Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1
Танцюй, танцюй, танцюй. Том 1 читать книгу онлайн
Твори Харукі Муракамі вже більше двадцяти років полонять серця та вражають уяву мільйонів читачів у всьому світі. Народився письменник 1949 року у великому японському портовому місті Кобе. Закінчив відділення класичної драми престижного університету Васеда. Його перу належать романи «Слухай пісню вітру», «Китайський більярд 1973», «Погоня за вівцею», що разом з «Танцюй, танцюй, танцюй» склали тетралогію, об’єднану спільним героєм, який є часткою ланцюга таємничих подій. Молодий журналіст стає важливою ланкою в долях багатьох людей, пов’язаних єдиним комутатором — ЧОЛОВІКОМ-ВІВЦЕЮ, який дає малозрозумілу пораду…
«Танцюй! Не переставай танцювати! Навіщо танцювати — не думай. Не шукай у цьому якогось змісту. Змісту немає. Як почнеш про це думати — ноги зупиняться… Твій контакт зі світом обірветься. Зникне назавжди… А тому не зупиняйся. І не переймайся тим, що це може здатися тобі дурістю. Стеж за ритмом і танцюй… Сил не шкодуй. І боятися нема чого. Ми розуміємо, ти втомлений. Втомлений і переляканий. Таке в житті буває з кожним… Танцюй!.. Іншої ради нема. Ти мусиш це робити…
Поки звучить музика — танцюй!»
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
— Якби американці доручили виробляти їх японським авіабудівельникам, то літаки були б набагато економічнішими! Та й ми самі, якби тільки захотіли, хоч зараз могли б побудувати дешеві реактивні винищувачі, не гірші за своїми літно-тактичними даними від «фантомів», — провадив далі чоловік.
Тоді я йому розтлумачив, що марнотратство — найвища чеснота у високорозвиненому капіталістичному суспільстві. Те, що Японія закуповує у США реактивні винищувачі й піднімає їх у небо за тривогою, розтринькуючи дорогоцінне пальне, змушує капітал у світовій економіці швидше обертатися, й завдяки цьому капіталізм досягає ще вищого розвитку. Якби всі поклали край такому марнотратству, то настала б велика депресія — і світова економіка полетіла б шкереберть. Марнотратство породжує суперечності, суперечності активізують економіку, а її активізація знову веде до марнотратства.
— Може, це й так, — погодився чоловік, трохи подумавши. — Однак я виріс за тих воєнних часів, коли всього не вистачало, і, мабуть, тому як слід не розумію теперішнього суспільного устрою. На відміну від нас, молодих, я не звик до таких складних премудростей, — докінчив він, силувано всміхнувшись.
Я також не вважав, що з усім цим звикся, але затягувати розмову далі не мав охоти, а тому особливо не заперечував. Ні, я до всього не звик. Тільки дещо зрозумів. А між цими двома станами — звиканням і розумінням — величезна різниця… Я доїв омлет, попрощався і встав з-за столу.
По дорозі до Саппоро хвилин тридцять я спав, а потім читав біографію Джека Лондона, яку купив у книгарні поблизу залізничної станції з Хакодате. Порівняно з бурхливим життям Джека Лондона, повним злетів і падінь, моє здавалося схожим на спокійне існування білки, що дрімає у дуплі на вершечку дуба, підклавши під голівку горіхи, в очікуванні приходу весни. Принаймні на короткий час так мені здалося. От що таке біографія! Хіба хто-небудь читатиме життєпис працівника міської бібліотеки в місті Кавасакі, який прожив своє життя тихо-мирно, без жодних пригод? Інакше кажучи, читаючи чужі біографії, ми шукаємо своєрідної компенсації за наше сіре, безрадісне існування…
Прибувши до Саппоро, до готелю «Дельфін» я вирішив добиратися, не кваплячись, пішки. Адже мав при собі тільки сумку через плече, а погода стояла чудова, без найменшого вітерцю. Повсюди на тротуарах лежали купи снігу, а люди рухалися обережно, поглядаючи під ноги. Червонощокі дівчата-старшокласниці невгамовно про щось торохтіли, і з їхніх ротів виривалася біла пара, на якій, здавалося, можна було писати ієрогліфи. Я прямував вулицями повільно, позираючи на будівлі та перехожих. Востаннє я приїжджав до Саппоро чотири роки тому, але тепер мені здавалося, ніби відтоді минула ціла вічність.
На півдорозі до готелю я зайшов до кафетерію, де скурив одну сигарету й випив міцної гарячої кави з коньяком. Навколо мене люди займалися своїми звичними, буденними справами. Парочка закоханих про щось шепталася, два бізнесмени, розгорнувши перед собою документи, перевіряли якісь цифри, кілька студентів вели розмову про майбутній лижній похід і новий альбом гурту «Тhe Police». Переді мною була звичайна картина повсякденного життя будь-якого японського міста. Кафетерій Йокогами чи Фукуоки всередині має абсолютно однаковий вигляд. Але незважаючи на це, — ні, навпаки, саме завдяки такій схожості — ось тут, за столом, я відчував нестерпно пекучу самотність. Здавалося, наче тільки я — зовсім чужорідне тіло. Ні цьому місту, ні цій повсякденності я ніяк не належу.
