Все ясно

Більше прозрінь у мене поки нема, для лицезріння нових речей мені треба глибше познайомитися з твоїм романом. Май на увазі, шо наразі я в екстазі. Повідомляю, шо навіть коли ти мені покажеш більше, я навряд чи пораджу шось розумне, але зможу стати в пригоді по-іншому. Якшо побачу шось не зовсім гумористичне, то так тобі і скажу, і ти зробиш це смішнішим. Ти мені так багато про все це нарозказував, шо я б дуже хотів прочитати решту твоєї книги і буду думати про тебе ще краще, якшо вийде. До речі, шо таке Куннілінгус?

А тепер про справи приватні. (Можеш вирішити не читати цю частину, якшо для тебе це занудно. Я зрозумію, але прошу мені про це не повідомляти.) Дєду не здоровиться. Він перебрався до нас назавжди. Тепер він дислокується разом із Семмі Дейвісом Молодшим-Молодшим на ліжку Ігорчика. А сам Ігорчик перекочував на диван. Ігорчика це не дістає, бо він добрий хлопець і розуміє набагато більше, ніж усі довкола думають. Я вважаю, шо причиною Дєдового нездоров'я стала його меланхолія, і сліпота в нього теж: від того, хоча насправді він же не сліпий. З того часу, як ми повернулися з Луцька, йому стало конкретно гірше. Ти ж знаєш, його дуже зачепила історія з Августиною, набагато більше, ніж нас із тобою. З Батьою про Дєдову меланхолію говорити взагалі неможливо, бо ми обоє бачили, як він плаче. Вчора ввечері ми сіли за стіл на кухні, їли чорний хліб і говорили про легку атлетику. І тут зверху почули звуки. А над нами якраз кімната Ігорчика. Я зрозумів, шо то Дєд плаче; і Батя теж це зрозумів. Іше був такий звук, ніби там хтось на стелі реп витанцьовує. (Взагалі-то реп — це потряс-на штука, наприклад, у виконанні дніпропетровської групи, там усі глухі на два вуха, але я не по етім дєлам.) Ми прикинулися, шо нічого не чули. На звуки до кухні прийшов Ігорчик. «Здоров, Роззява», — сказав йому Батя, бо Ігор знову пережив невдале пікірування й знову підбив собі око, але цього разу — ліве. «Я теж хочу чорного хліба», — сказав Ігорчик, не дивлячись на Батю. Йому виповнилося тринадцять, скоро буде чотирнадцять, а він уже такий розумний. (Я тільки тобі це кажу. І не говори цього нікому.)

Сподіваюся, шо ти щасливий і шо всі твої родичі здорові, цвітуть і пахнуть. Ми вже встигли стати друзями, коли ти був на Україні, правда? У наступному житті ми могли б бути справжніми друзями. Мене буде турбувати відсутність твого наступного листа, і я чекатиму на продовження твого роману. Відчуваю потребу перетравити ше один свій новий розділ (шлунок у мене вже битком набитий) і надіслати його тобі. Зрозумій, я намагаюся краще всього, тобто найкращим способом, настільки краще, як можу. Мені це дається важко. Будь ласка, будь чесним, але й надто не засуджуй.

З відкритим серцем, Олександр.

Увертюра до зустрічі з Героєм, а потім зустріч з Героєм

Як я і передбачав, моїх дівчаток дуже засмутило те, шо я не святкуватиму з ними першу річницю нашої Конституції. «Ніч-без-сну, — сказала одна з них, — і як же я, по-твоєму, маю задовольнятися, коли тебе не буде?» Я порадив їй зробити кілька речей. «Манюня, — сказала друга з моїх дівчаток, — так робити негарно». Тоді я сказав їм усім: «Якби я тільки міг, то був би тільки з тобою назавжди. Але я мужчина, я вкалую, і тому у мене є обов'язок бути там, де я маю бути. Нам же треба побільше грошових знаків, шоб витрачати їх у модних клубах, чи не так? Я роблю для тебе шось таке, чого ненавиджу робити. Це й означає бути закоханим. Так шо не діставай мене». Але якшо чесно, то мені не було ні каплі сумно їхати до Луцька й перекладати там для Джонатана Сафрана Фоера. Як я вже пригадував, моє життя було ну дуже вже звичайним. Я ніколи не бував ні в Луцьку, ні в тих численних малих селах, які там ше існували після війни. Я хотів побачити всякого різного. Жадав набратися масу досвіду. І тому мене просто струмом било по шкірі, коли я думав, шо зустрінуся з американцем.

«Тобі треба взяти з собою їдло на дорогу, ШАПКА», — сказав мій Батя. «Не називай мене так», — відповів йому я. «А ше треба прихопити шось пити й географічні карти», — вів далі він. «Спочатку вам прийдеться їхати десять годин до Львова, де ви заберете єврея на залізничному вокзалі». «А скільки грошей я буду мати за те, шо буду пахати?» — я спитав про це, бо для мене ця сторона питання була дуже привабливою. «Менше, ніж ти думаєш, шо заслуговуєш, — сказав Батя, — і більше, ніж ти заслуговуєш». Це наганяло на мене меланхолію, і я сказав Баті: «Ну, тоді я, очевидно, і не захочу це робити». «А мене не цікавить, чи хочеш ти це робити», — відповів він і потягнувся, шоб покласти мені на плече руку. У нашій родині Батя просто чемпіон світу з обривання діалогів.

