Енциклопедiя росiйськоi душi
![Енциклопедiя росiйськоi душi](/uploads/posts/books/96631/96631.jpg)
Енциклопедiя росiйськоi душi читать книгу онлайн
Роман Віктора Єрофєєва «Енциклопедія російської душі» викликав шквал обурення в Росії. У травні минулого року вимоги притягти Віктора Єрофєєва до суду пролунали із боку багатьох громадських організацій. Тоді справа не порушувалась «у зв'язку з відсутністю складу злочину» та внаслідок малокомпетентності обвинувачів у питаннях філології. За півроку 19 викладачів МГУ звернулися до Мосгордуми з проханням підтримати їхню вимогу «заборонити книгу Віктора Єрофєєва „Енциклопедія російської душі“». За що? Відповідь на це запитання отримаєте, прочитавши роман.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту pbn.book@yandex.ru для удаления материала
Свавілля — розширювальне тлумачення можливостей. До цього треба підійти по-філософському. Честь руйнує щось дуже істотне в людині. Наприклад, зазіхає на непередбачуваність. А передбачувана людина — не російська це справа.
У Росії за великим рахунком немає жодної чесної людини. От на чому треба будувати суспільне життя. Це основа колгоспу. Але це й основа поеми. Росія складається з покірних людей, здатних на все. У цій країні повинне відбутися цілковите примирення з дійсністю.
Навіть нетерплячий Бєлінський одного разу це зрозумів.
— Хочете, я покажу вам сімейний альбом?
— Та пішов ти зі своїм альбомом!
— Це наша родина.
— Виродки.
— Це батько.
— По очах видно: негідник. Ви дуже схожі на батька.
— Усі так кажуть.
— А ваш молодший брат і сестра схожі на матір. Скільки років сестрі?
— Тридцять три.
— Я б дав сорок.
— Я передам їй ваш комплімент.
— А це що за гівняний солдат?
— Це я.
— У в’язниці сиділи?
— Ні. А що?
— У мене дружина сидить за Можаєм. Пише, годують більш-менш. Сумує, щоправда. За домівкою. Вірші стала писати з туги.
— За що сіла?
— 103 стаття. Коханку мою порішила. З ревнощів.
Ножем. І мене теж хотіла.
— Жаль коханку.
— Коханки не для того, щоб їх жаліти. А це хто?
— Моя сестра з чоловіком і дітьми.
— У неї двоє дітей?
— Володя ходить до школи, а Лєночка — до дитячого садочка.
— Я ніколи не кривджу дітей. А ви?
— Ну, це кого вважати дітьми.
— А це хто, схожий на Будьонного?
— Дідусь. Його вбили. А це бабуся Клава. Її посадили на палю.
— Як на палю?
— Нічого. Потрапила під електричку. У вас більша родина?
— Дружина, я і дочка.
— Маєте при собі їхні фотографії?
— Ні. Ненавиджу.
— Обох?
— Ну. Коли вони їдять, у них завжди щось із рота падає. Макарони, огірки.
— Скільки років вашій дочці?
— Сімнадцять.
— Курить?
— Колеться.
— Я не знав, що у вас така доросла дочка. Скоро дідом станете.
— У нас уже були онуки і внучки. Поки що Ніна не збирається заміж. Закінчує школу і хоче вступати до інституту іноземних мов. Ніна мріє бути перекладачкою.
— Яку мову вона вивчає?
— Якийсь непотріб.
— А вас як звуть?
— Павло Андрійович. Я дуже люблю спорт. Особливо футбол. Іноді ми ходимо в гості до друзів або запрошуємо їх до себе. Ми завжди напиваємося, я та моя дружина Марина. Тільки вона квасить текілу, а я — горілку.
— Чим займається ваша дружина?
— Марина — дитячий лікар. Фахівець з абортів. Вона любить свою справу і працює з охотою. Добре співає, у неї гарний голос. Раз на тиждень Марина ходить до Будинку культури, де співає в хорі. А цю вашу бабусю, що на палю посадили, її хто посадив? Є у світі тільки один народець, що може посадити бабусю на палю.
— Ви про кого?
— Я помиляюся?
— Як ваше прізвище?
— Навіщо вам? Бєлов. Мені 37 років. Я народився в Москві і все життя тут живу. Я схильний до безчестя.
Іван Грозний, який убиває сина, мальовничий. У Росії люблять тих, хто замучив і вбив багатьох росіян. Російська влада знищувала переважно своє населення — не чуже, не ворогів, як у інших країнах. Відокремити кровожерливість від забавки й турботи про країну неможливо. Це і є російська мальовничість.
Незважаючи на те, що Іван Грозний був садистом, багато хто його любить із принципу. Інші люблять його садизм. Немає слів: Іван Грозний — це російський ренесанс.
Дім зведено — господар помер. На Заході домівки побудовано. А ми — без домівок — ходимо живі-живісінькі. Фундаменталізм — агонія світових релігій. Щось буде далі? Росіяни завжди вважали, що занепад Заходу неминучий. Вони, здається, прорахувалися.
Замість Заходу занепадає Росія. Щоправда, після революції теж думали, що Росія завалилася. Але в тому божевіллі була енергія. Безглуздий ентузіазм. Росіянин наливається утопією, як гноєм. Потім він лопається. Усі йдуть у ногу, ми крокуємо — лівою. І це переповнює нас законною гордістю. Ми хочемо всіх навчити ходити не в ногу.
