Anarchy in the UKR

Їхати зранку автобусом у такому стані в невідомому напрямку — невдячне заняття, але що робити, головне не лишатись тут, головне — виїхати, що ми й робимо; значить так, думаю я, водій дорогу знає, Білий, в разі чого, теж дорогу знає, поїхали. Що може бути в Гуляй-Полі? Очевидно, що там немає жодних атракціонів, жодних американських гірок і ніагарських водоспадів, ніагарських водоспадів там точно немає, я в цьому майже впевнений, та й не потрібні нам у такому стані водоспади. Головне доїхати, а там видно буде, тому що ця гонитва за демонами щасливого дитинства, за привидами із затишних провулків пам'яті поступово починає брати за яйця, це так ніби хтось тиче тебе писком у світло-червоні калюжі крові, мовляв, ось вони, залишені для тебе сліди, ось що лишилось тобі з минулого, давай, змивай усю цю кров, пролиту в класах і спортивних залах, хотів цього — маєш, не відвертайся тепер; загалом — повертатися в місця, в яких ти ріс, майже те саме, що повертатись до крематорія, в якому тебе одного разу вже спалили.

I хто вся ця публіка, яка їде разом із нами, хто всі ці тьолки в спортивних кофтах, хто ці бабусі з пакетами, мужики з дипломатами, прочани, іноді мене бере такий розпач від усвідомлення власної непотрібності, ось вони всі їдуть у справах, тьолки, наприклад, їдуть в петеу, бабусі везуть самогон на базар, мужики з дипломатами їдуть цей самогон купувати, добре, а куди їдемо ми? В петеу нас не чекають, та нас насправді ніде не чекають. А за самогоном зовсім не обов'язково їхати аж так далеко, самогон, наприклад, і в Донецьку можна було купити, і в Харкові, але ж справа не в цьому, тому доводиться просто сидіти в розбитому лазі, на задньому сидінні, спостерігаючи, як дощова погода змінюється сонячною, ранкове повітря — пообіднім, Донецька область — Запорізькою.

Вигляд у вокзала був такий, ніби його розбив параліч. 3 дверей вибіг якийсь дощовий пес і, побачивши нас, зупинився. He впевнений, що саме сюди я хотів потрапити. Лишалось щонайменше півдня на знайомство з містом. На асфальті просихали калюжі. Життя, як і пес, завмерло.

7. $2.99 за готельний номер.

Третій день у готелі, валяємося на ліжках, ловимо вторяки, за вікнами чути веселий чоловічий голос, тут взагалі все чути, чути, наприклад, що в готелі, крім нас, нікого немає, це особлива тиша порожніх кімнат навколо тебе, коли ти підходиш до стіни і розумієш, що з того боку, в сусідній кімнаті, знаходиться тиша, і так у всьому готелі, лише тьотка сидить на рецепції в білому халаті та прибиральниця нишпорить коридорами, дослуховуючись до нашого дихання, дихання трьох обкурених чужинців, які з'явились тут три дні тому, порушили тишу порожніх сонячних коридорів, назвались журналістами, сидять третій день у готелі й курять драп, запиваючи його водярою та самогоном. Тепле спокійне містечко з сонними вулицями, ось вона — столиця анархо-комунізму, територія унікальних соціально-політичних експериментів, приїхавши до міста, ми відразу ж поселились у цьому готелі, на першому поверсі була перукарня і пахло одеколонами, і це ще був не найгірший запах, далеко не найгірший. Номери виявились настільки дешевими, що ми вирішили залишитись тут надовго. Можливо, це було головною помилкою. Ми піднялись у номер, кинули речі, перерахували бабки і пішли дивитись на місто.

Мушу визнати, що ніколи в житті не любив туристів, туристи для мене заголосні й метушливі, вони приносять із собою відчуття штучності, минущості, вони з'являються в своїх шортах і панамах, з кодаками на бойовому взводі і ти відразу ж відчуваєш себе зайвим, і вони це відчувають, вони дуже чутливі, ці туристи, вони нібито й дивляться в об'єкгиви своїх кодаків, кудись повз тебе, в історичні панорами, що відкриваються за твоєю спиною, а самі насправді перешіптуються — що це за клоун, чому він не в шopтax, де його, блядь, панама, звідки він тут?

