Я, Паштeт i Армiя

Колю взяли в армію помилково, поплутавши якісь папери у військкоматі. Навіть не зважили на його страшну короткозорість. Нікого не зворушила його зорова драма, і Коля загримів у військо з лінзами, в які можна було роздивлятися процес ділення клітини…

Коля Путін стояв у коридорі та чекав команди на вихід. А може, то я думав, що він чекав команди, а насправді він стояв, бо йому так всталося. Автомат Коля тримав, направивши дуло на людей, які пили за столом чай. Вони були спокійні, бо сиділи до нього спинами. Я одягнувся, разводящій — чувак, який розводив нас по точках, — щось пробубонів під ніс, і ми вийшли у слизьку підмосковну ніч, яка миттєво лизнула нас мокрим язиком по всьому тілу, залізши навіть під одяг. Хвилин п’ятнадцять ми топтали болото в напрямку тої ржавої сучари, навколо якої треба було дві години ходити в надії, що хтось на неї нападе.

Двох пацанів залишили на перших воротах, які відкривали до неї в’їзд із заходу. Ці ворота були на замку з часів, коли Сальвадор Далі кадрив Гарсіа Лорку на пляжах Фігуероса. Двох хлопців залишили біля вишки, на яку їм ще треба було залізти. Ми з Колею-гідроцефалом були третьою парою, і нас залишили біля східних воріт. Через ті ворота можна було вийти на поле, де вдень паслися зо три десятки смішних рудих корівок із сусіднього села.

— Коля, ходім вмєстє, понял? — я спробував одразу перебрати владу та гарантувати собі безпеку.

— Вмєстє нєльзя, я хажу влєва, а ти — вправа, — прогугнявила куряча головка, зловісно блиснувши в темряві своїми діоптріями.

Мені відразу пригадалися всі фільми Брайана Клеменса, які йшли по двадцять хвилин, а потім три тижні був понос після кожного різкого звуку.

— Коля, бля, ходім вмєстє, поняла, ти дура хєрова!?

У відповідь він потопав своїми свинячими копитцями у протилежному напрямку, ігноруючи мої судорожні спроби врятувати своє та його сране життя. Темрява ковтнула цю недороблену купу лайна та зімкнулася за нею, ніби шторка в районному театрі після вистави про передових колгоспників. Було чути тільки чавкання його кирзаків по болоті, а потім стихли й вони.

Через поле було видно ділянку залізниці Ленінград-Москва, по якій за пару хвилин мав промчати швидкий поїзд ЕР-200. Я любив дивитися на нього в темряві. Він завжди чомусь наближав мене до дому, маючи якусь магічну силу, якої мені в той момент бракувало. Подумки я сидів у його кабіні та нажимав на ручки, вдивляючись у драбину шпал, яка налітала на мене з шаленою швидкістю та пірнала вниз під електровоз. Він появився із-за лісу чітко о 2.12. До нього було зо два кілометри, і звук запізнювався на пару секунд від зображення. Довга сосиска з освітленими вікнами та загостреними носом і хвостом промчала видиму мені ділянку шляху і зникла за поворотом. Я любив промотувати потім у пам’яті ці двадцять секунд, які я міг його спостерігати, та смакувати нові й нові дрібнички, що випливали в уяві. Часом здавалося, що у вікні тамбуру я роздивився лице якогось кадра, котрий докурював стрільнуту в провідника папіроску та шкірився в темряву тільки йому зрозумілою посмішкою. А часом я був певний, що бачив, як на верхній поличці товклися двоє молодих людей натягуючи на себе неслухняне вогке покривало, яке зісковзувало з них і падало на старого професора, який мучився і не міг заснути від бушуючих нагорі емоцій.

— Стой кто ідіот! — розлетілось у повітрі змішане із залізним шурхотом коліс поїзда, і розбило політ моїх фантазій, як яйце, що вислизує з руки кухарки та залишає наглий слід на її махрових зайцях-тапочках.

— Ідіот кто! Стой! — автором цієї фрази міг бути тільки Колі, я в тому не сумнівався.

Запитання пізнавального характеру, типу — хто тут ідіот? За умови, що це було запитання. Якщо ж погроза, то, значить, хтось дав йому зрозуміти, що він — ідіот, а Коля не сильно із цим погоджувався. Поки я впрівав у пошуках третьої версії закодованої теми, Коля лежав у болотній калюжі та вів переговори з кущами, що зловісно похитувалися в темряві та махали на нього своїми руками-гілками, реально змушуючи підніматися в живіт два відомі круглі шарики.

