Метелики на шпильках. Б'e восьма. Повнолiтнi дiти

— Коби ти знала, Стефо, коби ти знала!.. — ховає своє лице поза Стефину спину.

Але це — не те. Щось у ній горить, щось кричить, щоб усе, все розказати…

— Скажи мені… ти ж мені можеш сказати… — ніжно притримує її голову на своїх плечах Стефа.

— Я така щаслива, Стефо! Коби ти знала… вчора, — її голос переходить у палкий шепіт, — вчора проводжав мене Данко Данилюк, і коби ти знала…

Стефині руки легенько сховзуються по Дарчиних плечах.

— Не говори мені більше… Ти думаєш, що я не догадуюся? „Пощо я їй сказала! Пощо зробила я це!" — трохи не кусає собі пальців Дарка.

Стефа намагається, ах, як намагається не дати пізнати по собі ніякої зміни. Звільняється від Дарки і каже звичайним, як до товаришки, голосом:

— Сьогодні о четвертій прийду до тебе і підемо кудись… Пам'ятай…

„Яка я підла… А вона, моя квітка, яка вона шляхетна. Я зробила їй прикрість, а вона „хоче втаємничувати мене у свої тайни"… — карає себе докорами Дарка.

Пополудні приходить Стефа на пів години скоріше. Зачиняє двері, коли годинник вибиває два рази.

— Бери плащ і ходи, — каже Стефа коротко. Це значить, що не можна розбалакувати у вухатих стінах.

На тротуарі Стефа переходить на лівий бік:

— Ще маємо час, — каже так, мовби Дарка знала про що йтиме річ.

І тільки всього. Дарка дивиться збоку на Стефу: „Якби не мій язик, якби не моє дурне серце, що не вміє потихеньку радіти, то я вже все знала б… Стефа не мовчала б так, як тепер…"

І знову ця дошкульна мовчанка, що не знає секунд, а години.

Врешті (вони вже при кінці Панської) Стефа бере Дарку під руку (але не є це той теплий, сердечний рух, що колись!), мабуть, хоче мати її ближче себе, щоб вітер не розносив далеко того, що говоритиме:

— Я маю з тобою про щось поговорити, але ти повинна дати мені слово чести, що нікому про це ані слова…

— Даю слово чести…

Мабуть, Дарка заскоро зазначила свою готовність, бо Стефа якось недовірливо глянула на неї:

— Щоб так твоя мама була здорова і жила, Дарко?

Мама? Дарка із страхом подивилася на Стефу: чи може бути на світі аж така велика тайна, щоб ручити за неї життям мами? А якби так, не дай Господи, в нестямі вихопилося необережно якесь слівце, то тоді мама… ні, ні!.. на все інше присягне, закленеться, тільки не на життя мами.

— Даю тобі слово чести… Ти не віриш мені?

За другим разом Стефа вже вірить. Бо в Дарки голос серйозніший, відповідальніший за свої слова.

— Я не буду тобі багато розповідати… Ти бачиш сама, до чого йдеться в нашій гімназії… Бачиш (Стефа зовсім забуває про те, що Дарка приватистка, перший рік у гімназії), що з кожним новим роком ми втрачаємо щораз більше прав… Минулого року мали ми ще двомовні свідоцтва… цього року, кажуть, будуть вже тільки румунською мовою… Навіть така історія… Ми мали тільки румунської історії вчитися по-румунськи… а що зробив з нами Міґулів? Піддурив, підійшов класу. Зрештою, будеш бачити, нарік і так запровадять історію у всіх класах по-румунськи…

— Та ж Міґулів — українець, — намагається зрозуміти Стефину мову Дарка.

— Дай мені спокій з такими українцями!.. Ти не бачиш, як він і директор запобігають ласки навіть у такого Мігалаке? Як так далі піде, то в нашій гімназії скасують українську як предмет. Тому, бачиш, це страшне було б, якби ми навіть своєї історії… своєї літератури… не знали… Тому є між учениками і нами самоосвітній гурток… Вчимося там української історії… брат Оріховської привозить нам українські книжки з Галичини [53]… Чи ти не хотіла б до нас належати?

Дарку починає лякати ця сітка протизаконности, а водночас вона почуває, що цікавіше для неї від рідної історії, від тих таємних, заграничних книжок, те щось заборонене, те небезпечне…

— Я тебе не примушую, — не накидується Стефа, — коли не можеш, то кажи одверто.

— Ти, певно, думаєш, що я боюся? — визиває Дарка. В ній уже починає розгорятися фіолетовий вогник сподіваних небезпек і пригод.

