Меч Арея

Борислав припинив торохтiти, й княжич наставив вухо:

«Що вiн питає?»

— Речу, куди ж тепер, княжичу? Чи в полудневi краї, чи на всхiд, у Луги? Та пощо нам тi лугарi тепер, коли ти вбив їхнього князя? Куди ж поберемося"?

— Не з тих лугарiв, –буркнув Богдан, i Борислав знову закидав його словами:

— Вiдаю, що не з тих. Тi сидять на рiчцi Луганi, а се земля Сiврська. Та тiльки й сi, що за Вишгородом, ще одного з ними племенi.

— Не за Вишгородом. Далi сидять.

— Вiдаю, що далi. На Чорнобильськiй землi. Однаково й сi можуть меститися. А чи-бо нiт?

Богдан знову збрижив чоло. Вiн i справдi думав податися на Лугань –вольнi люди, косаки, роблять, що хочуть, воюють, i полюють, i розважаються, i…не водяться з жонами. То тiльки їхнi князi мають право женитись, а лугарi-косаки дають обiтницю сiроманства: не одружуватись, не кидати меча та сулицi з рук i пильно берегти свою землю вiд ворогiв. Так вiн думав, але Борислав слушно рече…

— Мають меститися, –проказав Богдан.

— Куди ж тодi?

Княжич вiдповiв на се десь аж ополуднi.

— У греки.

— Куди-и? –протяг Борислав, але та думка раптом заполонила його. –Правда твоя, княжичу! В греки! В греки! Чув єси? –повернувся вiн до Вишати.

Той згiдливо всмiхнувся.

— На сьому й буде! –сказав Богдан.

— Лiпо, лiпо! –радiв Борислав. –Там слави заживемо! Туди готи ходять служити можами константинопольському володаревi. Наречемося й ми готами, княже! Вiрно!

— Наречемося русинами. Й таких вiзьмуть. А вернемось…

Княжич не доказав. Жеребець задер голову й сторожко пряв вухами в бiк Соляного шляху. Богдан схопився на ноги, Борислав теж, i тiльки Вишата сидiв незрушно, притуливши спину до шерехкого дуба. Незабаром з-вiд шляху зачувся кiнський тупiт, i, перш нiж хлоп'яки встигли злякатися, галяву зусiбiч iз гиком i свистом опосiли комонники. Всi були в барвистих ногавицях, на плечах мали рiзнокольоровi корзна, з-пiд корзон же виглядали гаптованi й зеленим, i червоним, i синiм, i жовтим, i чорним шнуром коротшi чи довшi гунi. Переднi, побачивши на галявi людей, спершу напинили коней, розгледiвши, знову весело засвистали й загикали, пiдкидаючи догори смушевi клобуки. Тiльки тепер хлоп'ята постерегли, що то лугарi, бо голови й бороди в усiх до єдиного були поголенi й з макiвок поза вухо звисали вузенькi оселедцi волосся, мов у князiв.

— Гой, отроче, –звернувсь один з них до Вишати, як найстаршого, –конi пасете?

Вишата лише всмiхнувся по вуха, Борислав же вмить побiг знайомитися.

— З Лугу єсте?

— З Лугу, –вiдповiв йому кремезний косак iз довгим копiєм, до якого був прив'язаний густий чорний конячий хвiст.

— А куди?

— На Луг-таки! –засмiявся косак, а Борислав знiяковiло шморгнув носом. –Не шморгай, косаки можi вольнi, куди хочуть, туди й їдуть.

— А з якого Лугу єсте? –знову почав допитуватися Борислав. – 3 Чорнобильського?

— Нiт, не з Чорнобильського. –Косак устромив списа з кiнським хвостом у землю й скочив додолу. – 3 Луганi-рiчки. Чув єси?

— Чув єсмь…

— Ось таке, –пiдсумував кремезний косак i гукнув до своїх: –Розсiдлуй, братове!

