Дофiн Сатани

Напевне з майданчика, трохи вище гостроверхих веж, чорних списів будівельних кранів, Іван Білозуб подивився на руду куряву з темного боку міста. Йому подуло прохолодою в обличчя — це накотила довгоочікувана ніжність, відпускаючи у порожнечу невблаганний страх минулого: дійшло до нього, що вже не треба зупинятися, навіть колись давно, зовсім лячно і неждано подорослівши, бо до цього ніяк не міг зрозуміти, що його в'язко стримує або навпаки — змушує летіти в провалля яскравих видив ночі: зараз він відчував чарівність жаского і теплого початку, благоговійно дослухаючись до того, як рипить пісок під ногами, тріщать незайманим хрускотом галузки та рештки шкла під протекторами черевиків, і, ступаючи у переддощову пароту, підставляючи плечі, ловлячи перші важкі, рідкісно великі краплі дощу, зачудовано вирізняючи присутність якогось іншого життя: псячі сліди, металеві каркаси, далекі будинки, з червоними черепичними капелюшками дахів, що нагадували йому індіанські вігвами, римські портики, а послід — вовчий або ведмежий; від цього запашно потягнуло чистотою дитинства, ранками з виїздами на дачу або до села, до бабусі, коли перед тобою лежать випорожнілі, слизькі та чорні канали метрополітену, з невитравним креозотним запахом і трункими жіночими парфумами з назвою «Червона Москва». І він був вдячний цій хвилині, а вірніше — він не міг навіть підібрати слова. Ось тоді він взяв, для себе, і спробував розуміти прості речі, що були давно зрозумілими, але з часом і плином, з втратами, з надіями відійшли в неіснуючу далечінь, продовжували жити за товстим шклом або, відшукавши інші речі, вжившійся у них, взявши зграбно на озброєння, щоб катувати його, Івана; тоді він напросто, колупаючись в зубах, з переляком, радісним та невгамовним, як у квітні місяці, зрозумів, що оті виступки, опуклості, дірочки в зубах, свеблячка болю, а не сам біль, не що інше, як саме його найдовше, найстрашніше, найнужденніше, найпрекрасніше його життя, і воно, оте копирсання, складає невід'ємну частину, воно складає розуміння, життєвий шлях і наснагу. І він заспокоївся взагалі, бо навчився давати раду думкам. А тоді полив дощ; початком він опускався повільно, наче живе створіння, розвіюючись світом, над притихлим містом, сльозливо обтікаючи вікнами. Далі він упав великими рваними розкриллями, але перед тим Іван став на коліна і почав молитися. Він молився щиро, хоча не знав жодної молитви, а тому його балачки видавалися глухим монотонним бухтінням дикуна, що просить у дерев'яного свого ідола всього відразу, але звертався він пристрасно, захлинаючись у соплях і сльозах, заходячись зашпорами душі, доки під ним не набігла велетенська калюжа. І вже радісний звівся і пішов, виважуючи кроки до будинку, що білою плямою піднімався і тремтів разом з дощовою купеллю, де з майданчика, з узвишшя, він споглядав озера в синіх попругах, в чорних брижах води, великі шматки чорної і необітованої землі, коли бажалося закричати, як мисливцю. Але що насправді билося у його голові, де, наче велетенський дзвін, розхитувалися почуття і думки, разом з могутніми притоками крові, ніхто не знав. Він холодно, байдуже і по-обивательському цікаво, наче його зовсім не обходить, без будь-якої злоби, спостерігав, як відводять під дощем зсутуленого, з розбитою пикою, викрученими руками, з скляним і напрочуд твердим поглядом Комету.

