Помаранчева дiвчинка

Ти не втратив ниті моєї розповіді, Ґеорґу? Відвівши тебе до садочку, я знову сів до комп’ютера. Сьогодні понеділок.

Нині ти трохи капризував. Я поміряв тобі температуру, але гарячки не було. Я оглянув горло, вушка, обмацав лімфатичні вузли, але жодного нездужання не знайшов. Напевно, ти ледь застудився, а може, просто виснажився за вихідні.

Я десь навіть сподівався, що ти занедужав настільки, щоб зостатися зі мною вдома на увесь день. Але ж на мене ще й чекала робота — оце послання тобі.

На вихідні ми знову були в нашому літньому будиночку на Ф’єльстьолені. У суботу раненько мама подалася в далеку прогулянку зі старим дзбаником на молоко, а повернулася з чотирма кілограмами морошки. Ти загнівався, Ґеорґу. Уперся, що також хочеш збирати ягоди в горах, і до вечора сам назбирав з півкілограма вороніки. [11] Звичайно, ми не спускали з тебе ока, сидячи біля хатини. А потім мамі довелося готувати ґаляретку з ягід. Ми ласували нею в неділю. Тобі вона видалася надто квасною, але ти мужньо наминав її, бо ж вона з ягід, які ти зібрав сам.

Того літа ми бачили багато лемінгів, тобі було дозволено намалювати лемінга в нашій гостьовій книзі жовтим і чорним олівцями. Гарно вийшло, можна було навіть здогадатися, що намальоване звірятко справді є лемінгом. Ось тільки хвіст у нього був надто довгим. Про всяк випадок, мама підписала малюнок «ЛЕМІНГ. Ґеорґ, 01.09. 1990».

Гостьова книга, сподіваюся, збереглась… Збереглась чи ні, Ґеорґу?

Майже увесь вечір я просидів над нею, прочитав від початку й до кінця. До того ж, не раз. Ти на той час уже пішов спати. Щойно дочитавши останній запис — і глянувши на твій малюнок, — починав спочатку. Я знав, що до Різдва ми більше сюди не приїдемо.

Зрештою Вероніка забрала в мене з рук книгу і поклала на сам верх книжкового стелажа, хоча її місце завжди було на коминковій полиці.

— А тепер вип’ємо по келиху вина, — тільки й сказала вона.

Але повернімося до Іспанії.

Я пробув у Вероніки в Севільї два дні. Настав час повертатись додому. Такої думки притримувалися Вероніка та господиня її помешкання. Переді мною було ще майже три місяці чекання, які я мав витримати, доки вона закінчить школу малярства. Але я вже навчився чекати. Навчився довіряти Помаранчевій дівчинці.

Ясна річ, я змушений був запитати, чи ще чинна наша давня домовленість бачитися щодня наступних півроку, бо ж я порушив правила. Вона надовго замислилася, перш ніж відповісти. Гадаю, добирала якусь дотепну відповідь. Та врешті мовила, усміхаючись:

— Напевно, я вдовольнюся, вилучивши з угоди лише два дні, отих, що ти їх украв тут.

Вероніка провела мене до аеропортівського автобуса. Дорогою ми натрапили на білого голуба, що лежав мертвий у стічній канаві. Вероніка різко спинилася, затремтіла. Дивно, наскільки глибоко вразила її смерть пташки. Раптом вона обернулася до мене, тицьнулася обличчям мені в шию і заплакала. Я й сам заплакав. Ми були такими молодими. Ми жили в казці. У ній не було місця мертвому голубові в стічній канаві. Принаймні, не білому. Так диктували правила. Ми плакали. Білий голуб був поганою прикметою.

