Меч Арея

Коли вони виходили зi свiтлицi, стояв пiзнiй обiд. Можна було й пополуднувати, й Гатило саме се збирався сказати Шумиловi, та не знав як, аби дурним словом не зобидити старого лугаря. Й тут пiдiйшов Данко. Широкi чорнi брови його були стуленi в суцiльну пряму смугу, й очi з-пiд них дивилися твердо, навiть твердiше, нiж звично. Княжич проказав до батька низьким голосом:

— Посадiть мене.

— Куди?

— До косарiв.

— Уречен сси столу великокняжому, –сердито вiдрубав Гатило й пiшов геть.

— Я скидаюсь! –навздогiнцi гукнув йому син, i Великий князь обернувся й здивовано глянув на нього. Тодi взяв старого косаря за плечi й мовчки потяг у столову свiтлицю. Данко, певно, був увесь час поблизу й слухав їхню розмову. Вiн уже давно спiдлоба дивився на батька –ще вiдтодi, як Гатило заборонив йому злюбитися з донькою Дарницького малого болярина Судка.

Тодi Богдан сказав йому: «Великий князь не належиться до себе, але до великокнязiвського столу». Данко, звичайно, не зрозумiв його, бо в двадцять з невеликим лiт мiж думає зовсiм не так, як у його сорок сiм. Гатило бачив се й не знав, що робити. Вiн наказав тодi боляриновi негайно вiддати свою доньку замiж, але тим справи не порятував. Данко став як чужий, i се страшенно болiло Богдана.

Вiн чекав, що казатиме на те Шумило, та старий лугар мов i не чув його розмови з сином. Богдан у думцi подякував готамановi, а по обiдi, коли гостi розiйшлися, спитав:

— А що: взяв би-с i Данка?

— Взяв би-м! –охоче пристав на те Шумило. –Але то є не для мене самого, а для коша.

— Вiдаю, –мовив Гатило. –Вiдаю. Посаджу вам Данка. Тiльки…ходи ротi до мене.

— Якiй ротi? Об чiм? –скинув бiлi брови Шумило.

— Ходи ротi, що прийдеш навчителем моєму молодшому, Юрковi.

Се вже було щось геть iнше, таке, що старий лугар i не думав досi про нього. Вiн так i не вiдповiв нiчого, лише вранцi прийшов до Гатила й сказав, привiтавшись пiднятою рукою, як то робили косаки:

— Речу без роти: прийду до сина твого, якщо такий старий дiдуган може навчити Гатилового сина чогось путнього. Вiдвезу Данка й прийду…Чи маю й землю їсти?

Шумило хитро посмiхнувся, й Богдан лише рукою махнув.

— Мав Юрко навчителя доброго, та…

— Головою наклав? Богдан кивнув:

— У Мiзiї.

— Чув єсмь…Щаслива то смерть, Гатиле. Дай Бiг кожному в ратi лягти, а не за пiччю. Найдужче-м боявся, що й ти таку смерть менi зичиш, а тепер виджу, шануєш покон вiтцiв своїх.

На тому вони й розiйшлися. Того-таки дня Данко постав перед вiтцем у новому виглядi. Вiд його буйного чорного волосся на головi лишився тiльки лискучий оселедець коси, й тiм'я сяяло проти сонця бiле й не-засмаглс й здавалося химерною габрiйською ярмулкою в порiвняннi з брунатним обвiтреним лицем. Данко вклонився батьковi до землi, й Гатило дав йому на нову дорогу свiй важкий i довгий меч. Княжич торкнувся вустами леза коло вруччя й з тiєї митi перестав бути княжичем.

— А там, у Лугах, i землю їсти-ймеш, –хитро примружився Шумило й провiв долонею по вусах, аби стерти посмiшку.