Комета, син шулявської шльондри і конголезійського негра-марксиста, якого убили на «кругловій» дорозі, коли той намагався затягнути до ліжка дівчину ватажка місцевої банди. І зовсім не з дурного тону, а через незнання місцевих звичаїв, бо навіть напівдикому негру невтямки, що такі гарні дівчата можуть продаватися у країні комунізму. Можна поілюзувати, що перед самою смертю він розчарувався у системі загального людського щастя, з сонцем розвиненого чи развітого соціалізму. Ватажка, як належить, посадили, потім він отримав «вишку», тобто смертний вирок, наче символічно окресливши загадкове коло подій, що відбулися невдовзі. Комета був нівроку дужим чоловіком, доволі працелюбним, з темною шкірою і м'якими африканськимми рисами обличчя, що чомусь імпонували совєтській людині як інтернаціоналісту, гуманісту і таке інше. Кожен, хоч трохи освічений у марксистській чи ленінській практиці чолов'яга, хотів випити з Кометою, залюбки повчити його життю, бо почував перед ним незрозумілий обов'язок та комплекс, який кремпує середню людину перед акторами, поетами, вченими та всілякими хвостатими знаменитостями. Комету залюбки і з добрим серцем запрошували на гостину, усупереч репутації його матері, хоча послугами її користалося замалим не півпоселення, що натоді було тільки приміською столичною зоною. Псуватися Комета почав швидко, як і кожен пацан, тобто малолітній хлопчак, що виростав і мужнів на вулиці, тицяючись, мов сліпе кошеня, засцяними підворотнями. Він швидко, десь у дванадцятирічному віці, навчився красти в універсамі пиво та оселедці, а потім вони з Ходановичем, його товаришем, в майбутньому ґвалтівником і пасивним педерастом, пропивали та прощали з великим задоволенням здобуте. Комета від природи був цікавим чоловіком, тому, видно, і носив таке поганяло. Він читав брошурки, книги про розбійників, про піратів, про королев і рицарів, часто намагаючись розповісти про це несусвітньо дурним своїм шкільним товаришам. Причиною його падіння, тобто сповзання до низу по суспільній драбині, була, напевно, і вроджена чутливість, відсутність будь-якого виховання, але радше оте романтичне осяяння, що супроводжувало Комету скрізь, де б йому не випадало з'являтися. Про нього, у його товаристві, говорили «світла людина», і тягнули хто до столу, хто у ліжко, набалакуючи купу компліментів, неіснуючих достоїнств, пророчили за чаркою велике майбутнє, мабуть, комірника чи сторожа. З усього цього можна зробити висновок — краще б Комета не читав. Для нього, тобто Комети, друзі вартили набагато більше, ніж заведено у середовищі робітників, навіть інтелігенції, бо ані ті, ані останні не приймали цього так щиро до серця, як сам Комета. А ще причиною: завищена чутливість Комети, — як і кожна потенційно здорова одиниця суспільства, обтяжена творчими коплексами, любив дівчат, саме любив, задивляючись на них, наче слухаючи музику, спостерігаючи зовсім невідомий, протилежний світ, але жінок страшила його темна шкіра, палаючі очі, тому сприймали відповідно, як малюнок з часопису «Навколо світу», і милувалися з нього, як з сьомого чуда світу, тому і виходило, гуляло у товаристві: Комету ліпше тримати за блазня або як яскраве екзотичне створіння, хоча про це говорилося потаємно, сам на сам, в перекурах між пиятками, танцями, весіллями, але відчували, скоро навіть дуже, нестандартність ситуації, а тому хитро, замало не делікатно, давали зрозуміти, що і хто він. І згодом все вийшло на білий день. Тут Комета і почав навісніти. Добре начитаний, він вимагав до себе зовсім іншого ставлення, ніж до когось, і всі це розуміли, але навряд чи підтримували, називаючи його хвальком, брехунцем, а тому Комета виписував на людях зовсім-таки ексцентричні вибрики, котрі наводили думку про хворобливий, розладнаний розум Комети. До вподоби було краще мати справу з вантажниками чи робітниками, які фільми про революцію дивилися в п'яному, розібраному стані, і то раз на рік, але знати, що чекати від них, а по всьому — нічого окрім білої гарячки. І поганяло він дістав якесь незвичне для того середовища, де