Задуха

Бути Ісусом — значить бути чесним.

І Бет мовить:

— Усе нормально. — Вона каже: — Мені загалом-то начхати, що ти про мене думаєш. Мені важливо, що думає Денні. — Вона струшує термометр і знову суне його мені під язик.

Денні вмикає зворотну перемотку, і ось він я — знову.

Руки болять. Шкіра на кистях уся зморщилася після роботи з вапном. Я говорю Денні: і як воно, бути знаменитим?

У мене за спиною в телевізорі стіна з каменів вигинається півколом. Можна зрозуміти, що це — основа круглої вежі. У стіні чорніють провали, де потім будуть вікна. Крізь широкий дверний отвір видно прогони широких сходів. Інші стіни, що прилягають до основної вежі, поки що тільки намічено, але вже можна зрозуміти, де що буде — інші вежі, криті галереї, колонади, підняті водойми, опущені внутрішні двори.

Голос репортера за кадром:

— Що це буде? Дім?

І я говорю: ми не знаємо.

— Чи це якась церква?

Ми не знаємо.

Репортер заходить у кадр. Це чоловік із темним волоссям, піднятим над лобом і закріпленим лаком. Він суне мені під ніс свій ручний мікрофон і каже:

— Так що ж ви будуєте?

Коли добудуємо, тоді й дізнаємося.

— А коли ви добудуєте?

Ми не знаємо.

Після того, як ти стільки років прожив сам, так приємно говорити «ми».

Денні тицяє пальцем у екран телевізора й каже:

— Оце здорово.

Він говорить: чим довше ми будуватимемо, чим довше творитимемо — тим краще. Поки ми зайняті справою, нам буде легше миритися з тим, які ми недосконалі та вбогі. Треба подовжити задоволення.

Розглянемо концепцію Тантричної Архітектури.

Там, у телевізорі, я кажу репортеру:

— Річ не в тім, аби щось побудувати. Важливий не результат, а процес.

Найсмішніше: я дійсно щиро переконаний, що я допомагаю Денні.

Кожний камінь — день із життя Денні. День, прожитий не марно. Гладенький річковий граніт. Чорний базальт.

Кожний камінь — маленький надгробок. Маленький пам'ятник дням, коли все, що робиться більшістю людей, випаровується, видихується або стає застарілим у ту ж секунду. Але репортерові я цього не говорю. Я не запитую його, що відбувається з його репортажем після того, як він вийде в ефір. Ефір — летка речовина. Можливо, й існують архіви таких трансляцій, але однаково їх потім стирають. У світі, де все, що ми робимо, зникає майже миттєво, де час, зусилля та гроші витрачаються, по суті, ні на що, Денні з його каменями здається абсолютно нормальним — серед збіговиська ненормальних.

Але репортерові я цього не говорю.

Там, у телевізорі, я розмахую руками й говорю, що нам потрібно більше каміння. Якщо хто-небудь принесе нам каміння, ми будемо дуже йому вдячні. Якщо хтось захоче допомогти, це буде взагалі чудово. Волосся в мене стирчить навсібіч, воно потемніло від поту, роздутий живіт випирає вперед. Я говорю: ми не знаємо, що це буде. І що з цього вийде. І найголовніше: не хочемо знати.

Бет іде на кухню, щоби приготувати попкорн.

Я помираю, так їсти хочу. Але не їстиму. Боюсь.

У телевізорі — останні кадри. Кам'яна стіна. Фундамент під довгу лоджію з колонадою, що коли-небудь піднесеться до самого даху. П'єдестали під майбутні статуї. Котловани під майбутні фонтани. Натяки на контрфорси, фронтони, куполи та шпилі. Арки під майбутні склепінчасті стелі. Основи майбутніх вежок. Подекуди вони вже заросли травою та бур'яном. Гілки кущів і дерев лізуть усередину крізь порожні отвори під вікна. Всередині, замість підлоги, — трава по пояс. І ось найостанніший кадр — головна вежа, яку ми, слід гадати, взагалі ніколи не добудуємо. При житті.

Але репортерові я цього не говорю.

За кадром чути вигуки оператора:

— Гей, Вікторе! Пам’ятаєш мене? У «Чеському буфеті», коли ти ледве не задихнувся…

Дзвонить телефон, і Бет іде до апарата.

— Друже, — мовить Денні та знову вмикає зворотну перемотку. — Здуріти можна, чого ти їм наговорив. Я не здивуюсь, якщо декому зірве дах після твоїх виступів.

