Привид Шекспiра

Якось Олега зауважив асистент режисера групи майбутнього фільму з невиразною робочою назвою «Подорожній».

— Як ваше прізвище? — поцікавився асистент і занотував почуте у дешевий блокнот із спіраллю, що тримала вкупі аркушики канцприладдя. — Прийдете завтра на фотопроби. О дванадцятій влаштовує?

— А яка роль? — наївно спитав Олег.

Асистент почухав кульковою ручкою за вухом.

— Роль? Гм, роль… Фотопроби завтра, а не роль. Не спішіть попереду батька…

Олег проковтнув пілюлю, одначе напівжартома напівсерйозно запитав:

— А можна прийти з дівчиною, вона теж студентка театрального?

Тоді їхній з Ольгою роман був у розпалі.

— Будь ласка, — відповів асистент, знизавши плечима. — Тільки врахуйте, фотопроба — тільки для вас. У фільмі єдина жіноча роль, і вона — за московською зіркою.

ВВ, якому гнівно сповідався Олег, лаючи підхід кіношників до їхньої професії, вислухав студента і сказав:

— Якби ви мали потворну чи якусь оригінальну зовнішність — вас запам'ятали б. Може, взяли для епізоду. А так — вродливець, статурний, до того ж молодий герой-коханець. Таких навколо студії більше, ніж довженківських яблунь у студійному саду. Не ображайтеся. З вас — добрий студент. Набивайте гулі. Вчіться перевтілення. Тисячу разів казав усім, і тепер скажу вам персонально: обрали важку професію. Не витримаєте — покиньте. Краще раніше. На кого вкаже перстом доля: «Ти обранець!» — не знає ніхто. Та й не вірю я у паранормальність таланту. А от у роботу, щоденну роботу над собою — вірю. І в потребу у меті.

ВВ замовк, пожував губами.

— Ви даруйте, Олеже, задовгі промови набридають. Забудьте. І на кіношників не ображайтесь. Вони людину з вулиці зроблять явищем, а потім викинуть, обнадієну, на смітник. Там своя специфіка. Справжній актор мусить мати академічний вишкіл. І працювати в театрі. Це — правило. Про винятки не йдеться.

Вони стояли в коридорі інституту, біля вікна. За ним пролітали білі мухи грудневого снігу.

ВВ витягнув пачку «Біломора». Це означало кінець аудієнції. Одначе ВВ не пішов до курилки. Придивившись до кволого снігопаду, раптом усміхнувся.

— Грошенят заробите на ялинках, не переймайтесь…

4

В обласний музично-драматичний театр з солідним мистецьким минулим Олег Гардеман потрапив після кількох місяців безробіття. Звільнившись із галицького закладу культури, він подався до Києва, звернувся по допомогу чи пораду до декого із однокурсників, які прижилися на сценах провідних столичних театрів і повільно, але надійно робили кар'єру. Порад було достатньо, а от реально допомогти колишні однокашники просто не могли. І не тому, що не хотіли чи були байдужі до долі колеги: ще не мали тієї ваги й авторитету, котрі потрібні, аби прислужитися у такій серйозній справі, як працевлаштування, а хоч би й на другорядній столичній сцені.

І все ж Олег недаремно приїхав до Києва. Один іх комбатантів, оповідаючи за чаркою оковитої всілякі театральні плітки, раптом згадав їхнього інститутського наставника і ляснув себе долонею по лобі:

— Слухай, Олеже, ти ж знайомий з удовою нашого ВВ?

— Як ми всі.

— Зайди до неї. Тетяна Сергіївна півміністерства культури знає. А раптом? Потелефонуй, їй-Богу. Корона з тебе не звалиться.

— Незручно.

— Дурниці. їй буде приємно, що не забули ні ВВ, ні її. Отак, просто зараз, телефонуй, домовляйся про зустріч. Ти ж у любимчиках ВВ ходив, вона напевно пам'ятає.

Товариш підсунув Олегу коробочку мобільного телефона.

Тетяна Сергіївна прийняла Олега гостинно, ніби не такого й далекого родича, напоїла чаєм з домашніми тістечками. Смак горіха й мигдалю потім довгенько переслідував Гардемана. Дізнавшись, що Олег підночовує то в того, то в того, запропонувала ночувати у кабінеті ВВ, доки буде в Києві.