Лугарi позiскакували з коней i заходилися розсiдлувати. Вмить на галявi зайнялося вогнище, восьмеро косакiв не знати й звiдки принесли вбитого соханя, оббiлували його й настромили над багаттям. Лiс виповнився лоскiтливими пахощами смаженого м'яса, й хлопцi згадали, що сьогоднi й не снiдали. Про Богдана годi й казати: вiн нiчого не мав у ротi хтозна-вiдколи.

Хлопцi помалу запереступали до багаття. Борислав, маючи на оцi своє, ввесь час липнув:

— Коли ж ви рушаєте? Сього ж днi?

— Не горить, –смiявся косацький отаман. –Нам аби заутра бути в Луговиках.

— На Чорнобильськiй землi?

— На Чорнобильськiй.

— Пощо?

— Кошового можа маємо жонити.

— Князя Джурджа? –вихопилося в Борислава, й вiн почервонiв.

— Та Джурджа ж. По-нашому Юра.

— Як се по-вашому?

— Я-м роду полянського. По-нашому Юр. А по-сiврському Джюрджь. Он у нас є косак iз землi Сiврської, його ймено такоже Джюрджь. А по-деревлянському Тур. Тепер вiдаєш?

— Вiдаю, –мовив Борислав i перезирнувся з Богданом.

— А князя Юра знаєш? –запитав кремезний отаман i перевернув жердину з лосем.

— Чув єсмь, –ухильно вiдповiв Борислав, похоловши вiд страху.

Але страх виявився марним. Отаман був балакучим i вiщим. Перевертаючи над вогнем лося, вiн почав пояснювати:

— Як ми речемо на сього звiра?

— Лось, –одказав хлопець.

— Iстинно. А сiври речуть на нього лусь. А в Деревах речуть лись. Зумiв єси?

— Зумiв єсмь, –усмiхнувся хлопець.

— А як той звiр, що живе в лiсi й страшно гарчить? Видiв си такого?

— Нi. Лише забитого. Медвiдь речеться.

— О! –погодивсь отаман. –А пощо? Бо мед вiдає. А ти вiдаєш?

— Вiдаю!

— То й ти єси медвiдь?!

Отаман зареготав, реготали й усi, хто чатував коло вогнища.

— Не єсмь медвiдь, але чоловiк, –пiдшморгнув Борислав.

— А ци вiдаєш ти, що чоловiк так i звався колись?

— Коли?

— А давно.

— Не вiдаю.

— Так слухай. Є така пiсня:

Ой пiду я до лiсу, до лiсочку,

Та втну собi дубову тесочку,

А на тiй тесi та рогатина,

Та й не пострашусь лютого русина.

Вiддай ми, русине, своє рухо,

Щоб тепло було ми та сухо.

Косак не спiвав, а навспiвки проказував пiсню, якої хлоп'якам не доводилося чути.

— Осе таке, –закiнчив вiн. –То як? Зумiв єси? Ти якого єси роду?

— Полянського.

— Тож ти i єси русин. Усi поляни –руси: й тиверцi, й улучичi, й дулiби, й геть усi до Галицьких верхiв. Бо поляни народженi медведями, сирiч, русинами. Тиверцi й досi кажуть на сього звiра рус. Од русiв є пiшло все наше плем'я. Того й звемося руси, або русичi, сирiч сини руса-медведя. Зумiв єси?

— Зумiв єсмь, –протяг Борислав, а Вишата широко всмiхнувся. Йому дуже сподобалась оповiдь косатого лугаря, бо й сам дуже скидався на медведя. Тiльки Богдан мовчки стояв осторонь.

Отаман спитав:

— Хто ваш зверхник? От сей? –вiн кивнув на всмiхненого Вишату, найвищого й найстаршого з-помiж трьох" але Борислав показав очима на Богдана.

— Тю! –здивувався косак. –Пощо?

— Княжич, –вихопилося в Борислава, й вiн закусив язика, та слово вже кинуте, й тут нiчого не вдiєш.

— Велике цабе, –посмiхнувся косак. –Я б, бувши вами, вiддався б пiд руку от сього. Здоровий, як медвiдь, i дужий, та ще дужчий буде. А що є княжич?..