Метелики на шпильках. Б'e восьма. Повнолiтнi дiти

На викладі Анджилеску про провансальську ритміку познайомилась Дарка зі Зоєю Тимішевою. Обговорюючи оригінальність і музичну звучність мистця „темної манери" і „рідких рим" (рімас рарас) Данієля Арно з Перігорду [90], професор замітив, що, бажаючи почути шум, брязкіт, підскоки ритму і дивний добір рим його творів, треба його твори читати голосно і в оригіналі, і для прикладу прочитав одну фразу.

— Ні чорта не розумію! — роздався зліва від Дарки приємний півголос рідною мовою. Дарка повернула голову в ту сторону, і тоді очі її зустрілись з неправильним, темним, але на свій смак гарним обличчям. Обличчя усміхнулось до Дарки й показало їй свої масивні, здорові зуби. Щойно тепер Дарка помітила, що то темне обличчя має ясно-зелені, круглі, як монети, очі.

— Ви українка? — шепнула Дарці над вухом Зоя по-українськи.

— Еге ж.

Після викладу Зоя взяла Дарку попід руку і спитала звичайно:

— Може, зайдете до нас, моя хороша?

Пропозиція паде так несподівано і так дико, що Дарка не має часу, щоб здивуватись.

— Розуміється, колись при нагоді.

— Та що ви? — ніби почула себе особисто враженою Зоя Тимішева. — Ви будете ждати аж на нагоду? От ви просто заходьте сьогодні ввечір до нас, і це буде вам найліпша нагода. Ми живемо на Високій, номер сто п'ять. Запам'ятайте собі, моя хороша: сто п'ять. З сіней — відразу праворуч. Вікно в нас виходить прямісінько на ліс, от ви б не няли віри, в нас з Сергієм сливе кожного дня суперечка, чи Домник — ліс чи парк? По-мойому, клаптик ліса, от комедія, з тим Домником. А знаєте, коли дні бувають дуже погідні і повітря дуже прозоре, то чути, як там, внизу, шумить Прут. Я завсіди так і мріяла: жити десь високо нагорі, серед лісу, а внизу — щоб бурхливо котила свої хвилі ріка. От в сам раз сьогодні складається. Серьожа, Сергій, — поправилась з милою усмішкою, — має сьогодні вільне. Обіцяв Аскольд Дотко зайти, ви знайомі з Аскольдом Дотком? Ні? Та хіба? Та ж він до „Січі" належить, син відомого музики-цигана. Ага, тобто ви „особисто" не знайомі. Ой, леле ж, які формальності! От загуляємо сьогодні, тільки, хороша моя, не одуріть і прийдіть неодмінно! Я попереджу наших хлопців, що ви прийдете, — ждатимуть, всі ми ждатимемо!

Ще кілька дотиків її малих, тріпотливих ручок до рамен, волосся і лиця Дарки, ще декілька бризків її металічного сміху, і Зоя віддаляється вся всміхнена. На закруті вулиці оглянулись обидві. Зоя зробила навхрест якийсь рух руками, що, напевно, означав: „Прийти неодмінно і не забути номер сто п'ять.

Дарка повертається додому нога за ногою. Вщерть наповнена милим здивуванням, безвольна зовсім супроти цього незвичайного явища.

Колись дитиною вона знайшла була біля церкви в пилюці кусник шліфованого голубого скла. Її мала душечка-фантастика уважала це за „добрий знак" для всенького свого майбутнього, і її радість не мала стриму з цього приводу. Тепер ненадійно вона знайшла живу людську істоту, яку теж можна б порівняти до рідкої шліфованої цяцьки: чи ж не має причини для радости? Найприємніше з цього клубка подій і вражень є те, що Зоя — з „Великої України", а водночас — така, як всі інші дівчата, що ходять на університет. Її одяг (гнило-зеленавий френч і червона беретка) не має в собі нічого з „приношеної" бідноти, ні з визивної пишноти, що нею так часто визначаються емігрантки серед нових життєвих і культурних умовин. Тільки мова Зої, колисанково мелодійна, зраджує її „нетутешнє" походження.

Зоя майже біжить, Дарка йде поволі, задумливо у дзвінке осіннє полудне. На хідники висипалась з будинків шкільна дітвора. В чоловічках очей, на темних і русявих кучерях, на апетитно звогчених, неспокійних устах тремтять дугасті блиски осіннього сонця.