— Повноцінного квартирування запропонувати тобі не можу, бо мене днями де тільки не носить, а притулок на ніч — будь ласка.

Вона й раніше, на відміну від чоловіка, зверталася до його студентів на «ти», коли вони збиралися на посиденьки, запрошені ВВ. То були своєрідні майстер-класи — там, у Галичині, роздратований дебільним «новаторством» чергового режисера-варяга, Олег не раз згадував їх, певно, не забулися ті години й іншим студентам.

Олег нагадав про ті гостини Тетяні Сергіївні.

— Так, я пам'ятаю. Ви всі були милі і завжди голодні. Два роки, як нема Вені… Я вас бачила на похороні. І на поминках з Ольгою. Знаю, що в неї все гаразд. А в тебе, виходить, не дуже… Що ж, спробуємо постукати у деякі двері.

Неймовірно, але вже через день Тетяна Сергіївна назвала йому театр, прізвище директора і головного режисера і вручила лист-рекомендацію від керівника того столичного театру, звідки втік од безнадії молодий випускник.

На слова вдячності Тетяна Сергіївна відповіла несподівано:

— Подякуйте, Олеже, вашому ВВ. Як буватимете в столиці — навідуйте його на міському.

Перед тим як поїхати за новою для себе адресою, Олег знайшов могилу покійного педагога, зібрав з траурної клумби і повикидав до урни засохлі гвоздики і поклав на сірий камінь свій букетик. Курив і думав, що зазвичай малозрозумілі для нього розмови про життя після смерті мають під собою грунт. Потім — уже вкотре — дав собі слово, що б там і як, навідати нарешті могилу батьків у рідному Сватовому. Не був там, уважай, з тих пір, як після десятирічки подався вступати до театрального, навіть на канікули не приїздив, бо на смерть полаявся зі старшим братом, не так з ним, як із його брутальною і нахабною дружиною, яка у нападі безпричинної люті обізвала Олега нахлібником.

Ще й року не минуло після загибелі батька і наглої смерті матері від серцевого нападу просто на поминках, а ця потвора вже уявила себе власницею будинку біля річки Красної, саду, городу, почала покрикувати на чоловіка, котрий, як і батько, працював у залізничних майстернях і дозволяв собі інколи випити після зміни з друзями.

Олег тоді пішов з дому, ночував у курені над річкою, добре, що на кінець квітня було тепло. Якби не випускний клас і не мрія про театр, забрав би паспорт і подався галасвіта, аби не бачити й не чути тієї потвори.

Брат чекав Олега під школою, вибачався, казав, що ледве не вбив свою жінку, коли дізнався, що сталося.

Олег був пізньою дитиною, між братами лягло дванадцять років. Костянтин під тридцять полисів, обважнів, здавалося, що між братами всі двадцять, і сторонній міг би подумати, що розмовляють у затінку від стіни шкільного спортзалу батько й син.

— Не роби дурниць, вертайся додому. У тебе випуск на носі.

Атестат.

— Знаю. Аби не це — бачили б ви мене…

— Дурна баба, плюнь. Про себе подумай.

— Подумаю. І ти про себе теж.

— Чого?

— Щоб, бува, благовірна тобі віку не вкоротила.

— Не кажи дурниць.

— Я нині вернуся, бо справді — атестат. Але одділи мене від… родички. Я її бачити не хочу. І не розмовлятиму.

Потім він дивувався собі: примусив брата зробити другий вихід з будинка, замкнув внутрішні двері кімнати, підробляв на станції, аби харчуватись окремо, і витримав цю марку, аж поки не поїхав до Києва, продавши на барахолці святошний костюм батька. Про те, що може не пощастити, що доведеться вертатися до Сватового, не думав. Сімнадцять років, безкомпромісність, ригоризм, затятість…

Брат розшукав Олега в столиці, привіз грошей, аби той купив собі на зиму пальто й черевики, переконав, що то від батька й матері, але все одно після першого курсу на літні канікули молодший додому не поїхав, подався з новими друзями в Карпати.

Майже десять років не був він у рідному містечку. Поклав собі тоді, у нападі гніву й образи, повернутися переможцем, знаною людиною, мало не народним артистом, аби та посмітюха горіла від сорому і просила пробачення.

Та час минав, а Гардеман-молодший все ще спинався на ноги, плив без вітрил не дуже гостинним житейським морем.