— Стой, стрєлять буду, блять, сказал тєбє же я, — хаотично складаючи в голові слова, воїн намагався паралельно розібратися з перезарядним механізмом карабіна Симонова, розмазуючи соплі по дулі гвинтівки та подумки картаючи себе дурного, бо коли капітан Скворцов розказував, як розбирати та збирати карабін, а також, як із нього стріляти, Коля під партою роздивлявся порнушні фотки, які йому прислав із Новгорода такий самий як він брат-дебіл. Нарешті, задубілі руки, скоріше від страху, ніж від чогось іншого, перезарядили клятий механізм. Коля пчихнув, перднув і кашлянув одночасно, потягнув за спуск, і скорострільний карабін Симонова харкнув вогнем. У бік кущів полетіла бездушна куля розміром із цвях, яким прибивають рейку до шпал, а Колю фігануло прикладом об паркан із колючого дроту, до якого він був обернений сракою.

У кущах щось гепнуло, ніби з камаза випав п’яний шофер. Я, прошитий током жаху, не міг зробити і кроку. Коля висів на паркані з колючим дротом сракою догори, а окулярами вниз. Окуляри запотіли, і Колі здавалося, що він на небесах. Тьмяне світло від ліхтаря, відбиваючись у матовій поверхні мокрого скла, створювало ефект хмар, у які він щойно влетів. Дупа його зреагувала по-своєму. Їй були далекі високі потяги Коліної голови, вона не чекала зустрічі з архангелом Михаїлом, а просто розслабилась і дала на-гора порцію гаряченького. А оскільки дупа була зверху, то мармуляда всіма можливими шляхами шуганула йому по плечах до шиї.

Почулися крики й тупіт солдатських копит. Завила сирена, люди з ліхтариками в руках поспішали сюди з усіх боків. Я пересилив свій опорно-кістковий механізм і змусив його рухнутися до тіла, яке висіло на дротах. Туди ж підбігли ще з троє солдатиків. Підійшовши до Колі впритул, ми в повному жаху пробували стягнути того ворошиловського стрілка з чіпких гачків загорожі.

— У нєво кров, бля-нах! — закричав один із рятувальників, який підхопив його ближче до коміра.

— Застрєлілся, дурбандос, — з надією в голосі протягнув другий.

— Ну у нєво і кравяка ваняєт, — намагаючись роздивитись свою «закривавлену» руку в світлі ліхтарика резюмував перший.

Коля, опинившись у невідомих руках, які йому неможливо було, та й не дуже хотілося роздивитись, чемно чекав зустрічі з Богом. Саме зараз йому мало відкритися все те, що для людства закрите ореолом недосказаності й недослідженості. Зараз його відправлять — або в пекло, або в рай, або…

— В баню єво, митца! Абасралась, скатіна, — рикнув сержант, котрий був головним нашої групи.

Коля, з ніжним виразом обличчя Йолло Пуккі, який визбирував на затоплених острівцях зайчиків, не хотів вертатися в реальність. Він мріяв, щоб його знову завісили на колючий дріт і зникли так само швидко, як і понабігли. Цівки гарячого какао починали охолоджуватися й не давали вже такого чарівного ефекту.

— Смірна! Шта случілась, байци, йопт? — із темряви, як із басейна після стрибка з семиметрової вишки, винирнула фігура прапорщика Барикіна.

— Путін застрєлілся! Но промазал і усрался! — відповів сержантик.

— Путін, ка мнє! — скомандував Барикін. — Бистра! Шагам! Марш!

Колю Путіна дружними копняками підштовхнули до прапора на відстань, де рецептори бувалого вояки вже були здатні відчути атмосферні зміни.

— Стаять, Путін! Ти чьо, в самом дєлє абдєлался? — Барикін скривився від ароматів, які накривали всю навколишню територію, як пари тяжкого азоту.

— Я єму сказал — кто ідіот — пару раз сказал, — прогугнив, нарешті, Коля. — А он дальше там, ета, ворочался, і я сказал — стрєлять буду, а он там дальше… і я вистрєліл.

— Куда, бля, вистрєліл, прідурок, нах? — Барикін в передчутті завтрашніх статевих актів, які мали відбутися з його немолодим потертим монокуляром, не особливо тішився, що заступив сьогодні черговим по частині.

— В нарушитєля, навєрна, — Путін оскалився у звичній для нього дебільній посмішці.

— Кто бил с нім вмєстє? — плюючи слиною в темряву, рот Барикіна робив на світлі ліхтаря дивні маленькі салютики. Я відчув, що мій молодий монокуляр також очікує неспокійний період, і зробив крок вперед.