— Коли так, то ходімо скоро, щоб не спізнитися… Сьогодні сходини в Оріховських…

Дарка проковтує вістку з такою жагою, наче б ціле життя чекала на неї. Її плідна уява займається від цього вогню, і Дарка вже бачить цю таємну, непривітну для чужих не то хатчину, не то комірчину… десь під чи над мешканням Оріховських… того брата Наталки… того таємного, не впійманого, як духа, брата з Галичини… і книжки, не такі, як звичайно, але більші за Євангелії, більші за всі інші… Стоси, гори… книжок… книжок… книжок…

І як же ж мусить вона розчаруватись, коли Стефа веде її до звичайної, мешканнєвої кімнати, коридором, попід вікна сусідів, відчиняє двері до цієї кімнати, і Дарка бачить там майже самих знайомих… Іванчук, Циганюк, Косован з четвертої… Федорович з шостої… Самі знайомі, всі знайомі, крім двох хлопців.

— Маємо ще одну нову, — каже Наталка, і цього досить. Ніхто ані не дивується цьому, ані не радіє. Ніхто не підходить до Дарки, не вітається з нею. Наче б її тут зовсім не було.

„Тепер вони певно відчинять оцю шафу і почнуть з неї виймати…" — рятує рештки своєї розбитої уяви Дарка. Але не відбувається нічого з „Тисячі й одної ночі".

Вражає її тільки те, що всі вони поводяться мовчазно. Ніби братство, що присягло досмертну мовчанку.

Дарка починає відчувати себе якось дивно. Так дивно, як у самотньому домі, що в ньому „страшить". Врешті Циганюк протинає тишу своїми кроками. Іде від стіни і стає біля столу. І від цього звичайного руху набирає все якоїсь незвичайної важности… Зникають усі знайомі. Їй тільки так здавалося, що цих усіх людей з масками на обличчі вона колись бачила. Всі вони наче скуті з собою ланцюгом якоїсь таємної присяги. Циганюк витирає окуляри і заповідає, що він „сьогодні" (відколи і як довго сходяться вони?) говоритиме про Хмельницького.

„Це ж урок історії", — приводить себе до дійсности Дарка.

Та чи так хтось викладав коли-небудь історію? Циганюк говорить про бунт, про повстання так, якби Хмельницький не зраджував і не бунтувався тому більше двісті літ… навіть не вчора, а сьогодні, тепер, у цій хвилині басує на білому коні з булавою в руках… і кличе за собою… Голос Циганюка стає щораз тихіший, щораз виразніший, і Дарка чує, як у неї починають за спиною бігати мурашки.

Раптом Циганюк перескакує на випадок Оріховської і Мігалаке. Звідки? Де тут Хмельницький?

Що таке? Він хвалить… не може бути?! Той самий Циганюк, що захоплювався повстанням Богдана, тепер хвалить спокій Оріховської? Добре зробила Наталка, що не розголосила цієї справи… Її використається в слушніший час… Тоді, коли треба буде піти не тільки проти одного Мігалаке. Ще одна справа. Недобре зробила шоста класа, що бунтувалася проти Міґуліва… Треба не розтрачувати цього дорогого, доказового матеріялу… Нехай іще до якогось часу…

Дарку осліплює ця сміливість, та самовпевненість, з якою Циганюк говорить про ці справи. На її очах, як вулкани, вибухають нові правди… на очах народжуються з повітря нові поняття, нові закони… Ніколи-преніколи досі не вважала вона українців за власників Буковини, за її політичних власників… Була Австрія, „належалося" до неї, потім треба було належати до румунів… Потім ніколи якось не могло їй поміститися в голові (скільки років вчили їх географії з інших карт і веліли означувати країни іншими кордонами!), що назву, саму назву „Україна" можна віднести і до Буковини… Адже тут можна було вживати тільки саму тінь цього слова, тільки його прикметник: українська мова… українські села… але Україна? Тут, на Буковині? Тим часом Циганюк вірить у це… Дарка вдивляється в нього за столом і бачить, як обличчя Циганюка починає змінюватись в якусь фосфоричну кулю, що починає більшати, більшати, аж ось Дарка не бачить перед собою нічого більше, тільки світляні стіни з безліччю очей… Циганюк, Іванчук, Оріховська і всі ті, що прийшли його слухати… це одна людина. Якась одна леґендарна постать, яку румуни намагаються вигнати з Буковини (з України?), але не можуть її знищити, бо вона по цілому краю має тисячі-тисячі голів, і рук, і сердець. У Веренчанці батько і Улянич також належать до „одної людини".