Пафос

Асмусові не вдалося змішатись із натовпом переляканих містафанів. На щедро освітленому подвір'ї палацу керував обороною досвідчений сотник Терешкун. Алебардники пильно вдивлялись у темряву, сам сотник тримав у руках ікону Божої Матері. Як тільки Асмус визирнув з-за рогу будівлі, його побачила Роксана. З усіх втікачів лише вона зберігала витримку.

— Ось демон! — закричала донька бунчужного воєводи. — Хапайте його, сотнику!

Асмус не став чекати наслідків цього викриття і мерщій побіг до парку. Поки Терешкун вислухав пояснення Рок-сани, поки алебардники невпевнено, світячи смолоскипами під кожний кущ, потрусили до паркової огорожі, заздрісний окультиста встиг підібрати волохату машкару і перелізти через паркан.

— Що, облизня спіймали, курвині діти?! — зареготав він, залазячи на руду лошицю, сховану у найближчому байраці. -Великий Коен Трансильванії не дасть собі у кашу насрати! Прощавайте, рустикальні профануси!

З пагорба він ще раз обернувся на палаючу твердиню нащадків Альбанського Дому, втішився, погрозив булавою і спрямував шлях до Карпатських гір. Наступного вечора Асмус планував досягти Калуша. Тамтешній каштелян (великий симпатик окультисти, якому завдячував відродженням чоловічих здібностей) вже чекав прибуття Коєна Трансильванії і тримав на подвір'ї споряджену комонною четверицею карету. Два дні тому каштелян дав Асмусові трьох охоронців, які мали чекати його за версту від Казуманового палацу і супроводити до Калуша. Але, коли окультиста доїхав до умовленого місця зустрічі (розстані на березі Дністра), там нікого не виявилось.

Асмус замислився.

Він зрозумів, що у його блискучий, на три чверті вже виконаний, план вкралось щось непередбачене. Три кінні рейтари, здоровезні хлопці з чималим досвідом мілітарних пригод, не могли щезнути від якихось дрібних шляхових випадковостей. Окультиста обстежив роздоріжжя і руїну передбрідного укріплення. Жодних слідів бійки.

У цих краях найнебезпечнішими супротивниками Асмус вважав (і Калуський каштелян був із ним згодний) ватаги повсталих селян, які йшли на північ, на з'єднання з

передовими загонами Хмельницького і Богуна. Для захисту від бунтівних хлопів й були призначені рейтари. Трійко досвідчених і чинно споряджених вояків на відкритому місці (на кшталт Придністровського роздоріжжя) могли розігнати півсотні озброєних вилами й ціпами селюків. Принаймні, прийнявши бій, поклали би трупами з десятку партизанів. Ані трупів, ані крові, ані інших неминучих слідів нічної баталії видно не було, хоча повний місяць давав достатньо світла для детальної обсервації. Рука окультисти потяглася до обережного амулета. Йому пригадались слова Наглядача Тартарійського Ґрона месіра Франческо, з яким шість років тому Асмус мандрував Прикарпатськими землями. Мудрий месір якось зауважив: «Рідко доводилось мені бувати у краях, ґрунт яких був би запліднений яйцями монстрів рясніше, аніж оцей».

«Це ж свята правда! — кинуло у жар окультисту. — Де ще у Європі збереглись мантикори? Де ще є край, на кожному цвинтарі якого живе по три-чотири вовкулаки й по півдесятка привовкулачених варґ? А незруйновані з часів Сварожих поганські капища? А мольфари? А восьмиокє чудисько, яке за часи короля Жиґимонта Третього з'їло цілого папського вікарія Шардонія разом із шістьма охоронцями і буллою Понтифіка? Ото ж втрапив. І сифона немає…»

Він дав лошиці шпори, та пришвидшила біг і хутко проскочила брід. На всяк випадок Асмус витягнув з піхов меча і приторочив його до луки так, щоб петля з держална торкалася наруків'я.

За півгодини, коли Небесний Черпак підштовхнув Ведмедицю до північного обрію, ззаду почулися звуки гонитви. Терешкун остаточно отямився і спорядив ординарну погоню. Асмус прислухався і не почув псячого гавкоту. Погоня була швидка, шляхова. Окультиста обережно з'їхав з гостинця у ліс, заглибився у темряву і накинув м'яку ремінну петлю на морду лошиці. Та збрикнула і завмерла.

Погоня прокотилась з гиком й свистом. Асмус нарахував шість смолоскипів. Він зачекав годину і повернувся на гостинець. Тепер слід було стерегтись засідки. Зупинятись у лісі на ніч йому не дозволяла інтуїція. Асмус ніколи не йшов проти неї, вважаючи дар передбачення дуже образливою харизмою. Він проїхав зо три милі, коли попереду почулись крики і постріли. «Певно наздогнали якусь подорожню валку й зігнали злість, курвині діти» — вирішив Коен Трансильванії. Тепер він їхав зовсім обережно, тулячись до дерев, іноді, якщо дозволяла місцевість, з'їжджаючи з дороги і рухаючись паралельно гостинцеві на чималій відстані. Час від часу Асмус принюхувався. Двічі йому ввижалися то сморід загашених смолоскипів, то запах свіжої кінської сечі; він вичікував і влаштовував піші розвідки. Дарма. Гостинець був навдивовижку мертвим. Навіть нічні птахи не хугали у заростях.

Обрій вже посвітлішав, а місяць зблід, коли посеред гостинця Асмус побачив страхітливе видовище. Погоня була знищена. Шестеро Казуманових посіпак плавали у власній крові, черева коней були розшматовані і кишки розвішані по деревах.

«Мантикора!» — окультиста завмер, прислуховуючись до нічних звуків. Передранкова тиша була мертвою, як пахолки під копитами Асмусової лошиці. Він об'їхав замордованих і побачив серед дерев вогник. Конячка потрусила гостинцем.

Невдовзі з лісу виступили прибудови великого укріпленого хутора. Величезні колоди складали зовнішню оборону лісової фортеці. Низькі дахи були присипані ґрунтом і вже взялися свіжою травою, над ними стриміла неоковирна дерев'яна вежа з різьбленими кониками. Ліс був вирубаний на відстані тридцяти кроків від хутора. До вежі господарі цього укріплення приторочили металевий кошик з олійним казанком. Підпалений ґнотик плавав, мерехтів і пускав дим.

Асмус завагався, марно викликаючи дар передбачення. Можливостей відкрилось декілька.

Можна було їхати далі.

Можна було попроситися у хутір на ночівлю (для небідних заїжджих й будувались при гостинцях такі фортечки, лаштувались в них теплі ложа і запалювались ґнотики на вежах).

Можна також було натягнути хвостату машкару і спробувати захопити хутір силою, розігнавши чоловіків і примучивши захоплених зненацька жінок.