Метелики на шпильках. Б'e восьма. Повнолiтнi дiти

— Я думала, що ти вже не схочеш мене бачити… — щось ніби докір, ніби визов. Данко пошукав за її очима, а, знайшовши їх, націлив простісінько свої в них:

— Чому ти таке думала? Ми маємо тепер нового професора від математики. Потім ці репетиції в Музичному інституті! Дивись на мої пальці… Вони геть задубіли від струн!

Дарка торкається дійсно згрубілих на пушках пальців його рідних, коханих рук і чує водночас, як хтось стукає у віконце її серця: „Донька префекта… донька префекта…"

— Ти дальше граєш із тією Джорджеску? — питає на око спокійна, пам'ятна на кожний тон Стефиної балачки про доньку префекта.

Та Данко відповідає так спокійно, як вечір приймає ніч у свої обійми.

— Очевидно! Я ж казав тобі вже, що виступ відбудеться десь аж з початком лютого.

Дарка забуває за свою жіночу обережність, яка ніколи не показує своїх цілих ріжків, і питає:

— І ти приходиш до неї до хати? Вона — дуже гарна? Данко сміється дрібним, як морський пісок, сміхом:

— О, це „велика пані"! — Але докінчує серйозно: — Але вона грає! Ти мусиш колись послухати її! Вона так смішно по-німецьки говорить!

— І тому ти її любиш? — хоче засміятися Дарка, але сміх відбивається об серйозне Данкове лице і засоромлено ховається в кутках очей.

— Я тільки люблю слухати, як вона грає. Не бійся, знайдуться такі, що будуть її любити!

Стефа говорила правду про Данка й Лучіку. Він навіть не заперечує того. І ця його правдомовна, нічим не приодіта одвертість болить її найдужче. Боїться вже запитати, чи він, дійсно, так, як говорила Стефа, буває у Джорджесків щодня. Бо коли скаже „так", то це не буде ані їй навмисне, ані на те, щоб увести її в заздрість. Це буде сама правда.

Дарка напружує кінчики свого серця і торкається ще одної струни Данкової душі, яка повинна б озватись бажаним голосом.

— За мною взявся бігати той Рахміструк з сьомої… Знаєш його?

Струна, шарпнута по самій середині, навіть не бренькнула.

— Чого не знаю? Такий русявий, в селянській одежі. Правда? — відповідає без волоконця заздрости Данко. Далекий від того, щоб бодай на мить припустити, що Дарка, саме Дарка така, як вона є, може подобатися ще комусь.

— Що робить Ориська? Як ти почуваєшся в школі? Зжилася з товаришками? — ставить такі питання Данко, що Дарка починає тривожитися, чи він не нудьгує в її товаристві. Та коли питає, треба відповідати.

— Ориська? Ориська так поступила, що її ціла класа не хоче знати. Страшний з неї підлизайко, і ще знаєш до кого? До Мігалаке! Мені направду аж сором, що вона з Веренчанки!

— Дійсно Ориська так провинилася? — занадто зацікавлюється Орисьчиною долею Данко. Тому власне Дарка буде про інше говорити:

— Моєю подругою є тепер Стефа Сидір. Знаєш, котра це? Данко прищурює око так, як любить робити це вуйко Муха, коли „під гумором".

— Еге ж, знаю. Можеш їй навіть передати поклін від мене.

— Ви знайомі? — питається скоро Дарка, бо пригадує собі зустріч їх усіх трьох в парку.

— Майже знайомі… Панна Стефа хотіла мене пізнати… а я такий нездара… якось проґавив нагоду.

Данко дивиться в серйозне, збентежене Дарчине лице з такою самою напругою, потім розсміюється примирним, щасливим сміхом:

— Ой, ти… ти… дітваку!

Дарка відвертає тепер голову й очі від нього. Данко бентежиться.

— Що тобі? Дарко, ну, що таке?

— Нічого… направду, нічого… я така дурна!

— Ти мусиш мені сказати, — каже він голосом, що зразу робить його на десять літ старшим.

Дарка силкується посміхнутись:

— Що я тобі скажу? І пощо тобі казати? Щоб ти сміявся з мене?

— Дарко!! — вже погрожує він, і вона аж тепер признається.

— Бачиш, ти знову… добрий до мене, а я думала… — дурні сльози знову заслоняють світ перед очима, і Дарка не може докінчити йому своєї думки: „Бо я думала, що ти зовсім пристав до тієї румунки".

