Бляшаний барабан

Я добре розумів Яна тоді, розумію його ще й тепер, але не міг я не зрозуміти й того, чому такий лютий був Кобиєла, коли побачив свого начальника, секретаря пошти Яна Бронського, в такій жалюгідній і розпачливій позі. Комендант одним стрибком підхопився на ноги, другим опинився біля нас, тобто над нами, дав волю рукам, схопив Янового костюмчика, разом з костюмчиком і самого Яна, підняв той оберемок, жбурнув його назад на підлогу, схопив знов, костюмчик затріщав, комендант ударив зліва, перехопив справа, замахнувся правою, відкинув ліворуч, ще встиг перехопити на льоту, хотів був звести лівий і правий кулаки в один великий і завдати ним могутнього удару Янові Бронському, моєму дядькові, гаданому Оскаровому батькові, але цієї миті щось задзвеніло, як ото дзвенять, мабуть, янголи на славу Господу, цієї миті щось просвистіло, як ото в радіо свистить ефір, цієї миті удар прийшовся — тільки не в Яна Бронського, удар прийшовся в Кобиєлу, цієї миті снаряд надумав утнути добрячий жарт, цієї миті цегла розреготалася на друзки, а друзки — на порох, тиньк обернувся на порохню, дерево знайшло свою сокиру, цієї миті вся ця кумедна дитяча кімната підскочила на одній нозі, ляльки в стилі Кете Крузе полускали, коник-гойдалка рвонувся з місця й був би аж-аж-аж який раденький скинути вершника, якби ж то на ньому хто-небудь сидів, цієї миті в іграшковому конструкторі склалося щось не так, а польські улани одночасно захопили всі чотири кутки в кімнаті — і цієї миті стелаж із іграшками нарешті перекинувся, й усі дзвіночки закликали своїм передзвоном до Великодня, а гармонька вереснула, а труба, певно, щось комусь протрубила, і все одночасно подало голос, немовби то лаштувався заграти оркестр: те кричало, те лускало, те іржало, те калатало, те тріскалося, те скреготало, те розліталося, те вищало, те верещало не своїм голосом і заривалося під самісінький підмурівок. Щодо мене, то я, як і личить трирічному малюкові, тієї миті, коли вибухнув снаряд, сидів у куточку янгола-охоронця дитячої кімнати, тобто під самісіньким вікном, і мені дісталась ота бляшанка, барабан. На новому Оскаровому барабані лише в кількох місцях полускався лак, зате в ньому не було жодної дірочки!

Коли я підвів погляд від свого новісінького, сказати б, щойно спеченого барабана, що сам підкотився простісінько до моїх ніг, то побачив, що мушу допомогти Янові Бронському. Він ніяк не міг скинути з себе важке комендантове тіло. Спершу я подумав, що Яна теж поранило, бо дуже вже природно він скиглив. Та, зрештою, коли ми вдвох відкотили вбік Кобиєлу, який стогнав так само природно, виявилося, що Яна зачепило тільки трішечки: бите скло подряпало йому праву щоку й другий бік долоні, оце й усе. Я швиденько порівняв Янову кров із Кобиєлиною і дійшов висновку, що в мого гаданого батька вона світліша, ніж у коменданта, чиї холоші на стегнах набули соковитого темного відтінку.

Щоправда, з'ясувати, хто розпанахав і вивернув навиворіт елегантного сірого Янового піджака, вже не можна було. Кобиєла чи снаряд? Хто пообривав плечі на піджаку, відчикрижив підкладку, пообтинав гудзики, порозпорював шви й повивертав кишені?

Прошу поставитись поблажливо до нещасного мого Яна Бронського, який спершу згріб докупи все, що витрусив з його кишень той жорстокий ураган, а вже потім з моєю допомогою витяг із дитячої кімнати Кобиєлу. Ян знайшов і свого гребінця, й знімки рідних та близьких — був там і портрет моєї бідолашної матусі, — а гаманець навіть не розстебнувся. Зате зібрати колоду карт, що розлетілися по всій кімнаті, Янові виявилося не так то й легко, навіть небезпечно, адже частину захисних мішків з піском змело вибухом, а Ян неодмінно хотів мати всі тридцять дві карти й, не знайшовши тридцять другої, відчув себе глибоко нещасливим, і коли Оскар натрапив на неї між двома розламаними ляльковими хатинками й подав її дядькові, той широко всміхнувся, хоч то й була винова сімка.

Коли ми нарешті виволокли Кобиєлу з дитячої кімнати в коридор, інвалід зібрався на силі й стривожено прошепотів кілька зрозумілих для Яна слів:

— А як там — усе на місці?

