Тиша

Вони зупинилися навпроти двох мілководних стоянок між двома молами, далеко попереду на одному з молів щось ворухнулося — якщо не брати до уваги цього, то все навколо було тихо. Сестра Глорія викотила його на платформу й опустила на землю. Вона повезла крісло — повільно, спокійно — через дорогу, на територію порту. Навколо не було чути жодної машини. Каспер обожнював ніч. Коли він був маленький, мати іноді читала йому, не часто — на це не було особливо ні часу, ні сил, — але траплялося, що читала. Книжку під назвою «Палле — сам-один на світі». Він чув тишу в книзі. За малюнками, за текстом, за очевидною самотністю книги йому була чутна здатна принести спочинок тиша міста, в якому все завмерло.

Зараз він відчував те ж саме — цілковитий спокій навколишнього міста. І те, що якась всеосяжна жіночність рухає його вперед.

На останній бетонній швартовій тумбі сидів чоловік у кінській попоні. Уже на середині молу Каспер зрозумів, що бачив його раніше — бачив або чув.

Людина з обличчям кольору свіжозвареного буряка встала, у бірюзових очах не було ніяких ознак того, що вона впізнає Каспера, та й навряд чи це було можливо — Каспер був обмотаний бинтами, немов мумія. Це була та людина, яка неподалік від Національного банку вела катер Стіне — цілу двотижневу вічність тому.

— Якщо нам треба потрапити до блокованого району, — заявив він, — то ще пять тисяч зверху.

Бор мав ще нещасніший вигляд у світлі енергозберігаючих ламп. Стіне колись розповідала Касперові про неприйняття Ейнштейном трактування квантової механіки. Як і всі великі гравці в покер, Ейнштейн мав відчуття меж випадкового. Зустріч тут, у Південній гавані, з людиною з буряковим обличчям була за цими межами. Каспер пощулився. На коротку мить у нього виникло відчуття, що Всевишня грає крапленими картами.

Він дістав коньяк, африканка простягнула йому два стаканчики для промивання очей. Незважаючи на тремтіння в руках, він не розлив ані краплини.

— Ми із сестрою Глорією, — сказав він, — живемо в одному монастирі. Чоловіче й жіноче відділення розділені ґратами. Ми дивилися одне на одного через ґрати цілий рік. Якраз сьогодні день її вісімнадцятиліття, нас відпустили до міста. Тож ми хотіли б відсвяткувати це на самоті.

Чоловік подивився на пов’язки, на гіпс. На інвалідне крісло.

— Тоді п’ять тисяч зверху. Як застава. Отримаєте їх назад, коли повернетеся.

Каспер начепив окуляри. Відлічив половину суми. Не без зусиль.

— Ми залишимо катер там, — сказав він. — Біля Нової гавані. Для вас — ніякого ризику. Ви, звичайно, пам’ятаєте, що таке бути закоханим, коли тобі вісімнадцять.

Чоловік втупився очима в Каспера. Каспер підняв стаканчик.

— За Спасителя, — вигукнув він. — Перший тост завжди за Спасителя.

Сестра Глорія поклала алюмінієві рейки на пристань і закотила Каспера в катер.

— Це «Янмар», — зауважила бурякова людина, — ви справитеся з ним?

Черниця відкинула кожух двигуна, відкрила паливний кран, повернула ключ запалювання — двигун прокинувся. Вона відв’язала швартови, увімкнула передачу, додала газу — катер поволі пройшов повз чоловіка, що стояв на пристані. Каспер знову підняв стаканчик.

— Вона закінчила курси кочегарів, — повідомив він. — До того як пішла вчитися на медичний. Але потім вона дала вічну обітницю. І піднялася до чорного пояса.

Катер вийшов із Шлюзової гавані, тут фарватер ставав ширшим.

— У нас тут були тренування, — сказав Каспер, — коли я був маленький. Невеличкі цирки, у яких не було коштів на справжні зимові стоянки, знімали майданчики в Північній гавані або тут. Навесні в обідню перерву ми приходили сюди й сиділи на молу — біля складів з прянощами. У мене тоді була мрія, фантазія — тоді і потім, довго-довго. Така постійно виникаюча картинка. Я уявляв собі, що у мене будуть діти і я покажу їм, де я жив. Я завжди уявляв собі саме цю гавань. Одного чудового дня я стоятиму з дітьми на кормі парусного судна, дивлячись на Південну гавань, і ми пустимося в мандри. Це буде відчуття великої свободи.

