Задуха

Мужчина змовкає й запитує:

— Ви взагалі мене слухаєте? Я вам про ваші права говорю.

Усе — в жовтому блокноті, говорю я йому. Все, що я зробив. І чого я не робив. Просто я взяв на себе всі гріхи світу.

— Розумієте, — кажу, — я дійсно вважав себе Ісусом.

Мужчина дістає наручники звідкілясь із-за спини.

Жінка мовить:

— Я так і думала. Тільки психічно ненормальному спаде на думку зґвалтувати дев'яносторічну бабусю.

Я кривлюсь і кажу:

— Ну, тільки якщо зовсім уже ненормальному. Та й то — навряд.

І вона мовить:

— Ви що хочете сказати?! Що моя мама неприваблива?!

Мужчина защіпає наручник у мене на руці. Потім бере мене за плече, розвертає спиною до себе і надіває наручник на другу руку. Він каже:

— Ходімо у відділення й там розберемося.

На очах в усіх невдах із колонії Дансборо, на очах у клінічних нарків і калічних курчат, на очах у дітлахів, які думають, буцім вони здобувають освіту, на очах у високошановного Чарлі, лорда-губернатора, — мене заарештовано. Тепер я, наче Денні в колодках, тільки по-справжньому.

І мені хочеться крикнути їм усім: ви нічим од мене не відрізняєтесь.

Тут ми всі заарештовані.

Розділ сорок п'ятий

За кілька хвилин до того, як я востаннє вийшов із лікарні Святого Антонія, за кілька хвилин до того, як я звідти втік, Пейдж спробувала пояснити.

Вона дійсно лікар. Вона говорила дуже швидко, і виходила якась каша зі слів, які заважали одне одному. Так, вона лікар. І так — вона тут пацієнтка. Вона говорила дуже швидко, клацаючи кульковою ручкою зі стержнем, який прибирається. Вона лікар. Займалася генетикою. І сюди її помістили тому, що вона сказала їм правду. Вона не хотіла зробити мені боляче. Її губи, як і раніше, були темними від шоколаду. Вона просто намагалася виконувати свою роботу.

Там, у коридорі, перед тим, як попрощатися вже назавжди, Пейдж потягла мене за рукав і розвернула обличчям до себе. Вона сказала:

— Повір мені, будь ласка.

Її очі були розкриті так широко, що зверху та знизу райдужної оболонки було видно білки. Завжди акуратний пучок волосся в неї на потилиці тепер розтріпався.

Вона лікар, говорила Пейдж. Займалася генетикою. Вона — з майбутнього. Із 2556 року. Вона перенеслася в наш час, аби завагітніти від типового мужчини нашого історичного періоду. Вона говорила, їм були потрібні генетичні зразки. Це могло б допомогти при розробці ліків од якоїсь смертельної чуми. 2556 року. Подорож назад у часі була аж ніяк не дешевою. Це приблизно те ж саме, що космічні польоти для людей вашого часу, говорила Пейдж. Ризик був дуже великим, і якщо вона не повернеться назад вагітною, з непошкодженим генетичним матеріалом в утробі, всі подальші експерименти в галузі подорожі в часі будуть заморожені на невизначений строк.

Виходить, що типовий мужчина нашого історичного періоду — це я. В костюмі 1734 року, зігнутий ледве не навпіл від болю в заблокованому кишечнику, я — типовий мужчина нашого часу.

Померти й не встати.

— Я розповіла всю правду про себе, але мене замкнули тут, — каже вона. — І ти був єдиний із доступних репродуктивних мужчин.

Ага, говорю, тепер мені все ясно. І якось одразу на душі полегшало.

Вона говорить, що сьогодні її заберуть назад у 2556 рік. Більше ми з нею ніколи не побачимось, і вона хоче сказати мені «дякую».

— Дуже дякую тобі, — сказала вона. — І я дійсно тебе люблю.

І там, у коридорі, залитому сонячним світлом, я дістав тонкий чорний фломастер із нагрудної кишені халата Пейдж.

Вона стояла напроти вікна, і її тінь лежала на білій стіні. Востаннє. Я став біля стіни й заходився обводити тінь по контуру.

І Пейдж Маршалл запитала:

— Навіщо?

Саме так і виникло мистецтво.

І я сказав:

— Просто. Про всяк випадок. А то раптом ти і справді зникнеш.

