Теплi iсторii про дива, коханих i рiдних

Марта дивилися, як віддаляється від неї цей старенький чарівник, і подумки дякувала своєму рятівникові. Поглянула на небо, всипане зірками, і відчула, що її серце вже зробило свій вибір. Воно обрало Його…

Олесь Дмитренко

Як із десяти доларів з’явилося сто

Коли мені випала честь полетіти в Америку 1993-го, перед батьками постала дилема, де знайти гроші? Хоч у пісні й співається «І в дорогу далеку ти мене на зорі проводжала, і рушник вишиваний на щастя, на долю дала», освітяни, проте, не наважувалися відпустити сина в дорогу з одним лишень рушником, за яким, до речі, довгенько простояли в черзі. Залучивши до фінансування проекту всіх родичів і знайомих, їм нарешті вдалося нашкребти фантастичну суму в розмірі… десяти американських доларів, за яку виклали цілу купу українських купонів.

Виказувати комерційну таємницю сім’ї чесних громадян, які жили тільки на зарплату, не хотілося, тому залишалося одне: інформацію про статки тримати за зубами. Рушник і десять доларів — таки краще, ніж дірка від бублика.

Аеропортом «Бориспіль» на той час називали обкладену стандартною сіро-брудною плиткою квадратоподібну будівлю з немитими вікнами.

«Ви вже задекларували іноземну валюту?» — поцікавився чоловік у формі. Цокочучи зубами, я вписав у бланк уже відому читачам суму. «Десять доларів? — усміхнувся митник, ненароком оприлюднивши конфіденційну інформацію. — Цього вказувати не треба». Більшість українських делегатів полегшено зітхнули, бо й у самих — грошей кури не клюють.

Тепер ховати було нічого, тож обстановка серед молоді швидко набула дружнього й розкутого характеру. Я перекинув через плече єдину сумку, що взяв у дорогу, і після благословення батьків почимчикував до паспортного контролю.

До посадки півтори години, кафе-бар працював, дружина заможного спонсора нашої мандрівки залишилася вдома, тож ніщо не перешкоджало йому «відмітити» історичну подію — перший в пострадянському житті виїзд за кордон. Не гаючи часу, підприємець надудлився ще до посадки на борт. Добре, що в літаку були крісло й ремінь безпеки. Хоча меценат і тут не втратив нагоду вкотре хильнути чарчину безкоштовних алкогольних напоїв. Із Києва до Нью-Йорка летіти дев’ять годин, тому Покін (таке було прізвище бізнесмена) встиг покуняти. Нарешті літак приземлився.

Наступного ранку мали летіти далі до штату Техас, тому перебралися до іншого аеропорту й очікували свого рейсу.

Покін залишився вірним «традиції», тому вкотре відвідав кафе-бар. Про це засвідчила нестандартна хода згодом. Надворі вже стояла ніч, дехто куняв, ритм аеропорту поволі стихав.

Неподалік тягнувся вільний ряд, на якому розташувалося африканське подружжя середніх літ. Чоловік, вочевидь, мав неабияку фізичну силу, про що свідчили підкачані плечі, біцепси, тріцепси й навіть долоня, якою лагідно обіймав плече своєї половинки. Дружина була втіленням жіночості: делікатна постава, тоненька шийка, худорляві плечі, втомлений, але щасливий вираз обличчя, що водночас свідчив про неабияку доброту, ласку й благовійний спокій. Білісінькі зуби обох якось особливо вирізнялися на темному тлі, коли виблискували у кожній усмішці. Шепнувши щось на вушко, чорнявий підвівся й пішов. Жінка посиділа трохи сама, розмірковуючи, мабуть, про останні слова чоловіка, й мирно задрімала.

Тим часом, під впливом оковитої, півкулі Покіна раптово активізувалися. Меценат підходив до кожного несплячого учасника делегації, роздаючи всілякі вказівки: піди туди, принеси те, зроби інше. Вказуючи напрямок завдання, його рука простягалася вперед, а кінчик палиці з червоного дерева служив стрілкою компаса. Можливо, добродієві згадався якийсь фільм про американську, італійську чи бразильську мафію. Може, останній келих навіяв роздуми про життя Наполеона, Леніна, Муссоліні, — сказати важко. Втім накази лунали настирливіше, палиця розтинала простір інтенсивніше, а образ командора вимальовувався все чіткіше. На диво, жоден з наших не відмовився виконувати протиправні накази. Моєму обуренню не було меж. Невже через те, що хтось заплатив, людина має втрачати власну гідність? Доки накопичувався праведний гнів, меценат уже будив сплячих. Якимось дивом Надія Григорівна, керівник нашої групи, втихомирила доброчинця, після чого той сів осторонь, десь на годину поринувши у глибокі роздуми. Тепер він нагадував індіанського вождя. Бракувало хіба що пір’я в голові. Проте задумлива постать переймалася чимось іншим, аніж поводирі-тубільці.

