Метелики на шпильках. Б'e восьма. Повнолiтнi дiти

— Та що ти можеш, крихітко, зробити? Що ми всі тут можемо і значимо?

Лід у Веренчанці має форму плетеника. Це порівняння добре для малих дітей. Для Дарки вже це два озерця, сполучені з собою вузьким просмиком. Далі все так, як на оліодруку з минулого сторіччя: високі береги і шувар, гать і млин. Дарка підходить ближче під високий берег і мусить признати, що Данко досить штудерно їздить на совганах. І зараз постановляє: не візьме при Данкові так довго совганів, аж не навчиться так їздити, як він. Данко зробив кілька дійно королівських луків на Дарчин привіт і в совганах видряпався на берег:

— О, ти маєш нові совгани? — його рука була гаряча. — Ти їх не гострила, правда? Коли так, то навіть нема що взувати… лід тут нідочого!..

„Слава Богу", — тішиться Дарка.

— Хочеш, може, по льоду пройтися? — прищурює Данко очі від ясного снігу та сонця.

— По льоду? Ні… ходім краще берегом повз шевця! Данко нерадо розкручує свої совгани:

— Ти мала мені щось важне сказати, — якось зухвало починає Данко.

— Я хотіла б знати, що Ляля з Відня пише, і ще хотіла попросити в тебе її адресу.

Данко перекладає зуби язиком. Дивиться так хвилинку на Дарку, потім питає дуже протяжно:

— То це те „важне", що заради нього я мав сьогодні аж сюди прийти?

Дарка червоніє:

— Ні! Адже про Лялину адресу я могла спитати тебе ще в Чернівцях.

Тепер Данко бачить, що його самопевність трохи за широко простягла крила:

— Ляля? Ляля задоволена… Її адреса: Відень, Зайзґассе, п'ятнадцять, партер, бай фрау Гезе. Вона підготовляється тепер до самостійного концерту. Ти знаєш, що вона вже плутає в пам'яті Улянича із Славком Празьким?

— Ах, так! — виривається в Дарки оклик співчуття для Стефкового закоханого серця. І знову чекає.

— Дівчата завжди мають дуже коротку пам'ять, — філософує Данко. Дарка не розуміє, до чого він прикладає цю думку. Тоді, за своєю звичкою, перехиляє голову на один бік і питається:

— Циганюк не приїде на свята трохи до Веренчанки?

Дарка лякається цієї підозри, а потім нагло спалахує радістю: „Господи, це ж ніщо інше, тільки заздрість, звичайна заздрість закоханих…"

— Даночку, ти думаєш…

Данко віддуває презирливо губи, але тому, що вони в нього тонкі, в цій Гримасі виходять зовсім, як дзьобик пташки:

— Я нічого не думаю… ходиш собі з Циганюком, ну й ходи… це ж твоя справа! Що ти мала мені важливе сказати?

Дарка стежить за слідами якихось великих чобіт понад берегом ставу, схиляє голову так низько, що борода із грудьми творить одну лінію.

„Він мене вже не любить", — дуже обережно, щоб не зранити занадто свого серця, приміщує цю вістку у своїй свідомості.

— Дарцю, чому це ти нічого не говориш? Я чекаю на те твоє „важливе", — Данко починає вже нетерпеливитись. І Дарка говорить без вступу:

— Ти знаєш, що має приїхати до Чернівців міністр, і наша гімназія збирається його також вітати. Ти знаєш про це. Але наша гімназія не буде його вітати, — говорить таким наказним тоном Дарка, щоб зразу наставити Данка на цю справу, як на щось, що неминуче повинно статись, від чого, як від смерти, не може бути викруту.

— Ціла гімназія, всі наші учні та учениці виступлять проти цього концерту, — і сама не розуміє Дарка, що вона говорить про щось, чого ще немає, — всі як один, навіть найбільші боягузи пристали до нас… тільки про тебе одного говорять, як про непевного… Чи не сором це для цілої Веренчанки? Ти знаєш, як мені це сказали, то я не хотіла вірити… не могло мені в голові поміститися, щоб ти… ти…

Вона ще сильно під вражінням розмови з татом, ще свіжо кривавить її сердечна рана, і вона хоче зразу забагато передати йому думок. Данко не розуміє її хвилювання.