Бет кричить із сусідньої кімнати:

— Вікторе, це тебе. З лікарні. З приводу твоєї мами. Вони тебе скрізь шукають.

Я кричу:

— Зараз іду. Дві секунди.

Я прошу Денні поставити касету ще раз. Скоро мені доведеться розібратись із мамою. Я майже готовий.

Розділ сорок третій

Іду за пудингом. Для майбутнього чуда. Скуповуюся за повною програмою. Шоколадний пудинг, ванільний пудинг, фісташковий, крем-брюле. З високим відсотком жирності. З цукром. Із ароматичними добавками та консервантами. У маленьких пластикових стаканчиках. Знімаєш кришечку з фольги — і продукт готовий до вживання.

Консерванти — якраз те, що їй треба. Чим більше, тим краще.

Їду до лікарні Святого Антонія з повним пакетом пудингів.

Іще дуже рано, і за стойкою реєстратури нікого немає.

Мама лежить, тонучи в подушках. Вона підводить очі й дивиться — немовби виглядає крізь віконця очей — і каже:

— Хто?

Це я, говорю.

І вона мовить:

— Вікторе? Це ти?

І я кажу:

— Так, напевно.

Пейдж ніде немає. Взагалі нікого немає. Ще дуже рано. Субота. Сонце ледве пробивається крізь фіранки. Телевізор у кімнаті відпочинку ще не вмикали. Мамина сусідка по кімнаті — місіс Новак, роздягальниця, — спить, згорнувшись калачиком у себе на ліжку, тому я говорю пошепки.

Знімаю кришечку з першого шоколадного пудингу і дістаю з пакета пластмасову ложечку. Підсуваю до ліжка стілець, сідаю й підношу першу ложку мамі до рота. Я кажу:

— Я прийшов тебе спасти.

Я говорю їй: тепер я знаю. Всю правду. Про своє призначення. Я народився гарним і добрим. Як утілення абсолютної любові. І я знову можу стати гарним — але починати треба з малого. Першу ложку благополучно відправлено за призначенням. Перші п’ятдесят калорій.

На другій ложці я кажу:

— Я знаю, як я в тебе з’явився.

Коричневий шоколадний пудинг блищить у неї на язиці. Вона швидко-швидко моргає очима і, рухаючи язиком, розмазує пудинг по піднебінню. Вона мовить:

— Ой, Вікторе, ти знаєш?

Запихаючи їй до рота чергові п'ятдесят калорій, я кажу:

— Не хвилюйся. Просто ковтай.

Вона мовить крізь шоколадну масу:

— Я все думаю: те, що я зробила, — це жахливо.

— Ти подарувала мені життя, — кажу.

Вона відвертається від чергової ложки. Відвертається від мене. Вона мовить:

— Мені потрібно було отримати американське громадянство.

Украдена крайня плоть. Священна реліквія.

Я говорю: це не важливо.

Я все-таки примудряюся запхати їй до рота чергову ложку.

Денні говорить: ніхто ж не знає — може, друге пришестя Христа має відбутися зовсім не за Господнім розпорядженням. Можливо, Бог розміркував, що люди самі повернуть Христа у світ — на певному етапі розвитку. Можливо, Бог хотів, щоб ми створили свого власного спасителя. Коли будемо готові. Коли виникне така необхідність. Денні говорить: може, ми самі маємо створити свого власного месію.

Щоби спастись.

Своїми силами.

Чергові п'ятдесят калорій.

Починати треба з малого. І тоді, можливо, ми навчимося творити справжні чудеса.

Іще одна ложка пудингу.

Вона відвертається від мене. Мружить очі. Рухає язиком, розмазуючи пудинг по піднебінню. Шоколадна маса вже не вміщається в неї в роті, тече по підборіддю. Вона каже:

— Ти про що говориш?

І я кажу:

— Я знаю, хто я насправді. Ісус Христос.

Вона широко розкриває очі, а я примудряюся запхати їй до рота чергову ложку.

— Я знаю, що ти приїхала з Італії вже вагітна. І що це було штучне запліднення від священної плоті.

Ще одна ложка пудингу.

— Я знаю, ти все записала у своєму щоденнику, але по-італійськи — щоб я не зміг прочитати.

Іще одна ложка пудингу.

— І я точно знаю, що зумію тебе спасти.

Мама дивиться на мене. В її очах — безмежне розуміння і співчуття. Вона каже:

— Що ти верзеш?

Вона мовить:

— Я вкрала тебе з коляски. У Ватерлоо, штат Айова. Хотіла врятувати тебе від того життя, яке для тебе приготували.