Лексикон iнтимних мiст. Довiльний посiбник з геопоетики та космополiтики

Згідно з довідниками, Орлой — це історичний годинник, що показує роки, місяці, дні та години, часи сходу і заходу Сонця та Місяця, а також положення знаків зодіаку.

Але я нічого цього не бачив. Для мене то був радше ляльковий театр, значно багатший за ті, що їх нам показували на дитячих агітаційних майданчиках під час літніх вакацій. Не було ані Петрушки-крикуна, ані верескливого Ємелі зі Щукою. Зате Орлойський театр, як усі вертепи, мав аж три яруси. У вікнах найвищого прокручувались Апостоли, всі дванадцять. Чи знав я про них раніше? Я ж не питав ні в кого «А хто це такі, ці з бородами й баскетбольними кільцями над головою?».

Нижче розташовувалися дві пари: самозакохана Марнота, що підносила собі до лиця і знову віддаляла дзеркало, і Жадоба, що потрясала мішком з усілякою золотою всячиною, а також Турок і Смерть. Як Марнота, так і Жадоба були чоловіками, досить екзотично одягнутими — чужинці. Турок, звичайно, теж.

Під ними, поруч календаря, красувалися ще попарно Філософ із Архангелом та Астроном із Літописцем. З усіх чотирьох двоє останніх так чи сяк працюють із часом, перший над ним думає. Проте з усіх чотирьох мені найбільше сподобався Архангел — надто вже добре він був озброєний, не тільки мечем, але і списом.

Насправді приходити до Орлоя слід було щонайменше вісім разів, щоразу заради однієї фігури. Кожна заслуговувала окремого зосередженого розглядання. Найцікавішою все-таки здавалася Смерть. Вона ритмічно смикала за мотузок і тим самим дзвонила в umiraček. Так називається малий церковний дзвін, що сповіщає про смерть.

От саме тоді, в тому натовпі роззяв, що вкотре дочекалися своєї дванадцятої, я й почув типово чеське слово «smrtička». Про це вже йшлося в «Таємниці», але зараз кілька додаткових рис. Це слово вимовила молода жінка, яка тримала на руках зовсім маленьку дівчинку. Такій ще зазвичай треба більше показувати, ніж розказувати. Або найкраще — і розказувати, й показувати водночас. Що й робила згадана матуся, якнайвиразніше артикулюючи та жестикулюючи. «Podivej se jaka pĕkná smrtička!» [98] — ледь не заспівала вона.

Матінко моя, оце мова! І яка любов до всього дитинно-зменшеного! Так, ніби «umiraček» їм недостатній, мусить бути ще «smrtička».

А я? Що я знав на той час про смерть? Нічого. Я ще з нею зовсім-зовсім не перетинався, навіть ніколи жодного мерця не бачив, навіть здалека. Однак навіть мене вразила та фамільярність (яка, до речі, тут означає не так зухвалу панібратськість, як теплу родинність). Прийняти її, смертоньку, до своїх, бо вона ще маленька і pĕkná, це і є воно — моє перше в житті осяяння, мій перший дзен.

У фіналі швидкоплинного спектаклю пролунав крик півня.

Півень вінчає все — вгорі, над Апостолами, хоча з усіх дванадцяти він має стосунок головним чином лише до Петра. Так от: коли він пропіє, всі зазвичай полегшено сміються і починають розходитися. Півень — це розрядка напруженості, заключний ґеґ, профанація містерії.

Ще один півень прокричав наді мною при виїзді із Замку жахіть.

Ми з батьком (то був другий раз у Празі — не 68 рік, а 70-й) напівлежали у стрімкій вагонетці, що неслася всілякими лабіринтами і час від часу критично швидко перла на черговий глухий кут, готова врізатися в нього і разом з нами розплющитись у брамборак. Однак цього ніяк не траплялося, вагонетку в останню мить повертало вбік, і вона гнала далі, до нових тупиків. Не знаю, яким дивом ніхто з нас так і не випав з неї. Ми ледь не всцикалися. Це був досить нервовий сміх, навіть нервово-паралітичний. Навколо пружно вистрибували з могил закривавлені мерці, танцювали скелети, кажани сипалися нам на голови, ворони лупили крилами по очах, до нас тяглися лабетами відьми й вампіри, якась мертва пані на заключному відтинку жбурнула в наш бік щойно вирваним з власних грудей серцем і страшно розреготалася нам услід.

Але тоді пропіяв півень, і нас винесло з того недоброго місця знову на денне світло.