Ян запустив руку йому в штани між старечими ногами, відчув щось у долоні й кивнув Кобиєлі головою.

Які ж бо щасливі були ми всі троє: Кобиєла не втратив своїх чоловічих гордощів, Ян Бронський знайшов усі тридцять дві карти зі скатної колоди — зокрема й винову сімку, а Оскар мав тепер новенького бляшаного барабана, що за кожним кроком бив йому по коліну, поки Ян з іще одим чоловіком, якого Ян називав Віктором, переносили коменданта, знесиленого внаслідок утрати крови, до сховища листів поверхом нижче.

Карткова хатка

Переносити коменданта, який ставав щодалі важчим, хоч і втрачав щодалі більше крови, нам допомагав Віктор Велюн. Тоді дуже короткозорий Віктор ще носив окуляри й не спотикався на кам'яних сходах. На пошті він, нехай якою неймовірною здається така робота для короткозорого чоловіка, розносив грошові перекази. Тепер, коли про нього заходить мова, я називаю його бідолашним Віктором. Достоту як ото моя матуся після однієї сімейної прогулянки на мол стала бідолашною матусею, так і поштар Віктор, утративши окуляри — хоч свою роль відіграли тут і інші обставини, — став бідолашним Віктором без окулярів.

— Ти часом не бачив бідолашного Віктора? — питаю я в свого товариша Вітляра, коли той навідується до мене.

Та після тієї поїздки з Флінґерна до Ґересгайма (про це я ще розповім згодом) Віктор Велюн зник із наших очей. Лишається тільки сподіватися, що й нишпорки розшукують його так само марно, що він знайшов свої окуляри або придбав нові, такі, які йому потрібні, й тепер цей чоловік, короткозорий, але в окулярах, можливо, як у давні часи, нехай уже й на службі не в Польської, а у федеральної пошти, все ж таки й далі ощасливлює людей, розносячи перекази — строкаті папірці й дзвінкі монети.

— Це просто жах! — важко хекав Ян, несучи Кобиєлу за ліву руку й ліву ногу.

— І чим воно скінчиться, якщо не прийдуть ні англійці, ні французи? — бідкався Віктор, який ніс коменданта за праву руку й ногу.

— Прийдуть, прийдуть! Он Рітс Шміґлі ще вчора сказав по радіо: «Ми маємо тверді гарантії: коли щось почнеться, то у Франції піднімуться всі як один!»

Янові нелегко було проказати цю фразу до кінця однаково впевнено, бо вигляд власної крови на подряпаному другому боці долоні хоч і не ставив під сумнів польсько-французьку гарантійну угоду, проте давав підстави побоюватись, що він, Ян, зійде кров'ю, перше ніж у Франції піднімуться всі як один і, вірні Гарантійним зобов'язанням, посунуть через Західний вал.

— Вони запевне вже на марші! А британський флот уже розтинає хвилі Балтійського моря! — Віктор Велюн полюбляв сильні, гучні фрази. Він спинився на сходах, правою рукою підтримуючи покаліченого коменданта, а ліву викинуши так, ніби стояв на кону, — щоб кожен із п'ятьох пальців міг сказати своє слово. — Приходьте ж, горді британці!

Поки Ян із Віктором, раз у раз повертаючись до польсько-французько-англійських взаємин, поволі зносили Кобиєлу до тимчасового шпиталю, Оскар подумки гортав книжки Ґретхен Шефлєр, відшукуючи місця, що стосувалися цих взаємин. Кайзерова «Історія міста Данциг»: «Під час німецько-французької війни 1870-71 рр. двадцять першого серпня 1871 р. чотири французькі бойові кораблі пополудні ввійшли до Данцигської бухти, стали на рейді й навели гармати на місто й порт, однак уже наступної ночи гвинтовий корвет «Німфа» під командуванням капітана Вайкмана примусив відступити флотилію, що стояла на якорі в невеличкій Путцизькій затоці».

Ми вже були майже біля сховища листів на другому поверсі, і тут я нарешті, хоч і не відразу, дійшов висновку, який дістав подтвердження згодом: поки Польська пошта й уся рівнинна Польща перебувала в облозі, Флот метрополії стояв у більшій чи меншій безпеці в одному з фіордів північної Шотландії; велике французьке військо ще розкошувало за обіднім столом, не маючи сумніву, що, провівши кілька розвідувальних операцій перед лінією Мажино, свої зобов'язання за польсько-французькою гарантійною угодою виконало.