А головне — туристам потрібні зовнішні знаки історії, щоби на кожному будинку висіли пам'ятні барельєфи, а за кожним рогом відкривались види місць, описаних у їхніх непутящих буклетах, вони ніколи не звертають уваги на речі прості й невибагливі — на стіни будинків, скажімо, побиті віспою кулеметного обстрілу, на старі присадкуваті явори в глибині парку, з яких, припустімо, могли звисати вороги трудового народу, вони не розуміють тиші вулиць, оглушених свого часу переміщеннням армій, контужених канонадами й переможними салютами, вони фотографують фасади, не розуміючи, що куди цікавіше фотографувати порожнечу, особливо якщо в цій порожнечі велись напружені бої з перемінним успіхом. До таких містечок, як це, туристи зазвичай не приїжджають, а якщо приїжджають, програма їхня суха й коротка — сфотографуватись біля барельєфа Махна на будинку колишнього штабу повстанської армії, спробувати зцайти його хату (в путівнику написано, що австрійці спалили її ще в 1918, але все одно — треба спробувати знайти), врешті зайти до музею і покрутитись біля бутафорської тачанки, слухаючи ідеологічно витриману пургу про встановлення радянської влади й сільськогосподарські успіхи регіону за часів незалежності. 3 усіх можливих зовнішніх позначок, крім барельєфу і тачанки, ми знайшли бар «Нестор».

Після цього повернулись до готелю і далі курили свій драп. В історичній літературі про махновську республіку Гуляй-Поле описане настільки ретельно, ніби в описах міста, його економічній характеристиці та соціальному аналізі справді можна було знайти натяки й передбачення майбутнього злету цього населеного пункту, котрий за інших, кращих умов, мусив би перетворитися на туристичну Мекку для всіх перейнятих долею анархізму як такого і його практичних форм зокрема, мусив би стабільно збирати на річниці й ювілеї натовпи згаданих нами тут вище чуваків у панамах і кодаках; історики настільки дбайливо описують школи і заводи містечка, фіксують кількість робітників та чисельність єврейської громади, що в якийсь момент і сам починаєш перейматись історичною долею цього серпневого містечка, блукаєш повільно від автовокзалу до бібліотеки, від бару «Нестор» до напіврозваленої будівлі колишнього млина, впізнаючи щось зі старих архівних фотографій, а щось не впізнаючи зовсім.

Живучи в такому невеликому містечку, скажімо, три дні, на третій день ти вже починаєш упізнавати місцевих мешканців, і що найгірше — вони тебе теж починають упізнавати, від цього стає доволі незручно — тому що ти в їхніх очах зайда, щоб не сказати гірше, турист із кодаком, який дивиться на них, як на тубільців, намагаючись знайти в рисах їхніх облич відбиток анархосиндикалізму, втім, нічого окрім алкоголізму не знаходячи. Є в цьому щось нечесне — з одного боку, ти зі своїм збаранілим захопленням і намірами розпитувати кожного зустрічного, чи воював його дідо в Махна, і вони — втомлені подібним цирком, перейняті своїм мирним виживанням у ринкових умовах, тому що там, де для тебе знаходиться історія й ідеологічні переконання, для більшості з них ховається джерело приватного підприємництва і неусвідомлених до кінця докорів сумління. Тому вони й дивляться на вас якщо й не вороже, то принаймні без жодного ентузіазму — і ті два убиті наглухо хрони, з якими ви пили самогон на березі річки (вже не було містка, яким переїздили повстанці, річка зовсім зміліла, хрони сиділи на березі й печально мовчали, коли їм запропонували випити, відразу ж погодились, один із них взяв гроші і зник, ми думали, що назавжди, але ні — він повернувся і потім ми швидко все випили й полізли у воду; хрони у воду не лізли, дивились на нас неуважно і відсторонено, кожен бачить у ріці своїх потопельників, ми до числа їхніх не належали); і директорка музею, котра втомлено нам щось пояснювала і перепрошувала, що мусить бігти в штаб, працювати на вибори, навіть не цікавлячись, за кого ми будемо голосувати; і продавщиця в газетному кіоску, яка спала в ньому до п'ятої години, потім замикала на висячий замок, навіть вона, попри те, що ми купували в неї пресу, можливо, ми взагалі були єдині, хто купував місцеву пресу; і навіть той офіціант у привокзальному ресторані, який бачив нас щодня, щодня ми приходили до нього як до давнього знайомого, але навіть він дивився на нас байдуже; в маленьких містах люди спокійніші, вони наперед знають все, що з тобою станеться, вони з першого погляду бачать, що ти так нічого і не знайдеш на цих запилених вуличках, між цих старих розстріляних будинків, нічого не знайдеш і знайти не можеш, тому ти тут чужий, і питання лише в тому, скільки ти витримаєш у своєму готелі, наскільки у тебе вистачить грошей, драпу і консервів, аби вижити в кривавому готельному просторі, наповненому тяжкими сновидіннями й запахом одеколону, в цьому все питання — чи з'їбешся ти просто сьогодні, вечірнім автобусом, подалі від чорних дір у навколишньому повітрі, в якому вмістилась уся твоя історія, чи будеш далі нипати їхніми вулицями, сидіти в парку, фотографувати фасади будинків, у яких знаходились адміністративні заклади анархістів, блукати міським кладовищем, розглядаючи прізвища на могилах, і пізнаючи найбільш із них відомі.