Тема для медитацii

На четвертий день баба спекла калача й поклала його на покуті. Після півночі я напився з кварти молока, настояного на маківках, і нарешті почав засинати, дедалі глибше зсовуючись у теменну безодню прірву, де блукали якісь незнані голоси, проблискували сяйливі вогні, які скидалися на спалахи падучих зір, і час від часу спливали уривки минулих снів, про які я вже й думати забувся, — однак свідомість моя, од ляку, що знову зустрінеться з отим навським видивом, плавала на грані дійсности й марення, а тому я чітко й виразно чув тривожний гарячковий шепіт, який снувався й снувався в тісному покої, осяяному полум’ям трьох свіч, які...

матінко морано втвори ворота

а хто ж мене волає хто з білого світа на мене гукає

се я босорканя-чакунка рожденна відунка

а яким же ти речéнням на мене волаєш чиїм же найменням ти мене заклинаєш рожденна відунко

велесовим реченням тебе волаю коштрубовим найменням тебе заклинаю морано

ой ти босорканю-чакунко рожденна відунко одгадай же сперва три загадки одгадаєш жива будеш прогадаєш моя будеш

на те я й чакунка рожденна відунка щоб ті загадки одгадала на білий світ живою вертала од тебе нагороди жадала морано босорканю-чакунко рожденна відунко ой що ж то за три річки під калиновий міст біжать одна огняная друга кровавая а третя невидная

на камінній горі камінна дівка сиділа камінна дівка сиділа три сльози ронила морано

босорканю-чакунко рожденна відунко а що ж то за три діви над білим світом летять з ножами з мечами з огняними очами

в чистім полі камінний стовп стоїть у тім стовпі заклятий меч лежить хто того меча має той усю нечисть постинає морано

босорканю-чакунко рожденна відунко одгадай же остатню загадку а що ж то за світ буде коли сього світа кінець настане

не була б я чакунка рожденна відунка щоб тобі про сеє сказала

хто на сюю загадку одвіт дає той..................................

проси що хочеш босорканю

матінко морано припливла душа моя з білого світа з білого світа з синього цвіта по чорнім дунаю де живого духа немає де

півні не співають де дзвони не дзвонять де люд хрещений не ходить ласки твоєї прохати благати коштрубом голубом тебе клясти заклинати покинь морано душу раба божого юра зніми з нього своє наслання одволай лютого нава котрий мордує його терзає душу його козацьку з тіла виганяє матінко морано велесовим реченням тебе волаю дажбожим найменням заклинаю нехай іде сей нав на безвісті безвіснії на гори креміннії на ліса на болота на сухі очерета де дівка косою не має де козак на коні не гуляє де ворон кісток не заносить слово своє запечатую водою огнем залізним мечем слово моє кремінне ніщо його не одміне ні клятьба ні ворожба ні огненна стрільба

босорканю-чакунко........................................................

... неначе мене в плече штовхнули. У хаті панував якийсь чудернацький багровий півморок. Видно було, як на сволоках скачуть і скачуть відкиди полум’я. І тиша висіла в світлиці — така мертва, така моторошна тиша, що серце моє здригнулося в лихому передчутті, а тоді закалатало мов навіжене.

Я підхопився на лікоть, Побачив: баба сидить коло столу, бліда-бліда мов стіна. Перед нею небаченим темно-вишневим огнем горять три свічі. А на столі лежить калач, який вона спекла увечері. Я позирнув на нього — і жах пійняв мене з такою силою, що незмога стало поворухнути ні ногою ні рукою: калач, який іще півгодини тому був рум’яний мов сонце, зробився тепер білий-білий неначе виліплений з крейди, і та білина гостро й мертвотно світилася в кривавому напівмороці, котрий панував у хаті.

— Не бійся, дитино... воно зараз піде! — ледве чутно проказала баба.

Вона щось зашепотіла й дуже хутко й часто почала хрестити над покуттю здоровим чорним ножем, який мигтів у її руці, що й око не здужало того зловити; і я побачив, як простісінько на моїх очах калач починає танути й видовжуватися, обертаючись у крейдяно-білу качалку, яка зненацька вигнулася, мов змія, й стала плигати по всенькому столу, кидаючись у страшенних конвульсіях і щоразу меншаючи й меншаючи, аж врешті зібгалася в крихітну грудочку і спливла омахом вишнево-червоного полум’я, котре тут же погасло.

