Земля (збiрник)

Ганнуся кинулася жадібно на білет, майже вирвала його з рук старої… «Софія Дорошенко», – прочитала вголос крізь густий чорний велон, що ослонював її свіже рум'яне личко, а відтак оглянула цікаво білет на всі сторони… Був вузької продовгуватої форми з золотими бережками. На нім не було нічого написано і лише ледве замітний тонкий запах фіалковий ішов від нього.

– Хто се? – звернулася цікаво до мене.

Я здвигнула плечима і, забравши білет від неї, прочитала так само вголос: «Софія Дорошенко», як вона, і як вона, оглянула чистий білет на всі сторони.

– Як була убрана? – питала Ганнуся. – Красно?

Стара здвигнула плечима. – Або я знаю? Не вважала.

Відай якось чорно, відай не дуже красно… голову мала обвиту поверх шапочки чорною шовковою шаллю, такою, як паннунця беруть до театру, лише що чорним, але, впрочім… не так, як ви, паннунці мої! – І з тим погладила люб'язним боготворячим якимсь рухом по рукаві Ганнусю, що мала на собі прегарний темно-синій костюм, обшитий правдивими кримськими баранками, й таку саму шапочку й нарукавок.

– На, маєш? Не казала я, – обізвалася Ганнуся до мене, – що то якась швачка?

– Як виглядала з лиця? – питала я, відчуваючи потребу боронитися.

– Або я знаю? Якось так собі. Негарна. Лице змарніле, зі смутними очима…

– Чуєш? – і посіпала мене за рукав. – Се певно якась швачка, що терпить вічно на біль зубів і обвиває голову шаллю!.. Що вона казала, Катерино?

– Та що мала казати? Не казала нічого, – відповіла стара. – Питалася, чи тут кімнати до спільного мешкання і чи можна би їх оглянути?

– А ви, Катерино?

– Я казала, що можна, і показала кімнати.

– А вона?

– Оглядала кімнати, роздумувала щось і спитала, чи мешкання тепле, бо вона має фортеп'ян і грає і не зносить студені.

– Т-а-к! – кликнула Ганнуся. – Вона має фортеп'ян і не зносить студені! Гувернантка якась! Гадає, що я прийму її з фортеп'яном? Таки зараз, аякже! Тут я буду малювати, буду потопати у своїй праці і, замість щоб мене обдавала свята тишина, буду примушена слухати дурних вправ і гам. Ні, danke schön [180] за таку гармонію. Може, будеш ласкава зрозуміти, що се річ неможлива – входити з двома об'єктами в спілку. Се, певно, якась учителька, що мозолиться цілу днину з дітьми, а вечором гримає по фортеп'яні, щоб оживити свої отупілі нерви. Тепер я вже знаю. Шаль поверх шапки, змарніле лице зі смутними очима, чорно убрана… о, ми знаємо сей тип! – І сказавши се, отворила широко двері від кімнати й поплила гордо в своїм ніби гніві до хати.

Я осталася ще на хвильку в кухні біля старої, задивившись без думки на білет…

За хвильку появилася знов артистка.

– Чого стоїш тут? – спитала. – Що хочеш іще довідатися?

– Та нічого, – відповіла я.

Мені стало маркотно. Я хотіла спротивитися їй. Перший раз у житті спротивитися цілком поважно, а тут я не могла. Хто се був? Якого роду людина? Причина, що вона грала, не промовляла за неї. Хто знає, як грала, скільки грала!.. А тут справді Ганнуся потребувала спокою, я потребувала спокою… Що тут робити?

– І що ще казала? – звернулася до старої.

– Казала, що прийде за два дні й поговорить із паннами.

– А більше нічого?

– Ні. Ага, казала ще: «Тут красно; промовляє до душі…»

Ганнуся отворила широко очі: – «Промовляє до душі!» – повторила. – Диви, диви… артистична атмосфера зворушила її, але вона… як вона була убрана, Касунечко, як? – усміхнулася свавільно…

– Або я знаю як? – відповіла стара нетерпливо. – От виділа, що якось чорно, що один ґудзик її пальта баламкав уже на нитці, і що рукавички на пальцях були порозпорювані чи подерті, а впрочім, що я маю кождого оглядати!