йому мимоволі доводилося існувати, куди невблаганна доля занурювала все глибше, і тому він жив, наче у глейкому смердючому водовороті, з якого вибратися шансів один із ста. Він навіть, перед самою службою в армії, намагався віднайти причину і поступив учитися до сільськогосподарського технікуму, але швидко був відрахований за нетактовну поведінку, політичну неграмотність, і насамкінець, уквітчаний всілякими іншими мотиваціями та констатаціями, фактично був полишений морального црава на спілкування в онному суспільстві, а факти ті, що ними заповнювалися блацки, особові справи, а ще тюрми, говорили про досконалість і справедливість правосуддя, — а тому в часі Комета навідріз відмовився показуватися на грамотні люди і втратив віру до них взагалі. В армію, на службу, Комета не потрапив. Його арештували за фальшивим звинуваченням у пограбуванні пивного бару. Як не доводив адвокат, що пройнявся долею талановитого, — так він вирішив, — хлопця, як не клялися свідки, але Кометі, на невимовну радість судді та прокурора, припаяли п'ять років позбавлення волі в таборах суворого режиму; і хоча відсидів він з тих п'яти тільки три, але повернувся звідти зовсім іншим чоловіком, із стурбованим обличчям і очима, що вибирали людей, речі і все інше. І на дім, на батьківщину свою, він подивився по-іншому. Товариш його, Ходанович, спав уже років зо два обісцяний під тим же універсамом, де вони крали оселедці та пиво: Комета стояв і дивився на нього під мороским осіннім дощем, розуміючи, що нічому не дивується, але дивно якось хочеться плакати. Тож статус у Комети на вулиці визначився швидко. На роботу він не міг влаштуватися з багатьох причин. По-перше, він спробував тюремного хліба, тобто зледащів, а Комета пішов і відбував покарання як путьовий, тобто не стукач, не гомік, не ґвалтівник, а тому розбестився на зоні від неробства, що було мірилом, зековським законом, — там він навчився добре грати в карти, нарди, точити ручки до викидних «фінок», малювати гральні карти, розказувати, або «тіскати» романи і всілякий інший мотлох, зовсім непотрібний у вільному житті, а для обивателя жах із жахів. Друге: він продовжував запоями читати, ляпати погожими днями язиком на «п'ятачку» десь поблизу пизниці, але йому, засвідчимо, хотілося правильно жити, нормально співіснувати з рештою населення, то радше давали знати гени безпутнього батька-марксиста, а можливо, загроблене марнославство талановитої людини, що підло була викинута суспільством за бар'єри. І останнє: закон і моральний лик совєтської людини, — що найменше бралося до уваги, але воно то і було чи не найголовнішим чинником. Тяжіння людини до нормальності завжди балансує між злочином і збоченством. Ще у шкільні роки він визначив, що тут нічому не навчать, а ще більше: не візьмеш знання у блідавеньких, полишених енергії вчителів; але тоді, на свій розсуд, Комета намагався дошукатися порятунку у книжках. Він ще не знав таких слів — «пророки» і «Бог», хоча іноді вони траплялися на його очі. Віддати належне — він довго і часто прочитував ці місця, якось шанобливо виділяючи, наділяючи їх увагою, теплотою і ніжністю, навіть тоді, коли говорилося про них в досить негативному тоні. А на волі Комета вперто хотів бути нормальним, тобто мати красиву жінку, гроші, повагу серед тих людей, з якими він спілкувався і жив. Більше йому нічого не хотілося. Хіба що аби його слухали. Власне, нічого нового він не бажав, але життя витискало з нього поволі щось головне, без чого його мрії поволі перетворювалися на ексцентричні вибрики, доволі нестандартну і неадекватну поведінку у тому середовищі, де будь-яке непорозуміння сприймалося щонайменше як зрада, а її можна прирівняти до єресі, що нею тавруються відступники і клятвопорушники, хоча час потвердив, що одне одному навряд чи заважає. Одягався Комета вишукано, але досить яскраво, незвично і «модно». Жінок приваблювала його вдяганка, манера добре говорити, ясно викладати думку, — тому в часі проблеми з жінками у нього відпали самі собою: найкращого чоловіка, як у ліжку, так і на людях, годі пошукати. Жінок