Меч Арея

Й потомленi райтери додали тиску, бо й русичi стомилися за довгий червцевий день i ледь вимахували мечами.

Й раптом бiлий жеребець Теодорiка (проти ночi вiн пересiв на найбiлiшого) спiткнувся й на всьому скаку впав. Райтери бачили, як у повiтрi майнуло червоне корзно конунга, та сподiвалися, що вiн устане й йому дадуть нового коня: сьогоднi таке траплялося вже вчетверте. Але конунг Теодорiк лежав i не пiдводився. Коли кiлька райтерiв нахилилось над ним, вiн хрипiв, i з рота й з носа йому бiгла чорна кров. Теодорiк намагався пiдвестися й щось сказати, та кров цебенiла ще дужче. Затуляючи себе довгими щитами, райтери обмацали свого конунга. Кiлька ребер з лiвого боку було переламано –певно, це зробив кiнь копитами. В горлi ж стримiла, глибоко вп'явшись, чорнопера стрiла. Коли вона здогнала конунга –чи ще на конi, чи пiд час падiння, –того нiхто не помiтив. А кров цебенiла й цебенiла, й руда борода конунга готiв Теодорiка стала вiд кровi чорна.

Коли готи, пiддавшись на хитрiсть луганського князя Годоя, почали тиснути на руськi лави й перти їх до рiчки, Теодорiк, сiпнувшись усiм своїм важким тiлом, вiддав боговi душу. Готи, розлюченi смертю свого вождя, гнали русичiв, мов оскаженiлi леви, гнали до рiчки, гнали бродом понад чорною драговиною, керованi сином Теодорiка герцогом Торiсмундом. I на тому боцi рiчки, вже в долинi, готам захiднiм раптом ударили в спину готи всхiднi, й усе пiшло шкереберть. Руськi полки, якi досi втiкали чи вдавали, нiби втiкають, тепер повернулися лицем до них i теж ударили. Й доки Ецiй на протилежному кiнцi долини марно намагався зiбрати розтрощенi й розсипанi легiони докупи, новий вождь вiзiготiв герцог Торiсмунд робив те саме край чорних очеретiв болота.

Громогучно лящала й дзенькала зброя, звiдусiль долинали лютi й розпачливi крики, й у темрявi плавали тiльки невиразнi тiнi ратникiв.

— Готи-и! –вигукнув Торiсмунд, вигукнув так само, як цiлий день сьогоднi вигукував його батько. –Бийте шолудивих псiв Ардарiка!.. Бийте зрадникiв!.. Усi до рiчки!..

Та його, як нещодавно й Ецiя, нiхто не чув. Торiсмундовi слова передавалися тiльки вiд сусiди до сусiди. Райтери були спробували пробитися назад, понад драговиною до рiчки, та остроготи вищитинилися довгими списами й не пропускали їх. А тодi зненацька, й сього разу збоку, з-за гори вихопилася незлiченна кiннота Тодомира та Божiвоя й розсипала готiв по всiй долинi. Комонники ганялися за ними й, почувши готську мову й лайку, накидали їм зашморги й вели в полон. Такий зашморг стиснув в'язи й герцоговi Торiсмундовi, та хтось iз товаришiв перерубав мотузку мечем. Торiсмунд зострожив коня й пустив повiддя –куди виведе. Кiнь довго кружляв мiж темними постатями ратникiв, невiдомо й чиїх, i нарештi привiв Торiсмунда до чималого скописька людей. Хтось голосно лаяв по-готському й Христа, й Одiна, й усiх на свiтi кумирiв i натужно зойкував, певно, поранений. З гурту гукнули:

— Хто йде?!

Один з райтерiв, що не вiдставали од герцога, вiдповiв:

— Свої! Син конунга Торiсмунд!

— А-а! –закричали в гуртi. –Торiсмунд!!!