– Жінко, – звернулася Ганнуся вже поважно до мене, – я не приймаю її до спілки! Се моє останнє слово. – І, обернувшись, пішла до хати.

Я сховала білет і пішла за нею. Про те не говорили ми більше.

По обіді закинула Ганнуся лижви на плечі і поїхала на совганку, а я пішла на годину конверзації [181] англійської мови.

В одної старшої англічанки, що вчила по-англійськи, сходилося два рази в тиждень більше дівчат і молодих людей і говорено по-англійськи. Се були для мене найкращі години в моїм житті…

Тут прийшло мені на думку спитатися, чи хто не знає Софії Дорошенко.

Знали її. Одна молода німочка і один студент знали її. Німочка запевняла мене, що «Sophie» [182] – се дама «höchst anständig und fein» [183], а студент сказав, що вона грає прегарно й лагодиться до консерваторії.

Звідки вона? – Не знали. Очевидно, не тутешня, але з її уложення говорила інтелігенція й давала свідоцтво, що вона не пересічна людина.

– Але ж ви її не бачили? – питала мене німочка. – Вона сидить же кождого разу, під час викладів науки гармонії, саме в другім ряді перед вами…

– Ні, я її не бачила.

– Її зараз можна пізнати. Вона держиться просто… марна і має смутні очі. Але по фризурі можна її вже певно пізнати. Чешеться цілком antique [184] й обвиває голову два рази вузькою чорною оксамиткою, мов діадемою. Взагалі вона з профілю цілком type antique [185]. В неї чоло й ніс творять одну лінію… я мусила її бачити…

– Не бачила.

– То глядіть завтра; побачите її.

Вернувши додому, оповіла я все, що довідалася про неї, Ганнусі.

– Хіба прийняти її? – сказала я.

Ганнуся зморщила чоло, хотіла, очевидно, як звичайно, противитися мені, але, надумавшись, сказала:

– Приглянься їй завтра, а позавтра, як прийде і видасться нам можливою істотою, може, й приймемо.

Другого дня пішла я на виклади науки гармонії й дивилася за «спільничкою».

Добачила її. Небавом по тім, як я усіла на своє місце, явилася й вона і усіла в другім ряді, саме передо мною. Сиділа нерухомо й прислухувалася уважно теорії музики. Я не могла бачити вповні її лице. Бачила лише темне, лагідно блискуче густе волосся, уложене обережно в грубий вузол, і два рази оксамиткою обвиту голову, і потрохи лице з профілю. Профіль був у неї, справді, чисто класичний. Чоло й ніс творили одну м'яку лінію… Спадисті її рамена надавали їй ціху якоїсь панськості, певності…

Не знаю чому, я неустанно дивилася на неї. Мене неначе тягло до неї, неначе силувало віддати їй цілу свою істоту на услугу або й ще більше: віддати всю ясність своєї душі, натхнути її тим… Сама не знаю, що таке тягло мене до неї…

«Коли б оглянулася! Коли б оглянулася! – думала я неустанно. – Чи я не бачила її вже давніше? Мусила бачити вже, коли сиділа передо мною в другім ряді… Коли б обернулася!..» Вона обернулася. Саме в тій хвилі обернулася перший раз сього вечора й глянула мені просто в очі. Великим, здивованим, майже допитливим поглядом…

Я завстидалася і опустила погляд.

Вона не оберталася вже більше сього вечора.

По годині вийшла скорше від мене й зникла мені з очей.

Другого вечора коло шостої сиділи ми обі в сумраці мовчки. В кімнаті було тихо; в коминку горів огонь голосно, і світло полуміні падало червонявою тінню перед коминок і отоманку, на котрій лежала артистка, простягнувшись у цілій своїй довгості.

Була до крайності роздразнена.

Подавалася о стипендію, надіялася з певністю, що одержить її, а тут – не дістала! Спершу просто не вірила. Вона, «das Glückskind» [186], не осягнула того, що бажала! Коли пересвідчилася в неумолимій правді, плакала своїм сильним пристрасним плачем аж до утоми, аж поблідла. Відтак глузувала собі з того і з себе, а наостанку попала в роздразнений настрій, і від часу до часу переривала мовчанку не то монологами, не то питаннями до мене.