В Осло я знову поринув з головою в навчання. Довелось напружено гризти науку — за тиждень я пропустив кілька важливих лекцій. Деякі предмети, до того ж, довелося вчити заново, бо упродовж останніх місяців за лижними прогулянками та блуканням містом згаяв чимало часу. Зате тепер я міг не гайнувати часу: не було потреби прочісувати місто в погоні за містичною Помаранчевою дівчинкою. А ще відпала спонука шукати собі кохану, на що, зазвичай, витрачала своє дозвілля більшість студентів.

Я й далі здригався, забачивши серед перехожих чорне жіноче пальтечко чи червону літню сукню — надворі вже потепліло. Щоразу, коли на очі мені потрапляла помаранча, я згадував Вероніку. Купуючи щось у крамниці, міг надовго замріятися перед прилавком з помаранчами. Тепер я вже чудово навчився помічати відмінності між плодами. Я міг незворушно розглядати їх, порівнювати, а купуючи, неквапно вибирав тільки найгарніші. Інколи готував з них сік, а одного разу, увечері, коли до нас із Ґюннаром прийшло кілька друзів пограти у бридж, приготував помаранчевий фромаж…

Ґюннар уже другий рік вивчав політологію, у нашому тандемі куховарив завжди він. Постійно готував на обід то біфштекс, то тріску. І хоч Ґюннар ніколи не очікував чогось взамін, мені було приємно зробити йому несподіванку своїм помаранчевим фромажем. Я вклав у той десерт усю душу. Мама — твоя бабуся — допомогла мені розшукати рецепт у старій кулінарній книжці. Вона навіть запропонувала приготувати його, але ж вона не знала, що весь сенс для мене полягав у тому, щоб самому приготувати помаранчевий фромаж. Навряд чи бабуся здогадалася, що вся затія була пов’язана з Веронікою.

А потім Помаранчева дівчинка повернулася до Норвегії. У середині липня прилетіла із Севільї. Я зустрічав її на летовищі Форнебю. Багато людей стали свідками великого возз’єднання, коли вона вийшла з митної зони з двома великими валізами та важкою папкою з картинами й рисунками. Спершу ми майже півхвилини простояли непорушно, дивлячись одне на одного, може, підсвідомо хотіли задемонструвати силу характеру, мовляв, прочекавши півроку, можна зачекати іще кілька секунд. Та потім злилися в гарячих обіймах, незвично гарячих, мушу визнати, надто враховуючи, що стояли ми посеред аеропорту. Якась стара дама, минаючи нас, не стримала жовчної репліки: «Як вам не соромно!» Ми лише розсміялися. Нам не було чого соромитися. Ми чекали цієї зустрічі півроку!

Ще там, у залі прильотів, Вероніка заходилася розгортати папку й показувати мені свої малюнки. Вона швидко перегорнула портрет «Яна Улава», я встиг мигцем його побачити і знову зауважив яскраве променіння блакитних очей на портреті. Я не зумів вставити й слова, бо Вероніка уже жваво коментувала інші роботи. Її мова була наче бурхливий водоспад. Вероніка навіть не намагалася приховати, як вона пишається своїми витворами і як задоволена своїми досягненнями в Севільї.

Решту літа ми, так би мовити, перепурхували з місця на місце. Відпочивали на островах у Ослофьорді, подорожували Північною Норвегією, відвідували музеї та художні виставки; вечорами, сповненими густих пахощів пізнього літа, прогулювалися вуличками Тосена з чепурними віллами.

Бачив би ти її! Бачив би ти, як вона пурхала містом, як пливла виставковими залами. А як сміялася! Я й сам не міг стриматися, чуючи її сміх. Найлегше, наскільки мені відомо, заразитися сміхом.

Усе частіше в наших розмовах з’являвся займенник «ми». Це таке потішне слово! Ось кажеш, завтра я зроблю те чи інше, або запитуєш іншого, що він робитиме. Зрозуміти неважко. І раптом з’являється «ми», та ще з відчуттям абсолютної закономірності. «Ми попливемо човном купатися на Довгі острови?» «Чи може, ми посидимо вдома, почитаємо?» «Ми полюбили цю п’єсу?» А потім одного дня: «Ми щасливі!»