Якщо спитати, якому токійському кафетерію я належу, я відповім: ніякому. Однак у токійському кафетерію я такої нестерпної самотності не відчував. Я пив каву, читав книжку і звично гаяв час, оскільки був частиною повсякденності, яка не вимагала особливо глибоких роздумів.
А от у Саппоро я відчував самотність людини, яку наче висадили на острові за Полярним колом. Краєвид на ньому завжди однаковий. Усюди однаковий. «Однак якщо з нього зірвати цю снігову машкару, то він не нагадуватиме жодної місцевості, яка мені знайома», — подумав я собі. Начебто й схожий і водночас відрізняється. Як зовсім інша планета. Люди говорять тут такою ж, як я, мовою, так само одягаються, вирази обличчя в них подібні до мого, але у всьому цьому присутнє щось принципово відмінне. На такій планеті деякі закони втрачають силу, і нічого іншого не залишається, як перевіряти на власній шкурі, які з них діють, а які — ні. Отож, якщо я ненароком припущуся хоч однієї помилки, всім тут стане ясно, що я — людина з іншої планети. Вони схопляться зі своїх місць і почнуть тицяти на мене пальцями.
— Ти не такий! — кричатимуть. — Не такий, не такий, не такий!
Попиваючи каву, я мимоволі віддавався таким роздумам.
Химери та й годі…
Однак таки правда, що я самотній. З ніким ніяк не пов’язаний. І в цьому моя проблема. Я завжди повертаюся до себе. І залишаюся сам-один.
Коли востаннє я всерйоз у когось закохувався?
Цілу вічність тому. У проміжку між двома льодовиковими періодами. У всякому разі, в доісторичні часи. Скажімо, в юрський період чи що. Все, що мене тоді оточувало, вже давно зійшло зі світу. І динозаври, і мамонти, і шаблозубі тигри. І газові бомби в парку Міясіта в районі Сібуя. І виникло розвинуте капіталістичне суспільство. А я в ньому залишився сам-один як палець.
Я розрахувався з офіціантом, вийшов надвір і, ні про що не думаючи, попрямував до готелю «Дельфін».
Дороги до нього я точно не пам’ятав, а тому трохи хвилювався, чи відразу його знайду. Але хвилювання виявилися даремними. Готель вдалося відшукати зразу. Тепер він з’явився перед моїми очима у вигляді велетенської двадцятишестиповерхової будівлі. По-модерному вигнуті лінії у стилі «Баугаус», блискучі стіни зі скла та нержавіючої сталі, широченний під’їзд для автомобілів з прапорами майже всіх країн світу, швейцари в елегантних уніформах, що запрошують гостей до паркування, скляний ліфт до ресторану під самим дахом… Хто такого дива не помітить? На мармуровій колоні біля самого входу видніло рельєфне зображення дельфіна, а під ним — напис:
«DOLPHIC HOTEL».
Упродовж десь секунд двадцяти я завмер на місці й, розкривши з подиву рота, дивився на цю будівлю. А потім зітхнув — так глибоко й довго, що, здавалося, за той час міг би долетіти навіть до Місяця. М’яко кажучи, я був просто ошелешений.
5
Стояти, як стовп, перед готелем не годилося, а тому я вирішив зайти всередину. Адреса збігалася, й назва була та сама. І навіть номер замовлено для мене. Доведеться зайти.
Я піднявся уздовж пологого під’їзду до ретельно начищених обертових дверей — й опинився у фойє. Просторе фойє нагадувало спортивний зал з високою, до рівня другого поверху, стелею. Крізь його суцільно-скляні стіни лилося яскраве сонячне проміння. У залі були розставлені великі дорогі дивани, а між ними у здоровенних вазах буяли живі декоративні рослини. У глибині фойє містився розкішний кафетерій. Один з тих, де на замовлення приносять чотири смачних сандвічі з шинкою завбільшки з візитну картку на великому срібному тарелі, а до них — вишукано розкладені огірки з картопляними пластівцями. Коли ж подадуть ще каву, то все це частування обійдеться в таку суму, якої деінде вистачило б на скромний обід для сім’ї з чотирьох чоловік. На стіні фойє висіла картина олійними фарбами метрів три на півтора із краєвидом — мочарами на Хоккайдо, — що вражала не так мистецькою довершеністю, як розмірами. Напевне, відзначалась якась подія, бо у фойє юрмилися люди. Чоловіки середнього віку в новеньких костюмах, порозсідавшись на диванах, за жвавою розмовою кивали головами і щедро всміхалися. При цьому однаково випинали підборіддя, однаково закладали ногу на ногу. «Мабуть, лікарі або професори університету», — подумав. Окремо від них — а може, все-таки разом? — торохтів гурт молоденьких жінок. Половина з них у кімоно, половина — у довгих сукнях. Траплялися серед гостей і європейські обличчя. У строгих костюмах, неяскравих краватках і з «дипломатами» на колінах, вони здавалися бізнесменами, які чекають домовленої зустрічі.