На рум'яну молодість прижмуреним оком світить сонце. Вона біжить, галасує, пливацьким рухом промощує собі дорогу, сміється і щулить очі до сонця.

В заглибинах брам, на межах площ, на сходах пивничних крамниць, при входах до садків, під органтиною і в пилюці, свої і чужі — продають виноград.

— Struguri! [91] Weintrauben! [92] Ану, виноград!

Від веселого вигуку чорно-блискучих облич, від руху ніг, що запопадливо тупцюють біля свого краму, від фіолетно-селединових плям на стиртах винограду стає життєрадісно.

— Struguri! Weintrauben! Ану, виноград!

Дарка купує ціле кіло винограду. Потім лежить він собі з фантазією зложений в лозовім кошичку на обіднім столі і викликує в хаті святковий настрій. Чому? З якої причини появився він у звичайну, пісну середу на столі?

Дарка посміхається до своєї таємниці і нічого не говорить. Чому? Вона таки вміла б відповісти на таке питання. Є хвилювання душі, що їх можна б порівняти до поцілунку: вони солодкі тільки тоді, коли про них світ не знає.

Оля зараз по зупі закурює папіроску і філософує: ввесь наш суспільний лад страшенно по-штубацьки зложений. Химерні колісцятка диму більшають, викривляються, врешті розпливаються. Слухайте, що їй, Олі, трапилось. (Ліда відкладає вилки на беріг тарілки). Вчора до півночі студіювала вона Єрінга „Боротьбу за право". (Ліда перестає чекати і береться дальше до пирогів). Тоді Оля з притиском:

— Це страшенно глибокий твір, перекладений на всі культурні мови світу (якого, очевидно, не зрозуміла б Дарка, тим паче така Ліда), а сьогодні на товарознавстві одержала „цваєра" за таку марницю, як те, що вона не могла нагадати собі, яке дерево найкраще надається на оправу олівців. Треба було сказати два глупі слова: „Juniperus Virginiana" [93]. Але вона власне цих двох слів тоді не мала під рукою. Пхе! „Juniperus Virginiana"! Якби наші суспільні відносини спирались на будь-якій етиці (пхе! „якби"), то вона могла б сказати просто професорові:

— Той час, що я мала його зужити на вивчення ваших лекцій з товарознавства, посвятила я багато суттєвішим, глибшим і поважнішим речам.

— Бо ти випримхувала собі, що ти — überhaupt [94]… якийсь übermensch [95]… Я тебе не розумію, — кидає грубо Ліда.

Людина, якої не в силі зрозуміти власне окруження, встає від стола і йде до вікна. Обертається плечима до хати і насвистує собі злегка немодний, ще з літнього сезону, „козир".

„Нас не розуміє світ". Загальникова назва дуже поширеної, симпатичної недуги серед молоді. Першим її проявом буває звичайно нехіть молодої людини до товариства живих людей. Пхе! Що можуть їй дати оті всі „Kartoffelfresser-и" [96]? Довкілля живих істот заступають тепер молодій людині книжки. Скажімо — „книги" — для глибшого змісту цього слова. Молода людина так сильно погорджує своїми сучасниками, що навіть твори живих ще авторів не мають для неї того авторитету, що голови людей з-поза гробу. Після високої голодової гарячки знання звичайно приходить криза, і ця недуга десь коло тридцятого року життя минає сама від себе.

— Панно Олю, а пироги!? — злякано чи ображено скрикує пані Дуткова.

Дівчина коло вікна знизує раменами.

Ліда хихоче в батистову, претензійно обмережану хустину. Дарка думає, що зробила собі непотрібний видаток з виноградом. Гарний настрій і так пси з'їли.

IV

Від Домника несе запахом опалого листя під першими холодними росами. Єдиний розкладовий процес у природі, що може нас сентиментально настроїти. Справді! Пах гнилого листя пригадав околиці Бухаресту і виправи на осінні підпеньки…

Повздовж вулиці Високої тягнуться гандрабаті, тандитні рудери, обчислені на якнайбільше число переділок („убікацій" — кажуть власники рудер) і льокаторів. Всі доми однаково незугарні, бо ж у цій околиці і так ніхто не рахує на „ліпших" льокаторів. Тільки де-не-де вихоплюється чепурний домок з упорядкованим квітником напереді. Це домики „для власного вжитку".