Вживаючи займенник «ми», вважаємо, що двоє роблять щось спільно, і в нашій уяві майже зливаються в одну істоту. У багатьох мовах існує особливе число, коли йдеться про двох — лише двох — осіб. Це число називається dualis — одне на двох. Як на мене, корисне визначення, бо іноді людина не може бути в однині чи множині. Є «ми двоє» або «ми удвох», тобто таке «ми», що не піддається роз’єднанню. Коли цей займенник раптом вплітається в канву казки, її правила, немов за помахом чарівної палички, змінюються. «Зараз ми приготуємо обід». «Ми відкоркуємо пляшку вина». «А тепер ми підемо спати». Якась навіть безсоромність вловлюється в такій розмові, чи не так? Принаймні це зовсім інакше, ніж сказати, наприклад: «Не проґав автобуса, тобі час іти додому, бо я вже хочу спати».

Отож, коли персонажі починають вживати dualis, до казки вводяться цілком нові правила. «Ми йдемо на прогулянку!» Як просто, Ґеорґу! Чотири слова, але вони описують цілісний за змістом перебіг дії, який має глибокий сенс у житті двох людей на Землі. І йдеться тут не лише про мінімізацію слів задля збереження енергії. «Ми йдемо в душ!» — каже Вероніка. «Ми обідаємо!» «Ми лягаємо спати!» Цих слів достатньо, аби зрозуміти, що йдеться про лише один душ, одну кухню й одне ліжко.

На мене поява нового займенника справила приголомшливе враження. «Ми» — наче замкнулося коло. Немов увесь світ переплавився воєдино і набув вищої сутності.

Молодість, Ґеорґу! Молодеча легковажність!

А ще я пригадую теплий серпневий вечір, коли ми сиділи над водою на Бюґдьой [12]і милувались фьордом. Не знаю, звідки воно в мене взялося, але слова несподівано зірвалися з язика:

— Ми живемо на світі лише оцей єдиний раз!

— Так, тут і тепер, — підхопила Вероніка, ніби вважала, що про це слід пам’ятати.

Однак мені здалося, вона хотіла відмахнутися від того, що я намагався висловити, тому процитував:

— «Я думаю про вечори такі, як цей, коли мене вже не буде…»

Я знав, що Вероніці відомі ці слова з вірша Улафа Бюля. [13] Колись ми читали його удвох.

Вероніка раптом обернулася до мене й ухопила мене за мочку вуха:

— Але ж ти був тут! Lucky you!

Восени Вероніка вступила до Академії мистецтв, а я продовжив медичні студії. Після перших загальних курсів навчання ставало щораз цікавіше. По обіді та вечорами ми зустрічалися, як тільки випадала найменша нагода, принаймні намагалися бачитися щодня. Утім, Помаранчева дівчинка таки забрала собі два повних дні, які я заборгував їй в Севільї. Гадаю, лиш би подражнити мене, а може, й для того, щоб утвердити свій статус. Ми й далі мусили дотримуватися правил, бо казка ще не закінчилась — вона щойно почалась, щораз більше буяла навколо нас, розросталася, постійно створюючи нові правила. Пригадуєш, що я тобі казав про правила? Це деякі суттєві речі, які слід робити або ж не робити, не конче розуміючи їхній сенс. Навіть говорити про них не обов’язково.

В Осло Вероніка також винаймала в однієї старої пані кімнатку з кухонною нішею. У віддяку за житло вона мала підстригати улітку травник перед будинком, узимку — відгортати сніг, а ще кілька разів на тиждень купувати для господині харчі та пляшку портвейну з Вінмонополет. [14] Однак стара пані — називалася вона фру Мувінкель — не мала нічого супроти, аби ці обов’язки час до часу виконував я. Таке було нам на руку, бо пані потроху ставала поступливішою і дозволяла мені іноді ночувати в кімнатчині Вероніки — я ж бо вносив свою лепту в оплату за помешкання.