Того ж дня вони з Данком побралися на Луги, й Гатило довго думав про них обох. Як добре було б Данковi мати поряд себе такого Шумила…Але ж i з Юрка треба людину зробити. Надто вiн ласкавий i нiжний, а се не личить синовi Богдана Гатила. Чомусь пригадалися подiї сього лiта, й Викула, й Максимiн, i золотий перстень iз тьмяним камiнцем смарагда, iдо й досi десь лежав у княжiй опочивальнi, й Богдан уголос повторив:

— Не личить синовi Гатила…

Й раптом заболiло серце. Заболiло вперше в життi. Перед очима пропливли картини давно забутої юностi, й виразно, дуже виразно, мов навсправжки, вiн побачив затуманене обличчя русявої чорноокої жiнки, майже дiвчини, яку кохав колись i якої не дала йому доля. Вiн зашилив руку в пазуху собi й потер долонею те мiсце, де щойно озвалося серце, й тер доти, доки бiль ущух. Було шкода сина, старшого сина Данка, й теж, мабуть, уперше в життi.

Богдан сумно всмiхнувся й устав. Доки серце не кольне, людина й не згадує, що воно в неї є в грудях. А таки ж є…Вiн пiднiс угору ту руку, якою допiру тер серце, й гаряче проказав:

— Дай йому. Боже, тверду дiсницю й холодний розум. Я-м завинив проти нього –хай лiпше на менi окошиться…

Й озирнувся, вiдчувши, що хтось мовчки стоїть у дверях. То був старий конюший Вишата. Князева молитва вразила його, й було трохи незручно, що став свiдком тих сокровенних слiв.

— Там…–сказав Вишата. –Хладiвой. – I махнув рукою за глуху стiну свiтлицi.

Гатило вийшов услiд по ньому, хоч личило б сидiти й чекати гостя тут, у теремi. На княжому дворi було душ iз пiвсотнi можiв, убраних у куцi жупанчики та вузенькi, об нозi, гачi, й Богдан би й так упiзнав, що то венди, навiїь коли б Вишата й не казав йому. Можi були при повнiм оружжi, закуренi й стомленi. З гурту виступив молодий мiж у розшитiй золотим галуном кацавейцi й пiдiйшов до Богдана:

— Чест Вельому ксьондзовi Гатiлi!

Й легко вклонився.

То був, напевно, Хладiвой, син жупана з верхнього Дунаю, й Гатило кивнув йому.

— З такою раттю прийшов єси брати город Київ? –пожартував вiн, i юнак знiтився.

— Не, пане ксьондзе! Неї Пришед єсмь о помоц волати.

— Що є стало?

— Ойтєц муй помрл єст.

— Жупан Хладiвой?

— Так, пане ксьондзе, муй ойтєц…

Юнак був русявий, дуже русявий, аж Богдановi здавалося, нiби волосся в нього, що спадало аж до плiч, вигорiло на сонцi. Але руки мав великi й мiцнi, певно, такi руки вмiють тримати меч.

Вiн повiв хлопця до хорому, Вишатi ж наказав розмiстити можiв Хладiвоєвих на спочин. За вечерею жупанич оповiдав йому свої пригоди. Сидiли тiльки втрьох –вони двоє та Вишата. Старий конюший за ввесь час не промовив i слова, хоч i слухав дуже пильно й пив разом iз ними.

На верхньому Дунаї, власне, мiж витоками сiєї рiчки та рiчки Райни, де починається земля латинцiв, коїлося недобре. Конунг Теодорiк, володар готiв, намислив чинити кови. Коли раптово помер зверхник тiєї землi жупан Хладiвой, Теодорiк посiяв ворожнечу мiж його двома синами: Хладiвоєм та Мiровоєм. Стiл мав обiйняти старший, а готський конунг пiдiслав якогось райтера, й той нашептав молодшому братовi Мiровоєвi: «Якщо ти не забереш столу вiтцевого, твiй брат Хладiвой уб'є тебе. Вiн просив конунга Теодорiка о помiч проти тебе, щоб забрати твою частку вiтчини, а тебе звести».