Кiлька постатей метнулося до прибульцiв, один ухопив герцогового коня за повiд, але Торiсмунд ударив його мечем i повалив. Тодi хтось кинув сулицю й улучив герцога в голову. Торiсмунд упав з коня. Знялася веремiя. Доки iншi билися з остроготами (бо Торiсмунд потрапив саме до їхнього табору), один з-помiж райтерiв ухопив ураженого Торiсмунда за пояс, пiдважив собi на сiдло й утiк разом iз ним.

Рештки розбитих готських дружин збiглися докупи незадовго перед тим, як на них натрапив Ецiй. То було далеко на захiд, гонь за п'ятдесят од укрiпленого табору Гатила, й доки готи приводили до тями свого нового конунга, Флавiй Ецiй сидiв, захищений двома десятками легiонерiв, якi виявилися серед готiв. Страшенно хотiлося й їсти, й спати, але їжi нi в кого з-помiж легiонерiв не було, думки про сон старий полководець i не припускав, а в таборi панувала тиша i темрява, бо вогнiв палити не наважувались. I тiльки конi, негодованi й непоєнi конi, форкали, виказуючи схованку людей, якi зазнали страшної прикростi.

Вранцi начальник римських легiонiв подався шукати своїх. Вiн знайшов легiони на старому таборищi, але з кожної когорти залишилася жалюгiдна жменька. Поле ж унизу було всiяне тисячами й тисячами людських i кiнських трупiв. Iнший, бувши Ецiєм, давно б уже кинувся на вiстря власного меча, Флавiй же вiдмовивсь од сiєї думки ще вночi, сидячи мiж кованими щитами своїх двадцяти латникiв у готському таборi. Коли вiн себе погубить, Рим пропаде. Той, iнший Флавiй, iмператор Валентинiан, –людина обдарована бiльше гонором, анiж талантом полководця й полiтика. Се була загальна думка всiх патрицiїв i всiх вiльних громадян Риму, й Флавiй Ецiй рiшуче вiдкинув гадку про таку дешеву спокуту провини.

Та й чи ж така то вже провина –його вчорашня поразка? Вiн не змiг подолати гунiв. А хто їх коли-небудь долав? Хто викличеться взяти в нього з рук жезл полководця?

Охочi, може, й знайдуться, й напевно-таки, знайдуться. Та хто вони? Флавiй Ецiй знав їх усiх до єдиного.

Зi сходом сонця вої вишикувалися в таборi, ще вчора такому тiсному, сьогоднi ж просторому й сумному. Ецiй пройшовся разом з Лiторiєм та вцiлiлими легатами (Ромул загинув од ворожої сулицi) вздовж коротеньких лав, але в жодному вiчу не прочитав собi осуду. Й се зайве переконало його, що прийняте рiшення слушне. Хоч хай там що –а слушне.

З ворожого табору на тому боцi рiчки пролунав оклик бойових сурм. Ецiй гiрко зiтхнув. Тепер вiн не мав уже сили й смiливостi вiдповiдати на той гук своїми бойовими сурмами. Зачувся громовий ляскiт оружжя й стукання мечами в щити, й Ецiй закусив губу. Вiн зайшов до намету, щоб якось порятувати себе вiд того гуркоту. Аттiла викликав його знову на рать, а вiн почувався –мов лев iз перебитим хребтом: живий, а на ноги зiп'ястись не може. Ецiй спробував звернутися до давнiх кумирiв землi Римської, бо, як i багато хто з римлян, не прийняв християнства нi душею, нi розумом. Але й кумири не хотiли вертатися в його серце, певно, й вони вiдштовхували Ецiя, згадавши про те, що вiн не родовитий римлянин, а зайда тут, самозванець з далекої Iллiрiї.

Гуркiт у супротивному таборi стих, а йому й досi вчувалися тi страшнi згуки. Й вiн одiтхнув тiльки тодi, коли до намету ввiйшов Лiторiй. Не дивлячись Ецiєвi в вiчi, вiн спитав: