Якби

Хотілося голосно розсміятися: це ж треба! Тут знову живе якась Ніка! Можливо Ніна? Або моя тезка Вероніка? І так само дражнять тою ж незграбною прозивалкою.

Більше того, ця Ніка відповідає як «по писаному», тобто так само, як колись писала я, тільки тридцять років тому! Адже не міг цей нетривкий крейдяний напис зберігатися стільки років. Навіть коли б цю стіну ніколи не мили і не фарбували! А про «черевика» писав, здається, Ярик…

Я не знала, розчулюватись чи сердитись на цей безпробудний застій. Чи пожаліти тих, хто досі живе в цих безнадійних «хрущобах». Не сумніваюсь, що мені відчинить якийсь старий п'яниця чи, ще гірше, купа п'яниць або родина вампірів, які затягнуть мене до свого лігва, щоб наробити собі на вечерю смачненьких пельменів.

Я стояла перед дверима з номером 8. І вже напевно сердилась: за тридцять років навіть оббивку не змінили! Мабуть, вона вже вся прогнила зсередини. Дерматинова оббивка жахливого малинового кольору, за яку, пригадується, батьки віддали шалені гроші рублів десять чи навіть дванадцять!

Але, якщо я вже вирішила сюди піднятися, треба дзвонити. У мене в руці все ще був затиснутий мобільний телефон встигну набрати «02» в разі чого.

Я простягла руку і натисла на гудзик дзвінка. Він неприємно різонув вухо: і дзвінок не змінили! Ну народ!

…За дверима пролунало дріботіння босих дитячих ніг. Чиїсь руки прогорнули ключ з того боку. Легке рипіння двері прочинилися. З них висунулась хитрюща дитяча мордочка. Саме «мордочка», яка буває в дітей і звіряток. Кілька секунд на мене дивилися круглі сині очі.

Я бачила тільки їх, а ще такий самий круглий рот, відкритий від здивування. Дитина просто поїдала мене поглядом і поволі розчахувала двері на повну. Додалося трохи світла, і я зрозуміла, що це дівчинка.

Довгі розпатлані коси, мов дві товсті зміючки, лежали у неї перекинутими наперед і сягали середини тулуба. Гарні коси. На малій була коротка сорочка певно, вона щойно прокинулась. З-під сорочки, мов два сірники, стирчали перемазані зеленкою ноги.

Поки дівчинка, розкривши рота і вирячивши очі, оглядала мене з ніг до голови, я зазирнула за її спину. Коридор був довгим, але не таким, як здавалося в дитинстві, я могла б пройти його за чотири кроки, а тоді долала за десять…

В кінці коридору, за скляними матовими дверима, світилася кухня. Шпалери… Хм…

Старезні, з грубого цупкого паперу. Ті самі. Стара бабусина шафа, яку ми лишили тут тридцять років тому. Клітка з папугою…

Гадаю, що мої очі і рот так само округлились. Неприємно ворухнулося в грудях серце. Неприємно і лоскотно.

Ця дівчинка…

Коси, мов живі, ворушаться від глибокого дихання.

Очі… Чистий синій колір рідко зустрічається. Напівтемрява і світло в кінці коридору.

Легкий брязкіт посуду за матовим склом кухні, свист чайника...

Карбування на стіні профіль Нефертіті.

Запах…

Щось знайоме. Від папуги? З кухні, де шкварчить пательня? Олія? Підгоріле молоко?

Я почала задихатися.

Вірочко, кому ти відчиняєш? почувся жіночий голос.

Дівчинка здригнулася і ожила:

Тут тьотя в комбінації! крикнула до кухні.

Ось що її так здивувало: мій шифоновий топ на тонких бретельках!

Не вигадуй! відповів їй жіночий голос з кухні.

Чоловічий голос пролунав з того боку, де, як я пам'ятала, була ванна кімната. Дійсно, з бокових дверей виглянув чоловік в довгих синіх трусах. Зиркнув на мене, зніяковів: «Ох, пробачте!» і сховався у ванній.

Ви до нас? радісно запитала дівчинка, взявшись за коси обома руками, як за мотузки гойдалки.

Я хапала повітря ротом, мов риба.

Телефон висковзнув з рук. Хотіла щось вимовити, але відчула, що рівень мого затинання перейшов до найпершої стадії. Дівчинка затулила косами рота, її очі випромінювали сміх.

Я замахала руками, задкуючи, мов рак. Ледь не впала зі сходів. Потім розвернулася і помчала вниз, спираючись на стіну і розмазуючи по ній напис «Ніка з'їла…».

На першому поверсі зіштовхнулася з тіткою в синьому вилинялому халаті, що несла повний тазик білизни.

Механічно кивнула їй.

В голові майнула фраза: «Добридень, тітонько Ніно!» від чого моє серце стрепенулося і покотило хвилю нового нападу болю до клятого шлунка. Яка ще «тітонька Ніна»? З першого поверху? Досі жива? Їй що сто років?!

Я бігла подвір'ям, мов підстрелений заєць. Завернула за ріг. Добігла до дерева. Лави під ним не було.

Господи, я ж хвора! Мене везуть у «швидкій», і я марю.

Ну, нічого, нічого, заспокоювала я себе, колись здоров'ям треба зайнятися всерйоз. Давно обіцяла Миросю. Певно, його вже викликали з роботи і він сидить поруч із моїм тілом в машині, тримаючи його, це бездиханне тіло, за руку. Але чому такі тверді ноші? Тверді і вертикальні?

Я оговталась. Побачила, що стою під тим же деревом і спираюсь на стовбур.

І нікуди мене не везуть.

І ніхто не тримає мене за руку.

І я все ще знаходжусь в спальному районі: стою під деревом, важко хапаю ротом повітря, а переді мною той самий урбаністичний марсіанський пейзаж: будівлі, залиті гарячим жовтком сонця. Викликати таксі неможливо, де мій телефон невідомо. Мабуть, згубила, коли бігла сходами. Повертатися до під'їзду з сірниками і дивними написами страшно. Навряд чи наважусь…

Я відштовхнулася від стовбура, надавши собі «інерційного руху», і, хилитаючись, побрела до зупинки, проголосувала на авто.

В таксі марила наяву. Добре, що дорога була довгою.

«Ніка з'їла черевика»…

Я поглянула на свою долоню вона була замазана крейдою.

Жіночий голос… «Вірочко, кому ти відчиняєш?..»

«Ох, вибачте…» чоловічий…

Сині сімейні труси, смаглявий оголений торс, родимка на плечі…

«Добридень, тітонько Ніно…»

Певно, вам, дорога тітонько, років дев'яносто, а як гарно виглядаєте…

А як Нахал Нахалич так само п'є і лежить під своїм старим «Запорожцем»?..

Дитяча посмішка, обплетена волохатими «зміями» каштанового кольору… Ноги в «зеленці». Над коліном довжелезне садно з засохлою кірочкою, яку так цікаво обдирати. Тому і не заживляє…

Вісімдесят гривень!

Таксі стояло під моїм будинком. Я відрахувала гроші, відчуваючи страшенну втому. Мов уві сні, вибралася з авто, якось доповзла до дверей. Натиснути кнопку ліфту змогла лише з третьої спроби палець тремтів і не потрапляв туди, куди треба.

З замком довелося помарудитися хвилини зо три, доки двері не розчахнув чоловік.

Що з тобою? одразу запитав він.

Певно, вигляд у мене був жахливий.

Я промовила приблизно таке: «Я-я-я-я-а-а-а…», хапаючи повітря, мов риба.

Мирось знав, що робити в таких випадках: взяв моє лице в долоні, притис до себе:

Все, все, все. Заспокойся. Все, все…

Він проговорив це десяток разів, аж доки моє дихання вирівнялось. Я завмерла в його обіймах. На кухні затишно дзеленькнув посуд у нас хтось був. Певно, Томочка. Пахло пиріжками, м'ятним чаєм. Все, все, все…

Що сталося? запитав Мирось, помітивши, що я заспокоїлась.

Я… Я набрала в груди якнайбільше повітря, щоб сказати все на одному диханні, і… передумала говорити, лише похитала головою: Все в порядку. Це через спеку. Мені треба полежати.

І пішла до спальні.

Мирось допоміг дійти, уклав мене в ліжко.

Поспи, сказав він. Це через спеку і через те, що ти перевтомилася. Не можна так багато працювати. Ти у відпустці.

Я кивнула і заплющила очі: світло різало очі.

У нас Томочка, додав Мирось, прикриваючи двері. Принесла пиріжки. Відпочинеш виходь пити чай.

Я кивнула і зарилася обличчям в подушку.

…Томочка. У них, як завжди, гостювала Томочка зі своїми фірмовими пиріжками.

Думатиму про Томочку, вирішила Ніка, адже інші думки, пов'язані із сьогоднішнім відвідуванням спального району, були надто тривожними. І, відверто кажучи, пов'язаними з чимось дуже неприємним скажімо, початком психічного розладу.

Тому зараз їй краще відволіктися на щось інше думати про погоду, домашніх тварин, про зливи в Австралії, про Томочку. Про її пиріжки і смачний «фіточай», трави на який вона збирала власноруч.