Метелики на шпильках. Б'e восьма. Повнолiтнi дiти

— Можете йти додому.

Дома пані ламає руки (Дарка призналася у всьому) над Дарчиною двійкою і бідкається цілу годину.

„Вона трохи вдає! Бо ж це неможливо, щоб вона брала собі так до серця мою двійку!" — не довіряє цим скиглінням Дарка.

Надвечір (як поєднані „вони" всі з собою, мов дроти телеграфічні!) приходить Орест Циганюк. Дарка глянула на це широко усміхнене, забарвлене морозом лице і застигла:

„Це кат по мою душу прийшов!" — пробігло щось жахливе її нервами.

Циганюк у доброму настрої. Він жартує з Лідкою, повторюючи якусь заввагу про неї Івасюка з VIII-ї. Івасюк — це Лідчин зачарований край. Тому вона конче-конче хоче знати, при якій нагоді зійшла балачка на її особу і „якими словами" (дослівно) сказав Івасюк „те" про неї.

— Слухай… я все переповім тобі… слово в слово… але ти мусиш щось і для мене зробити…

— Дарка свідок, що зроблю все, що захочеш!

— Слухай… я хочу, щоб ти вийшла з кімнати і залишила мене на пів години „сам на сам" з панною Даркою.

Лідка пристає (думала, що він хто зна чого вимагатиме від неї!), але при цьому сміється в кулак з дурного Ореста. Як він дав „надути" себе! Та ж оте Дарчище поза Данком світа не бачить! Добре! Так і треба всім тим „антифеміністам"!

Коли залишаються вдвоє, Дарці здається, що її серце обірвалося і підскочило під саме горло. Вона знає, що тепер чекає її похвала за свій відважний крок.

Але Орест говорить холодним, звичайним голосом, ніби купив Дарку і тепер розпоряджається нею по своїй уподобі:

— Мені згадувала про вас Наталка (які вислови!). Добре. Тепер слухайте… не буду вже попереджати вас, що це таємниця. Маємо ходити на наші репетиції і ці спільні для всіх гімназій до останньої хвилини! Слухайте, куди ви дивитеся у вікно? Ви розумієте мене, що я вам говорю? Слухайте, навіть у день концерту маємо прийти всі гарно одягнені і разом із всіми вийти на сцену. Аж, як дириґент подасть знак відспівати привіт міністрові…, тоді виступить один з нас і голосно, на цілу залу скаже, що українська молодь не співатиме привіту для румунського міністра. Бачите, до такого виступу ми мусимо мати більшість за собою… решта…тих непевних може й не знати, ані не догадуватися. Після такого скандалу, певно, не скажуть голосувати нам, хто — за міністром, а хто — проти нього… Нам треба, щоб кільканадцять міцних грудей гукнули „слава"! Мені говорила Наталка, що з вас не міцна співачка.

Дарка спаленіла.

— Це нічого… тут не йдеться про голос… вас люблять у класі, і ви можете мати деякий вплив на настрої класи… Я ще про це поговорю з вами… Поки що є важливіша справа… мені говорила Наталка, що ви близько знайомі з Данилюком, Ви, здається, з одного села, так? Те, що він співає в хорі… це нічого… але він грає в цьому симфонічному концерті. З ним тяжка справа… Він упертий, а при тім зарозумілий на свій музичний талант. Вхопився цієї нагоди, щоб похвалитися. Ми вже різними дорогами підходили до нього… і не можна нічого з ним зробити. А ми мусимо його перетягти на свій бік. І от Наталка сказала, що коли він ще вас не послухає, то вже нікого… Слухайте, я кладу вам на серце переконати цього цапа!

Дарка поволі приймає його накази, розташовує їх в голові: „Чекай… чекай… зразу… це так у найкращому випадку… всіх з гімназії не проженуть… Може, тільки того, що вигукне цю заяву… Може, повиловлюють тільки самих організаторів… В тому симфонічному концерті, чи як його назвав Циганюк, тільки два українці… Коли… не з'являться вони… ці два… єдині з усіх українців… то ж це таке зрозуміле, таке безсумнівне, що на другий день проженуть їх з усіх шкіл в Румунії. Так, треба сказати собі ясно… і Данка проженуть з гімназії… і до цього має причинитися вона — Дарка".

— Займетеся Данилюком? — В цього хлопця мова складається тільки з двох слів: так або ні.

— Добре, — каже Дарка, бо що ж їй інше сказати? Водночас думає з цілою свідомістю: „Тепер я підписала власноручно присуд смерти на Данка".