Ми вирішили, шо я з Дєдом виїдемо опівночі першого липня. Так у нас буде п'ятнадцять годин до зустрічі. Так само всі, крім мене і Дєда, зійшлися на тому, шо ми повинні відразу прибути на вокзал, як тільки приїдемо до Львова. Батя вирішив, шо Дєд почекає в машині, а я чекатиму на вокзалі біля колій. Я не знав, як єврей буде виглядати ззовні, і він теж не знав, з яким високим та інтелігентним мужчиною йому належить зіткнутися. Над цим моментом ми потім досить довго сміялися. Він казав, шо дуже переживав. Шо він мало шо рака не вродив. Я сказав, шо і я мало рака не родив, але не тому, шо боявся його не пізнати. Американця в Україні дуже легко впізнати за його витонченою недолугістю. Я родив рака, бо він був американець, а я йому прагнув продемонструвати, шо і я міг би бути американцем.

Я постійно багато розмірковував про те, шоб змінити місце проживання на Америку, коли стану трохи старшим. Я знаю, в них там багато першокласних бухгалтерських шкіл. Я це знаю, бо мені розказав про це мій друг Гриня, який постійно спілкується з другом племінника того мужика, який вигадав позу 69, і от він переказував, шо там у них в Америці багато класних бухгалтерських шкіл — а цей мужик знає все. Мої друзі цілком задоволені життям в Одесі і не проти прожити тут весь час. Вони хочуть постарітися, як їхні батьки, і стати батьками, як їхні ж батьки. Вони не хочуть нічого більшого від того, шо і так знають. Так, але це не для мене і не для Ігорчика.

За декілька днів до приїзду героя я спитав Батю, чи зможу поїхати в Америку, коли закінчу універ. «Не», — сказав він. «Але ж я хочу», — доводив я до його відома. «А мене не гребе, шо ти хочеш», — відказав він, шо завжди було сигналом закінчення розмови. Але не тепер. «А чого?» — знову спитав я. «Тому шо то, чого ти хочеш, ШАПКА, для мене не важно». «Ну, нє — сказав я, — чого це я не зможу поїхати в Америку після університету?» «Хочеш знати, чого ти не поїдеш в Америку? — перепитав він, відкриваючи холодильник у пошуках їдла, — а це тому, шо твій Прадєд був з Одеси, і твій Дєд з Одеси, і твій Батя — тобто я — з Одеси, і ви теж, хлопчики, з Одеси. А ше після університету ти будеш працювати в агенції «Дорогами предків». І це суперкласне місце роботи і для Дєда, і для мене, а значить — і для тебе». «А шо, як я цього не бажаю? — знову спитав я, — шо, як я не хочу працювати в «Дорогами предків», а хочу працювати в якомусь іншому місці, де я буду займатися чимось незвичним і зароблятиму багато грошей, а не мізерні суми? Шо, якшо я не бажаю, шоб мої пацани виросли тут, а шоб вони виросли в іншому, ліпшому місці, де в них будуть ліпші речі і взагалі більше речей? Шо, як я хочу мати дівчат?» Тут Батя вийняв з холодильника три кубики льоду, закрив холодильник і простягнув їх мені. «На, — сказав він, даючи мені лід, — поклади на фейс — не будеш так страшно виглядати й не наробиш помилок у Львові». І це був кінець розмові. Мені треба було бути мудрішим.

А я ше не сказав, шо Дєд наполягав, шоб ми взяли з собою Семмі Дейвіса Молодшого-Молодшого. Це була ше одна річ. «Та ти просто дурень», — виголосив йому тоді Батя. «Мені вона треба, шоб я бачив дорогу», — сказав на це Дєд, вказуючи пальцем на свої очі. «Я ж сліпий». «Ти ніякий не сліпий і ця псина з вами не поїде». «Не, я-сліпий і моя сучка поїде зі мною!». «Нє-а, сказав Батя, псина буде виглядати непрофесійне». Я було сунувся шось сказати на захист Дєда, але цього разу я вже був мудрішим. «Я або їду зі своєю сучкою, або не їду взагалі». Батя опинився в ситуації. Це, звичайно, не була «до-олгая есто-онская пауза», але він чув себе між молотом і ще більш жорстким місцем, шо виглядало на те саме шо і «до-олгая есто-онская пауза». Між Дєдом і Батьою світилися блискавиці. Я вже раз це колись бачив і нічого в світі не лякало мене більше. Нарешті Батя здався, хоча вони домовилися, шо Семмі Дейвіс Молодший-Молодший буде носити спеціальну сконструйовану Батьою сорочку з написом «Офіційна Псина-Поводир Агенції «Дорогами предків». Так вона виглядала досить навіть професійно.