Баба глянула на мене, і в її очах промайнув якийсь незрозумілий жаль.

— Значить, це доля!.. — нарешті видихнула вона і...

Вони йшли під гору, й баба Лепестина раз по разу спинялася, щоб звести подих.

— Ох і белебень, ох і белебень... скільки віка мого, все міряю його ногами!..

— А я вже думав було, що на нашій горі й душі живої не зосталося... — озвався Юр.

Баба Лепестина покивала головою.

— Дитино, я сюди на крилах прилетіла б, якби змога моя! Ото як поховали твою бабуню, то з’їхалися діти да й кажуть: «Чого ти, мамо, будеш сама-самісінька на сій горі бовкуном сидіти... йди до нас віка доживать!» Я, дурна, й согласилася. Як привезли мене в той город... Господе, сохрани та помилуй! Ой затужила я, ой затужила... Вийду, було, надвір ...і вітер повіє, то здається, що він з нашої гори прилинув, і пташина яка пролетить, так думається, чи не з наших країв звістку несе!.. А як пішов мені вісімдесят перший год, я їм і кажу: «Ану везіть мене додому, собачі діти!» Вони й вивернули до мене кожуха: і стара я, і безрозумна, і голову їм морочу... а я затялася і знай своє товчу: «Везіть!»

— А я вчора уночі йшов, коли ж глип — світиться у вікнах! То ви назавжди вернулися?..

— Умирати я вернулася, сину... — Баба замовкла й, спираючись на ціпок, знову подибала під гору. — Хочу, щоб на цім белебені й кості мої зосталися! Тут усенький наш рід лежить, одколи село заселилося... А ти ж, сину, за чим сюди приїхав, га?

— Та так... треба зі старими ділами розібратися! — неохоче сказав він.

— А ти, кажуть, на войні десь був?

— Хто се казав?

— Бабуня твоя, хто ж іще! Ой вона ж тебе виглядала, ой і виглядала... Вмирала вже, а все просить: «Лепестино-голубко, вийди на обійстя та подивися, чи не йде він там шляхом...» Стану я на горі, гляну з-під долоні... щоб хоч душа жива на тій соші появилася! Не пройде і півгодини, як вона знов просить: «Біжи, біжи... гукни, щоб швидше йшов! Я чую, він уже на гору підіймається!..»

Юр понурив голову. Баба Лепестина замовкла, й хвилини зо дві обоє чвалали розбитим звивистим провулком, не кажучи одне одному ні слова.

— Зайди до мене, сину! — нарешті озвалася вона, звертаючи у дворисько, де густо поріс високий деревій. — Сядемо в хаті та побалакаємо за все, що було... се ж нас двоє тілько й зосталося на сій горі! Мо, баба тобі ще й у нагоді стане...

— Про що се ви?

Вона посміхнулася.

— Про ті діла, з якими ти хочеш розібратися... Що, не правду я кажу?

Юр мовчав.

— Правду, правду... — нарешті буркнув він крізь зуби. — Але хтось же ж мусить з ними розбиратися!..

Хата стояла під кручею. Стукаючи ціпком об глиняну долівку, баба Лепестина впровадила його до світлиці, й допіру він ступнув через поріг, як у носа йому вдарив запах злежаного дрантя, що жужмом валялося на лежанці, й холодний дух запущеної оселі, куди цілу зиму не заглядала жодна душа, й сухої житньої соломи, яка валялася під грубою... На стіні чорніла здорова тарілка репродуктора, що висів у цій хаті ще зі сталінської пори; вікна виходили у старий здичавілий садок, і в світлиці панувала напівтемрява.

— Щось ти, сину, геть на пси звівся! — озвалася баба Лепестина, коли вони посідали на лаві. — Такий, наче з хреста знятий... Раняний був на тій войні, еге?

Юр поворухнувся.

— Та... живий же ж! — неохоче сказав він. Тоді з сумнівом роззирнувся по хаті. — Це ви думаєте отут перезимувати?

— Дитино, я в сій мазанці вісімдесят год звікувала, дві голодовки перебула, войну... а ти кажеш! Вдома й стіни помагають, не те що... Он і бабуню твою хтіла рідня забрати до себе, — а вона ні в яку! Тут я, каже, народилася, — тут і руки мені складуть...