Циганюк зробив своє, і немає чого сидіти довше і дивитись на Дарку. А де ж ті підбадьорюючі слова? Чому Орест не хоче її одурманити трохи цими високими словами? Чому вона має все виконувати так натверезо?

Циганюк відчиняє двері до сусідньої кімнати:

— Лідко! Лідко? — ніби питається, ніби кличе. — Ти собі не думай, небого, що чим довше залишиш мене насамоті з Даркою, то тим більше довідаєшся від мене про Івасюка!

— О, мені так потрібно про „твого" Івасюка знати! — моргає одним оком Лідка з порогу, мовляв: „Збожеволів ти, хлопче, чи що? Та ж мама слухає!"

— Слово чести, тут, мабуть, признавались в коханні! — скрикує Лідка. — Дарко, що з тобою? Ти ціла гориш!

Циганюк ніби не помічає, про що мова. Він найкраще знає, чим заткати рот Лідці.

— Слухай, Лідо, що мені даси, коли я тебе особисто познайомлю з Івасюком?

Лідка присуває свій стілець близько до Циганюкового, забуває про Дарку, яка „горить", забуває про все на світі, і дотикає своїми губами Орестового вуха:

— Що він казав, Оресте? Я тебе прошу… я тебе благаю… скажи, що він казав?

Орест встає з стільця.

— Добре, я тобі все дочиста скажу! Отож слухай… іншим разом, бо тепер кваплюся!

Він із сміхом трясе руки спантеличеної Лідки, кидає з-за порога вже Дарці недбале „До побачення", і — тільки відгомін залишився від грюкоту дверей.

Лідка стоїть з розчарованими, але вже лихими очима посеред кімнати і з презирливою насмішкою дивиться на похилену Дарчину голову:

— І ти… ти… цього неотесу проміняла за Данилюка? Знаєш, справді, треба було з першого поверху коміть головою на вулицю злетіти, ніж отаке зробити! А Циганюк ще попам'ятає мене!

У двері постукав хтось м'яко. Як кітка лапкою.

— Чи це хтось стукав? — підносячи голову з-над „Царівни" Кобилянської, спитала Дарка Лідки, яка сиділа коло печі і цирувала собі панчохи. (Ах, узимку тільки біля печі можна цирувати панчохи!).

— Тобі тільки так здавалося, — відповіла Лідка.

Стукіт повторився виразніше.

— Прошу! — гукнули обидві дівчини водночас.

Двері відчинилися повільним, несмілим рухом жебрака.

Ориська!! Жива Ориська у своєму ґранатовому плащику з сивою смушкою довкола коміра.

— Прошу тебе! Зачини двері, бо холод тягне по ногах!

Лідки голос не грішив великою ввічливістю. Дарка й собі встала діловито: мовби над її головою висіла табличка з написом „Полагодь справу і відходь".

Ориська зачинила двері з великою обережністю. Стала коло порога кімнати, як людина, що ступила не на своє місце і відчуває своє упокорення. Подивилася на Дарку, потім скоро торкнулася перелетним поглядом Лідки: ніхто? Ніхто не заговорить до неї в тій хаті? Не поспитає навіть, чого вона прийшла?

Ніхто. Тоді вона простягнула обидві руки до Дарки, не рухаючись з місця біля самого порога:

— Я прийшла до тебе, Дарцю… Я маю… я хочу… з тобою про щось поговорити…

Голос її був зовсім змінений. Зовсім не нагадував собою Ориськи з Веренчанки.

— Говори? — з вишуканою байдужістю відповіла Дарка.

Ориська якось клопітливо безпорадно сплела пальці рук:

— Я хотіла б… чи ти не могла б вийти зі мною на кілька хвилин?

— Дарко, зараз підвечірок буде… Ти знаєш, що мамця гнівається, як нема всіх при столі… — вмішалася вороже Лідка.

— Кажи тут, що маєш сказати, — підтримала цей сам тон Дарка.

Ориська із сплетеними на грудях руками ступила кілька кроків до Дарки, під світло. Морозний рум'янець зник із її щок, мов пилок з крильця метелика… Тепер вона була зовсім бліда, аж жовта, при своїй смуглявій шкірі.

— Дарцю… чого ти не хочеш мене розуміти… що я це маю тільки тобі сказати? — голос її впав ще на кілька ступенів нижче і нагадував стримане ридання.

Очі Ориськи почали дуже часто кліпати повіками. Дарка мимохіть глянула на Лідку. Ця навмисне підібгала ногу під себе, щоб ще наглядніше зазначити, що їй і не в голові залишати їх насамоті.