За цей час втомлена делегація встигла забути про тимчасову витівку самоспеченого штурмана, й тепер дрімали майже всі. Окрім мене, не спав Сашко Марущак, ще один-двоє неборак і спонсор, що втупив погляд у підлогу.

Враз Покін підвівся. Дивна муза відвідала доброчинця, здалося нам. Чоловік повільно рушив. То була поважна хода. Так ступали хіба що рабовласники в колоніальні часи. Смугастий темний костюм, світла сорочка, контрастна краватка, нейтральний шарф, коричневі шкіряні туфлі й дерев’яна тростина вишневого кольору підкреслювали велич нічного обходу. Несподівано Покін завернув ліворуч — саме в той ряд, у якому самотньо відпочивала мешканка тропіків. Що задумав цього разу? — по нашій шкірі пробігся морозець. Дійшовши до середини, Покін зупинився точнісінько навпроти чорнявої жінки, яка тієї миті, ймовірно, бачила солодкі сни. Якусь хвилину непорушно п’ялився на обличчя, що відрізнялося кольором. Раптом різкий звук, відлуння якого розбудило весь термінал, змусив здригнутися кожного. То був звук удару палиці. Жінка заверещала. На щастя, Покін щосили вперіщив не по голові нещасної, а біля самісінького її вуха, влучивши в крісло.

— А-ба-ба-ба… — забельботіла з переляку жінка.

— Шо «а-ба-ба»? Шо «а-ба-ба»? — перекривив Покін, уявляючи себе, мабуть, колоністом.

— А-ба-ба, — не зупинялася шокована африканка.

— Я спрашиваю: шо за «а-ба-ба»? Ти нормальним язиком гаваріть умєєш? А-ба-ба!

Від раптового повороту подій ми завмерли. Почулося скрипіння кросівок, що наближалися. Покін обурено озирнувся, щоб спланувати, як провчить порушника розваги. Та враз його гордовита постава змінила свою форму. Новоспечений колоніст якось поспішно опустив палицю, скоцюрбився і швиденько пошкандибав у протилежний бік від атлетичної постаті, що мчала до місця події. Чорнявий одним тільки поглядом міг знищити нежданого гостя, який зазіхнув на його дружину, аби тільки зловмисник наважився подивитися в очі. Завдяки немалій чорнявій п’ятірні на стінці «Ла Ґардії» мала от-от з’явитися свіжа яєшня. На втіху для спонсора, як і для всієї групи, чоловіка найбільше цікавило, чи все гаразд із дружиною. Він палко пригорнув її до себе, коли вона, здригаючись, ледь складала докупи рідні слова. Нам чомусь здалося, що все-таки то було «абаба», хоча важко уявити інший вислів, аби хто з нас опинився на місці постраждалої.

Покін принишк і впродовж наступної години був тихше води, нижче трави. Однак щедрість стюардес на безкоштовні напої в літаку й сервіс офіціанток у кафе-барі досі впливали на поведінку гостя. Нові думки настирливо лізли в голову мецената. Хіба годиться скласти ручки? Пуститися навтьоки, як мокра курка? Не довести своєї правоти? Бажання відвести душу не давало благодійнику спокою. Усвідомивши, що встиг потурбувати кожного представника делегації, крім одного, Покін попрямував до мене. Отакої! Після випадку з чорнявою які завгодно думки виникали в моїй свідомості, адже спрогнозувати дії покровителя було неможливо. Я вже уявляв, як ухиляюся від удару палицею, ставлю блок від замаху кулаком або напружую прес від непередбачених обставин. Відновивши поважну ходу, спонсор повільно просувався, диктаторським поглядом оцінюючи підлеглого.

— Гдє он?

— Хто?

— Мой син.

— Мабуть, гуляє, — спокійно відповів я.

— Ти ідьош і пріводіш мнє маєво сина! — палиця гуркнула об підлогу. — Нє отходя от каси.

— Навряд.

— Нє понял? — на обличчі Покіна застигло щире здивування, адже відмова пролунала вперше.