підманював екзотичний, світлого шоколаду колір шкіри, яскравий одяг, гроші, що водилися не густо, але завжди були. Він не зловживав алкоголем, був добросердним і навіть великодушним. Спочатку це імпонувало людям, ну, як розвага. Далі — це починало насторожувати, дратувати, хоча ніяких небезпек, нічого немислимого, страшного у цьому високому, гнучкому і сильному чоловікові не було, хіба що навіжена снага, але це теж тільки поверхня. Талант не люблять, кажуть, а геній ненавидять. Хоча тут далеко до правди, бо Комета завис десь між невизначеним поняттям люмпена, який чогось хотів, а таких у країні скоро з'являться тисячі і тисячі, з претензією, на ідіотсько незрозуміле краще життя. Проте Комета міг би стати винятком. Але причини зумовлюють інші причини. Система, як і будь-яка інша, намагалася зломити людину, а якщо ні, то перегнути на свій бік, цим вже конкретно окресливши її долю, і що гірше, ніяк не добереш: жити безродним смердючим люмпаком, покидьком суспільства, з тверезою головою, повною талантів і розуму, чи відверто перейти на бік системи, що продукує блага, дає надію, але її не виконує, та з дивідендів котрої можна непогано влаштувати свій зад, і не тільки у зручному сральнику чи унітазі, а на пуховій канапі, навіть не вітчизняного виробництва. Будь-якій системі необхідно завантажити людину комплексом неповноцінності або дати зрозуміти, що вона остання буква у цьому алфавіті, нехай навіть якщо вона, ця літера, стоїть і в перших числах, і той алфавіт починається з останньої букви. Система стравлює людину з людиною на будь-яких рівнях і сферах, в будь-яких устроях і організаціях, ладах, режимах, з липовими і прекрасними конституціями, що виточують кров не так безболісно, де расизм звучить як моцартівська чи шопенівська сонатина. Система виламує руку, а не руки, щоб зробити слухняного раба, працівника, тому їй спідручніше мати у своєму арсеналі всі засоби знищення, вже зазубрені до тупості цивілізацією, але свіжі, з акцентом на державний устрій. Комета дивно і химерно не підпадав під такий статус. Він почав ходили до церкви, де заприятелював із священиком, батьки якого були репресовані, а про засуджених за нізащо людей він якось дізнався, коли відбував перший строк покарання, тому пройнявся, як незаслужено скривджений, до них симпатією. Тут він зовсім по-іншому вимовив слово «батьківщина» і ніколи не забував про нього, до самої смерті. З цього часу у нього з'явилося щось таке, взагалі незрозуміле для пересічного обивателя, що мріяв життя глупими днями, безпросвітною п'янкою, гульнею та виталищем велетенського, як пиріг з пап'є-маше на майданах, під час вразника, з вічною втомою очікування вічних свят і карнавалів, власного безпутства, яким навіть не допоможе щезнути відривний календар. Кометі все те нудило, було чужим, і скоро він відверто зненажав те товариство, де кілька десятків років уряд добивався незрозумілого визнання. Скоро він почав і сам пописувати великими круглими літерами до зошита, але нікому не показував, бо дуже соромився. Якось він обмовився священику про свої літературні вправи, і той надавав купи книжок, зовсім заборонених, зовсім не релігійних, хоча Комета чекав і хотів саме таких, там не було Святого Письма. Так він, Комета, торкнувся іншого, запашного і чудесного, геть незрозумілого світу. Можливо б, у цьому було якесь продовження, але у тому році церковку обікрали. І міліція з'явилася з собаками, з автоматами наперевіс, з криками, з ґвалтом, тягнучи п'яну матір за коси підлогою, але прийшли-таки по Комету. Вражений Комета відмовлявся, посилаючись на те, що священик є його приятелем. Але батюшка уперто мовчав. Кометі показали заяву, написану священиком. Він не повірив і попросив зустрічі з святотцем. Той не з'явився, але Комета і на цей раз зрозумів, що його підставляють, як, напевне, і самого попа, хоча сумніви у нього були: від природи Комета був тонко психологічно обдарованим, мав трохи збочену уяву. Головне, що він вірив в Бога, а значить батюшка у нього був поза всілякими сумнівами, — думки, як і належить неофіту.