Росіяни не знають, що таке «норма». Вони бачать, що інші живуть інакше, але в самих так не виходить. Минають роки — не виходить. У німців вийшло, у японців вийшло. А тут не треба. І всі від того не те що радіють, проте й не журяться. Ну, подумаєш. Що буде з Росією, якщо вона занепаде зовсім? Що робити із цим великим трупом, що розкладається?
Присипати гашеним вапном.
— Мамо! Що означає бути росіянином?
Мовчить.
— Мамо! Мамо!
— Чого тобі?
— Що означає бути росіянином?
— Що-о-о?
— Що означає бути росіянином?
Мовчить.
— Мамо!
— Відчепися! Набрид!
— Мамо!
— Сказала тобі людською мовою — відчепися!!!
— Ма, не бий!
— Замовкни, засранець!
— Матусю, рідненька, не вбивай!
Чому мати не захотіла відповісти синові на його запитання?
З якої причини вона стала його бити? Чи вбила вона його зрештою, чи син усе-таки вижив?
На казку багато хто ловиться. Казкова Русь стоїть перед очима. Зорі невикористані.
Росіянин складається з «нічого», що містить у собі «все». Росіянин вважає, що йому нічого не належить. Росіянин вважає, що йому належить увесь світ. При зовнішній м’якості та співучості Росії, при її жіночій личині, любові до кефіру в цій країні живе населення зі страшенним апетитом. Учора — все, сьогодні — нічого, назавтра — знов усе. Якщо окультурити й грамотно розкрутити цей стиль «все-нічого-все», можна стати модною країною на зразок Непалу.
Після падіння Берлінської стіни, організованого багато в чому російською опікою, щоб не сказати російською щедрістю, незважаючи на відомий опір союзників ФРН, здавалося б, повинна була розпочатися епоха взаєморадісного сусідства. І справді, був момент, коли в повітрі відчувався дух братання. Все це закінчилося неприємно швидко.
Ми розчарували Захід і в чомусь самих себе, бо виявилися «інакшими», не такими, якими європейці хотіли б нас бачити. І хоча навіть у найпримітивніших американських фільмах існує пропаганда любові до «інакшого», не схожого на тебе, будь він хоч інопланетянином, хоч негром, росіян не полюбили в «іншій» якості. Захід швидше надав перевагу «інакшим» китайцям, незважаючи на те, що за суспільними стандартами ми набагато вільніші, ніж грамотно репресивний сучасний китайський комунізм. Зрештою виявилося, що в європейському домі для нас немає навіть того закутка, який надали румунам і прибалтам, не кажучи вже про поляків і чехів.
Багато що пояснюється суспільним варварством нашого тривалого перехідного періоду, але — не все. Західна естетична норма життя стала диктатором не тільки стилю, а й політичних пристрастей. Росіян не взяли до НАТО саме з естетичних міркувань, як таких, що не пройшли face control.
Навіть ворожі до Росії люди, що ненавидять її хаос, яких я не раз зустрічав у Європі та США, не заперечують нашої талановитості. У середовищі росіян, справді, трапляються таланти. Досить неприємні індивіди часом обдаровані цікавими властивостями. Якби росіяни були посередньою нацією, їх би взагалі не існувало.
Ідея національного характеру, що у Європі після Гітлера вважається слизькою темою, — єдина можливість зрозуміти Росію. Росіяни — ганебна нація. Зошит стереотипів. Вони не вміють працювати систематично й систематично думати. Вони більше здатні на спорадичні, одноразові дії. За своєю пафосною емоційністю, печерною наївністю, пузатістю, незграбною поведінкою росіяни тривалий час були прямо протилежні великому естетичному стилю Заходу — стилю cool. Якщо чесно, про цей cool росіяни взагалі навіть не здогадувалися. Тоді як це поняття з елітарної моди перетворилося на стан, який останнім часом визначає західну культуру, що вийшла за межі літератури й кіно, увібравши в себе на рівноправних підставах «красу нігтів» у вищому розумінні, тобто культура розчинилася в щоденному побуті, побут — у культурі. У Берліні або в Парижі вам точно вкажуть: цю марку сигарет курять лише лесбіянки, а на тій марці машин їздять тільки пастори. У Росії ні офіційна, ні «кухонна» культури зі зрозумілих причин не тільки не йшли в ногу із західним розвитком подій, але круто відходили вбік. Ми дивилися західні фільми, гортали західні журнали й читали західні книжки, якщо це вдавалося, зовсім інакше, ніж західні споживачі культури. У кожному разі ми не бачили у всій цій продукції об’єднавчої ідеї, яка стоїть понад бар’єрами зіткнень консерваторів і лібералів, архаїстів і новаторів. Ми заглиблювалися в екзистенційний зміст, не помічаючи становлення нової форми. Ми проґавили те, що становить естетичну сутність Заходу в останні 50 років, про що вже десятиліття тому було оголошено у двох настановчих статтях журналів «Тайм» і «Лайф», на які відгукнулася молодь від Лос-Анджелеса до Кейптауна, Токіо й навіть соціалістичної Варшави.