Коли настало Різдво, ми знову пішли разом на святкову відправу до Катедри, вважаючи, що маємо віддати дань одне одному. Вероніка одягнула те саме чорне пальтечко і зашпилила волосся тією ж чарівною срібною шпилькою. Тепер і я вже став часткою казки, отієї незбагненної містики. Того року, ясна річ, ми сиділи разом на одній лавці. Можна було не перейматись, у чий бік повертають голови чоловіки в церкві. Хай обертаються услід Вероніці, скільки душі заманеться! Та вони й оберталися… Я пишався нею! Вероніка сяяла, вона була щаслива. Я, звичайно, також. Можливо, й вона трохи пишалася мною…

Із собору ми поверталися тією ж дорогою, що й торік. Заздалегідь умовились про це. Ми вже мали свої традиції, яких дотримувались. Майже не розмовляючи, рушили до Замкового парку. Хоча про мовчанку не домовлялись, воно так вийшло само собою.

Зупинились, обійнявшись, там, де Вероніка тоді сіла в таксі, бо й тепер наші шляхи тут розходилися. Вероніка пообіцяла батькові зустрітися з ним у старої тітоньки на Шіллебекку, а звідти вони мали усі разом їхати до Аскера, де мешкала її родина. На Джмелиній вулиці мене чекали на Святвечір мама, тато і дядько Ейнар.

Усе повторювалось, як і рік тому. Нам слід було попрощатись ось тут, на вулиці Вергеланна, як тільки над’їде таксі для Вероніки. А що буде після появи таксі? Казка закінчиться? Пропаде магія? Цього в розмові не торкались. Останні півроку ми бачились щодня, за винятком двох прикрих штрафних днів. Помаранчева дівчинка дотрималася своєї урочистої обіцянки. Але якими будуть правила в новому році?

Різдво того року було холоднішим, ніж попереднє. Вероніка мерзла. Я тримав її в обіймах і розтирав спину. Я розповів їй, що після Нового року Ґюннар виселяється з нашого спільного маленького помешкання. Має намір продовжити навчання в Бергені, пояснив я. І що мені доведеться шукати собі іншого компаньйона, щоб дешевше обходилося житло.

Я був боягузом, Ґеорґу! Напевно, вона теж так подумала. Аж розхвилювалася. То Ґюннар виселяється? І я мушу шукати собі когось до спілки? Невже я справді таке планував, не порадившись з нею? Вероніка ледь не лютувала. Я злякався, що цього Різдва ми розсваримось. Та раптом вона сказала:

— То я могла би перебратися до тебе. Я маю на увазі, що ми могли би мешкати удвох… Хіба ні, Яне Улаве?

Саме цього я жадав найбільше у світі. Та мені, на відміну від Вероніки, бракувало відваги. Я боявся ненароком порушити правила… Від радості, що скоро, як тільки вона переселиться на початку січня на Адамстюе, ми станемо нерозлучними, Вероніка сіяла, немов помаранчеве дерево на Плаза де ла Альянза. У році, що ось-ось настане, ми будемо разом не лише щодня, але й кожнісіньку ніч. Отакі нові правила.

Ураз тінь стурбованості промайнула її обличчям. Може, якийсь сумнів, подумав я, може, її все ж щось стримувало? Можливо, сподівання, про які не хочеться говорити?

— У чому річ, Вероніко? — я її уже добре знав.

— То Ґюннарова кімната звільниться? — перепитала вона.

Я кивнув, не розуміючи, чому вона знову завела про це мову. Я ж сказав, що Ґюннар має намір виселитися.

— Ми ж не будемо спати в окремих кімнатах?

— Звичайно, ні, — я ніяк не міг збагнути, до чого вона хилить.