— Я ж казав уже „твоєму" Циганюкові, що з цим виступом товаришів не погоджуюся. Ти несправедливо хотіла назвати мене боягузом. Я не боягуз. Можеш повірити мені. Я тільки маю таке переконання, що цього непотрібно, бо це ще більше пошкодить нашій гімназії, ніж допоможе. Чого я маю бути нещирий? Я бачу, що ти дуже перейнялася цією справою… але щодо мене, я нічого не пораджу — це є проти моїх переконань, і я таки не погоджуюся з вами всіма. Зрештою, правду сказати, не я сам один, як ти кажеш, — таких, що думають так, як і я, є більше, Дарцю.

Раптом звідкись родиться в Дарчиній голові переконання, що весь її запал, вся її віра, всі незабутні таткові слова, ба, навіть весь успіх справи обернеться внівець, коли Данко не змінить своєї думки. Справді, аж долоні сверблять, щоб схопити його за комір і трясти ним, трясти аж до безтями і кричати над самим вухом: „Як ти можеш цього не розуміти?"

Дарка обертається до Данка повним лицем, аж труситься від хвилювання:

— Як ти можеш таке говорити? Як ти можеш не розуміти, що так конче треба зробити? Адже ж ми мусимо, щоб навіть нас на сто вітрів з гімназії прогнали, ми мусимо показати румунам, що ми їх не хочемо, не любимо і ніколи, ніколи не будемо любити їх, як панів на Буковині!

Ці слова з самого серця майже не роблять на Данка ніякого вражіння. Він дивиться на це, як на якусь гру. Тоді Дарка попадає в якийсь стан екстазу і починає піднесеним, аж образливим тоном кричати:

— Так, ясно… ти не можеш цього зрозуміти… ясно, бо який з тебе українець? Дома у вас говориться по-німецьки… не заперечуй, я знаю! Сестра твоя навіть добре говорити по-українськи не вміє… Тебе оплутала румунка! Так! Так! Шкода, що хвалишся завжди своєю гордістю… а тепер сам бігаєш за цією румункою, як цуценя! Так! Так! Усі це знають і сміються з тебе, сміються з такого дуже „гордого", неприступного Данилюка, якого дочка префекта взяла під ноги, і тепер, коли ти не пристанеш до товаришів, то щоб ти знав, всі, навіть я, так, я також буду всім розповідати, що ти заради дівчини зрадив товаришів. Можеш не приставати до нас… Пан префект Джорджеску, напевно, постарається, щоб тебе прийняли до румунської школи…

— Чекай, Дарко! — Данко намагається вдержати рівновагу, але голос у нього вже хрипкий, — не говори так багато. Скажи мені щиро, але зовсім щиро: направду говорять, що я не хочу приставати до вас через дівчину?

Кохані, єдині на світі очі, такі стурбовані, такі сполохані, що Дарка примушена дивитись собі на носики черевиків, щоб при сонці і людях не впасти йому з плачем на груди і не сказати: „Я все це видумала, коханий… Ніхто не думає про тебе аж так погано".

Та хіба татусь не пожертвував для такої самої справи своєю кар'єрою! І тому вона також мусить бути тверда:

— Так, це правда. Це говорять про тебе, і тому мені такий сором за тебе.

Данко підносить голову.

— Від кого ти чула таке про мене? Хто тобі казав? Дарко, я не пущу цього плазом! Я тобі кажу!

Дарка знов коло нього добрим янголом:

— Чи добре буде, як ти зробиш цю справу голосною? Зараз розійдеться по гімназії „слава", що ти бешкетничаєш за дівчину, та ще й румунку. Найкраще буде, як ти без крику скажеш Циганюкові, що… ти вже не будеш грати в оркестрі… Скажи сам: чи не краще, хоч би й з гімназії вилетіти, ніж щоб на тебе всі пальцем показували?

Данко притихає. Його лице в якомусь корчі задуми. Так ідуть вони аж „коло шевця". Дарка сама завертає, бо його задума понесла б хіба на край села.

Врешті Данко каже:

— Може, ти й маєш рацію, що не треба розголошувати цієї справи… Але я сам до Циганюка не піду. Коли він ще раз звернеться до мене з цією справою… то я, як треба буде, не гратиму в оркестрі. Невелике нещастя, коли закінчу гімназію у Відні. По-німецьки я говорю так добре, як і по-українськи… Чи ти… таки не хочеш мені сказати, хто таке говорив про мене? Знаю, що я не можу тебе примусити, щоб ти мені сказала… Ти вже більше тримаєш з Циганюком, як зі мною… Воно інакше й не може бути. Я тобі щось скажу, Дарко (вже не „Дарцю"), я не сміюся… вперше мені щось таке здається… що дійсно… я розумію, чому тобі Циганюк більше за мене подобається. Хто знає, може навіть так краще для тебе…