— А з вами була яка-небудь жінка? — спитала африканка. — У мріях?

Він задумався.

— Ні, — відповів він. — Чесно кажучи, там були тільки я і діти.

Вони пройшли повз острів Тайльхольмен, по лівому борту відкрилася бухта Теммерґравен — вони наближалися до блокованого району. Огорожа являла собою нейлонову сітку, що звисала з каната, протягнутого впоперек входу до гавані і прикріпленого до оранжевих буйків, — у середині була плавуча платформа з невеликою будкою і шлагбаумом.

Він згадав інші перешкоди, що трапилися на його шляху, поки він шукав Клару-Марію. Він подумав про Синю Пані. Він знав, що перед ним те, що проеціюється з його власної свідомості. На мить це розуміння зробило його цілком безтурботним.

Він подумав про власника катера, це в черговий раз було і перешкодою на шляху до дівчинки, і засобом, який може допомогти знайти її. Він подивився на африканку, що сиділа перед ним, — ще одне уособлення жіночого. Він відчував повтори, він був у полоні звукових повторів — якомусь нескінченному записі, що крутився й крутився. Але вперше в житті він усвідомлював це. У цьому усвідомленні передчувалася воля, він чув це.

— Нас туди не пустять, — промовила африканка.

Він прислухався — у будці нікого не було.

— Ми виконуємо мирну місію за дорученням Всевишньої, — мовив він, — космос на нашому боці.

Вона допомогла йому злізти з крісла й опуститися на дно катера, сама ж лягла на банку, катер прослизнув під шлагбаумом. Платформа також була порожня, вони опинилися в гавані Гасверк.

— Чому в тебе немає дітей? — спитала вона.

Він з подивом почув, що говорить правду. Або ту маленьку частину правди, яку можна вимовити вголос.

— Можливо, я ніколи не вірив, що колись здобуду досить внутрішньої стабільності. Стільки, скільки необхідно дитині. Я відчував, що готовий працювати для дітей протягом якогось відтинку часу — півгодини, сорок хвилин. На манежі. Поки горять софіти. Але що я, схоже, не надто годжуся для довшої дистанції.

— А жінка була коли-небудь?

— Серйозно тільки одна. І зовсім недовго.

Треба бути обережним з чесними висловлюваннями. Він раптом почув, як навколо нього збирається самотність. Він відчув, як вона його слухає. Він відчув, що вона в ці хвилини чує і розуміє його систему.

— Навіть з дітьми часто почуваєш самотність, — сказала вона. — Навіть у родині. Діти дуже швидко змінюються. Немає ніякої стабільності. Весь час думаєш, що ще трохи — і вони покинуть тебе. Цим разом я не була вдома місяць. Коли через три тижні я повернуся додому, вони вже зміняться — здаватиметься, що ти їх уперше бачиш. Неначе вони чужі. І кожен день приносить нове. Може, й справді любов триває вічно. Але виглядає вона щоразу по-новому.

Попереду стояла суцільна пелена туману, їхній катер пірнув у неї.

З туману виступив міст Ланґебро. Він був перекритий. Але біля будинку профспілки торгових і офісних службовців стояв поліцейський автомобіль. Якщо тебе позбавили прав водія у двох європейських країнах, ти інстинктивно починаєш шукати очима поліцейського з радаром. Каспер побачив його на протилежному хіднику моста поруч із спостережною вежею. Африканка теж його помітила.

— Нас побачать, — сказала вона, — і витягнуть нагору, тут скрізь морські патрулі.

Каспер зробив знак, і катер звернув у канали Крістіансхауна. Більшу частину кварталу було евакуйовано, у вікнах офісів було темно, у вікнах покинутих квартир — теж, на вулицях нікого не було. Катер прослизнув в арку моста під вулицею Торвеґаде. Склепіння арки підсилювали всі звуки, увігнуті поверхні фокусують звук в одному центрі арки мостів — це акустичні кришталеві кулі, вони збирають усі сигнали з навколишнього світу. Каспер чув відлуння порожніх квартир. Він чув звук води, що просочується через цегляне мурування. Звук готових початися руйнувань. І десь вдалині — звук тропіків, що бозна-звідки взявся.