Це діялося в парку імені Юліуса Фучіка. Нині це Стромовка. Фучіка з назви у новій Чехії вирішили прибрати, незважаючи на те, що він казав «Люди, я вас любив!». Як і наші еСеСеСеРівські парки, парк імені Фучіка офіційно вважався парком культури і відпочинку [99]. Два роки перед тим я так само побував у ньому, але Замку жахіть ще не існувало. А, може, мене вели не тими доріжками? Атракціон здавався надто ризикованим? Пані з вирваним серцем була ще живою?

У кожному разі той парк надовго залишався для мене одним з раїв на землі. Що я так у ньому полюбив?

Пам'ятаю смаки — цукрова вата, кофола, змрзліна. Останнє слово означає чеською «морозиво». Ніщо не робить його настільки смачним, як оці п'ять приголосних поспіль — «змрзл». Друге зі згаданої тріади — сенсаційно вдалий варіант національної кока-коли, чехи начебто й досі нею впиваються. Перше, цукрова вата, відтоді запанувала в моїх візіях і фантазіях, «мов кокони Коканду, мов паволока хмар» [100]. Мій Коканд, отже, там, у Празі.

Пам'ятаю атракціони — не так кожен зокрема, як те, що разом їх було близько тисячі. Пізніше, у 80-ті, щойно до Франика приїздив чеський луна-парк і ми з Пат вели на нього дітей, я, наче засічок на стовбурах, усе дошукувався слідів, а краще сказати — відчуттів того, що сліди мусять бути. Так, наче я міг би впізнати того самого карусельного верблюда!

Ще пам'ятаю кругове кіно. Публіку запускали в середину круглої зали. Навколо був екран і на ньому показували фільм «20 хвилин по Чехословаччині», написи чомусь російською. Ефект як на ті часи приголомшував і досягався перебуванням глядача всередині відзнятого матеріалу: т наче їхав по шосе в потоці машин і одні з них були позаду, інші попереду, а ще інші з боків. Згодом я дізнався, що тоді це саме ставало фішкою. На всесвітній виставці 1967 року в Монреалі аналогічний кінотеатр назвали «Циркорамою». Для кругового кіно найкраще надавалися всілякі кадри з їздою, тому це були суцільні road movies. Довго їх не витримувалося. Двадцять хвилин вистачало по саме нікуди.

Для раю мені взагалі потрібно було геть небагато. Антонич писав, що метою мистецтва є давати нам ті відчуття, яких не дає реальність. Метою Праги було дати мені те, чого не давала батьківщина — здивування.

Одне з найбільших здивувань мало магічну назву «Laterna magika». Багато років по тому я усвідомив, що вона означає «чарівний ліхтар». Я просто вмирав зі сміху на тій химерній виставі. Суміш театру, танцю, скетчу і кіно здавалася мені вершиною розважальної досконалості. Нагадаю: мені було вісім років, я ніколи раніше не бував на чомусь подібному, і ви не мали б довіряти моєму сміховому екстазові. Я й сам йому не довіряв би, якби не відчуття, що разом зі мною й так само екстатично вмирала від реготу вся зала. А вона складалася з розумних, досвідчених, елегантних і дорослих людей. «Laterna magika» була мегагітом того сезону, центральною празькою спокусою, вічним аншлагом. Квитки на неї здобувалися невідомо як. Нам дико щастило — ми їх отримали.

У липні 1968 року Прага була найвеселішою на світі місциною. Вона сміялася до спазму, з головою заморочена у власній весні.

Але насправді все почалося десятиліттям раніше у Брюсселі, на виставці Експо-58. Соціалістична Чехословаччина досягла на ній відразу двох видатних успіхів: «Laterna magika» і ресторан «Прага». Обидва проекти виношувалися спеціально для Експо. Обидва стали сенсаціями і зненацька засвідчили, що у Празі Захід от-от подолає Сталіна. Фатальною помилкою режиму став дозвіл на перенесення обох проектів до рідного міста.

«Laterna magika» розхитувала систему сміховими спазмами.

Ресторан «Прага» у Празі перейменували на «Брюссель» і розташували на схилах Летенських садів, горбистого паркового масиву на лівому березі Влтави. Те, що він називався саме «Брюссель», а не, скажімо, «Воронеж» чи «Волгоград», говорило все, за все і за всіх. Ресторан «Брюссель», отже, так само розхитував систему — своєю модерністю і модністю, своєю піжонською стиляжністю, він був чудовим запроданцем, красивим сучим сином і безрідним космополітом, цей «Брюссель». У ньому танцювалося твіст.