Розділ сорок шостий

Майже в усіх реабілітаційних програмах, розрахованих на дванадцять ступенів, четвертим пунктом стоїть завдання описати своє життя. В усіх подробицях. Кожний зрив, кожну помилку, кожне паскудство, яке ти вчинив, — треба все це записувати. Повний опис твоїх гріхів. Таким чином, ти їх мовби усвідомлюєш. Для себе. І потім начебто більше не повторюєш. Принаймні намагаєшся не повторити. Такі програми існують для алкоголіків, наркоманів, ненажер і людей, які страждають на секс-залежність.

Таким чином, у вас завжди є можливість повернутися в минуле — до найгірших моментів із вашого життя.

Але навіть той, хто добре пам'ятає минуле, не завжди застрахований від повторення своїх помилок.

У моєму жовтому блокноті — там усе про мене. Речовий доказ. Про Пейдж, Денні та Бет. Про Ніко, Лізу й Таню. Слідчі читають мої одкровення, сидячи проти мене за великим столом, у замкненій звуконепроникній кімнаті. Одна стіна — суціль дзеркальна. За дзеркалом, напевно, встановлено відеокамеру.

Мене запитують: чого я досяг, зізнаючись у чужих злочинах?

Мене запитують: яка мета?

Я говорю: завершити минуле. Здійснити його до кінця.

Усю ніч поліцейські слідчі читають мої одкровення й задають мені запитання.

Сестра Фламінго. Лікар Блейз. «Вальс Голубого Дунаю».

Що це означає?

Я не знаю, що тепер означає те чи інше. Це просто слова, які ми говоримо, коли не можемо сказати всю правду.

Поліцейські запитують у мене, чи відомо мені, де перебуває в даний момент пацієнт Пейдж Маршалл. Їм необхідно її допитати у справі про смерть — здогадно від задухи — пацієнтки на ім’я Іда Манчіні. Здогадно моєї мами.

Міс Маршалл зникла таємниче вчора ввечері. Із лікарняної палати, замкненої на ключ. Це була не втеча. Не насильницьке викрадення. Вона просто зникла — і все.

І ніхто нічого не бачив.

У неї була нав’язлива ідея, говорять мені в поліції, що вона — лікар у лікарні Святого Антонія. І персонал їй підігравав — жартома. Їй дозволили носити старий халат. Аби не хвилювати її зайвий раз.

У лікарні всі говорять, що ми з Пейдж Маршалл дуже тісно спілкувались.

— Ну, не те щоб дуже тісно, — кажу я. — Тобто ми з нею, звичайно, спілкувались, але я нічого про неї не знав.

Поліцейські зауважують, що медсестри в лікарні, схоже, не виявляють до мене симпатії.

Дивись також: Клер, дипломована медсестра.

Дивись також: Перл, сертифікат Асоціації медичних сестер Каліфорнії.

Дивись також: колонія Дансборо.

Дивись також: сексоголіки у групі.

Я не запитую, чи не спало їм на думку пошукати Пейдж Маршалл у 2556 році.

Я дістаю з кишені монетку десять центів, крадькома кладу її до рота й ковтаю. Проходить нормально.

Порпаюсь у кишенях. Скріпка для паперів. Також проходить нормально.

Поки поліцейські слідчі гортають мамин щоденник, я роззираюся в пошуках чого-небудь громіздкого. Чого-небудь, що не пройде в горло.

Я стільки років задихався майже до смерті. Так що тепер ніяких труднощів не має бути.

У двері стукають, і заходить чоловік із тацею. На таці — гамбургер на тарілці. Серветка. Кетчуп. Їсти хочу — помираю. Але не можу. Кишечник забитий, живіт роздутий — далі нікуди. Всередині все болить.

Мене запитують:

— А що тут написано, у щоденнику?

Я підсуваю до себе гамбургер. Відкриваю пляшечку з кетчупом. Щоб жити, треба їсти. Але я не можу. Я під зав’язку напханий лайном.

Там по-італійськи, говорю я.

Хтось із поліцейських слідчих говорить:

— А що там за малюнки? Ніби як карти?

Найсмішніше — що я зовсім забув. Про ці карти. Я малював їх дитиною. Коли був маленьким. Противним і гидким хлопчиськом. Розумієте, мама мені говорила, що я можу переробити весь світ. Створити його заново. Що мені зовсім не обов’язково приймати світ таким, який він для всіх. Що я можу зробити його таким, яким мені хочеться, щоб він був.

Вона вже тоді була божевільною.

І я їй вірив.

Я кладу в рот кришечку від пляшечки з кетчупом і ковтаю.