Усякий сумнів зник тепер з її очей, і, більше не таючись, Вероніка запитала:

— То я, напевно, зможу використовувати його кімнату як майстерню? — Вона ковзнула по мені поглядом, немов хотіла пересвідчитись, якою буде моя реакція.

Я притулив долоню до її срібної шпильки на потилиці й сказав, що дуже пишатимуся подругою-художницею.

За кілька хвилин з’явилось її таксі. Вероніка простягнула руку, спиняючи авто, сіла в салон і цього разу обернулася до задньої шиби, махаючи мені обома руками. Уявляєш, минув лише рік!

Коли таксі від’їхало, мені не було потреби роззиратися по боках у пошуках кришталевого черевичка. У цій казці більше не зосталось жодних перепон. Ми перестали бути залежними від якихось тітоньок-фей з їхніми незрозумілими правилами, дозволами та заборонами. Щастя відтепер належало нам.

Що таке людина, Ґеорґу? Чого вона варта? Хіба ми не пил, що клубочиться землею, і розвівається навсібіч вітрами?

Доки я пишу ці рядки, телескоп Габбла рухається своєю орбітою навколо Землі. Він уже понад чотири місяці в космосі, і від кінця травня встиг надіслати чимало унікальних фотографій Всесвіту, того просторового огрому, з якого походимо і ми. Однак скоро з’ясувалось, що телескоп має серйозний виробничий недолік. Уже йдуть розмови про те, щоб послати до нього космічний човник з екіпажем, який відремонтував би несправність, щоб люди на Землі змогли ще глибше збагнути Всесвіт.

Ти знаєш, чим усе закінчилось? Чи вдалося полагодити телескоп Габбла?

Іноді я уявляю космічний телескоп Оком Всесвіту. Бо око, яке бачить геть увесь Всесвіт, справедливо можна назвати Оком Всесвіту. Розумієш, що я маю на увазі? Це сам Універсум спонукав до створення інструмента, унікальність якого годі осягнути. Телескоп Габбла — космічний орган зору.

Що ж це за казка, у якій ми живемо і в якій кожному з нас відпущена лише одна коротка мить? Можливо, одного чудового дня космічний телескоп допоможе нам глибше збагнути природу цієї казки? Хтозна, чи десь, поза галактиками, не знайдеться відповіді на запитання, що таке людина?

Здається, я досить часто вживав у своєму посланні слово «загадка». Спробу збагнути Всесвіт можна, мабуть, порівняти з грою в складанки, сенс якої полягає в складанні розмаїтих елементів у єдине ціле. Хоча не меншою мірою йдеться тут і про ментальну або ж духовну загадку, і тоді, можливо, відповідь на неї таїться у нас самих. Бо ми ж тут. Ми і є Всесвітом.

Можливо, процес нашого творення ще не довершений. Фізичний розвиток людини, зазвичай, випереджує психічний. Можливо, фізична природа космосу є лише зовнішньою оболонкою, матеріалом для подальшого самопізнання Всесвіту.

Я собі уявляю неймовірні картини: Ньютон зненацька збагнув, що існує всесвітня Гравітація. Чудово. Майже так само миттєво Дарвін здогадався про процеси біологічного розвитку на нашій планеті. Супер! А тоді Айнштайн зробив відкриття про взаємозв’язок між масою, енергією та швидкістю світла. Прекрасно! І ось 1953 року Крік та Ватсон відкривають структуру молекули ДНК, тобто спадковий матеріал рослин і тварин. Блискуче! Так само можна собі уявити, що одного дня — о, який це буде день, Ґеорґу! — якась прискіплива душа в єдину мить просвітління розгадає головну загадку Всесвіту. Гадаю, таке раптове одкровення колись таки станеться. (Хотів би я того дня працювати редактором заголовків одного з найбільших часописів!)

Пригадуєш, на початку цього листа я писав, що маю до тебе одне запитання? Мені дуже важливо знати твою відповідь. Але про це згодом, я ще не закінчив своєї оповіді.