Дарці чогось тепер уже не соромно за свої сльози. Нехай Данко бачить і знає. Якби могла, то серце своє вирізала б з грудей, щоб він сам міг подержати його у своїй руці і почути, як воно б'ється для нього. Данко виймає з грудної кишені злежану, невживану шовкову хустину й м'яко, ледве торкаючись срібних кульок, виловлює нею Дарчині сльози. Обидвоє сміються при цьому добросердною усмішкою, що вибачає й обіцяє. Дарка дивиться на нього своїми чистими, промитими слізьми, розжалобленими очима і хоче, щоб він сам догадався те, чого вона йому не сміє сказати:

— Дай собі спокій з тією румункою, Даночку… Ти, може, сам не догадуєшся, чого ти її щодня мусиш додому проводити… Я боюся… я чогось боюся, що ця донька префекта стане твоїм і моїм нещастям, Даночку.

Данко впізнає, що Дарчині очі переживають щось:

— Не вільно дівчині бути сумненькою тоді, коли нема причини для цього… Подивися на мене, Дарцю. Так! А тепер усміхнися!

„Будь тихо, дурненьке, — каже Дарка свому серцю — будь тихо! Він не полюбить тамтої, хоч би тому, щоб мені не зробити прикрости. Хіба ти не бачиш, як він дбає про твій спокій, дурненьке?"

— Що ти думаєш в неділю робити? — питається Данко.

Дарка боїться вийти з якимсь готовим планом. Ану ж Данко схоче умовитися з нею на неділю?

— Бо я вибираюся з товаришами на прогульку на Цецин. Їдемо роверами!

— Хто ці товариші? — цікава Дарка щось більше знати.

— Мої товариші? О, це „файні" хлопці!

І Дарка знов мусить погодитись з тим, що існує багато справ, багато людей, багато часу, які належать виключно до Данкового світу — до „його" власного світу, що розділює їх одне від одного.

Надвечір'я золотою драбинкою спускається на дахи міста. Вулиця спроквола переходить у шепіт. Данко підіймається і каже собі шепотом:

— Я вже піду.

І Дарка відчуває, що з цим словом відривається один за одним атом її серця, але не має сміливости пробувати затримати його.

— Сервус!

— Сервус! — і не проводить його навіть на коридор. Не хоче зустрітись із ким-небудь з домашніх.

Спирається обіруч на балкон і бачить, як Данко на порозі вулиці поправляє собі комір, завертає на п'яті і пускається вниз Руською. Перед церквою скручує праворуч. „Ні, дорога до Джорджеску не сюдою", — зітхає з полегшею Дарка. І раптом звідкись — несподіваний приплив гарячого жалю, хвиля докорів і каяття: „Як могла вона відпустити Данка від себе так без одного сердечного слова? Чому не гукнула ще з балкону до нього? І потім дивуватись… дивуватись, що Данко шукає товариства тієї румунки! Тієї… по-циганськи музикальної румунки! А Стефа… ні, ще ближча, ще рідніша, ще більш пожадана стала вона для неї. За те, що звернула свою увагу на Данка. Хіба ж це не говорить про спорідненість їх душ?"

— Дарко! Де ти? — шукає її Лідка.

Дарка прилягає до поруччя. У півсутінках майже зливається з ними. Лідчині кроки дуднять в коридорі, а потім зовсім стихають. Ніч тихенько розсуває засув від своєї комори.

VIII

Перше листопада з голими галузками обчімханих дерев вигулькнуло якось так поквапно, що якби не приїхав був тоді татко, то Дарка не повірила б, що вже 1-е!

Татко, як усі інтеліґенти, що живуть на селі, урвав пів дня від господарки, хати, школи й землі і хотів за того пів дня привезти з собою в село пів міста. Так! Треба було за тих кілька годин, від ранішнього до пополудневого поїзду: оббігти кілька разів вгору і вниз сходи в „шульамті", повідвідувати всі українські редакції (це ті вістки з села, що їх до звичайного громадянина не допускала цензура), заглянути до єдиної української книгарні Гливки, випити чай в українському ресторані в надії, що, може, зустріне там когось з давніх товаришів, потім мамині справи (довгий-довгий список), а при самому кінці — Дарка. Тому, що Дарка була на самому кінці у списку всіх важних справ, для неї залишилося найменше часу.

Татко на тлі чужого середовища і відмінних обставин був зовсім інший від того татуся у Веренчанці. Якийсь несміливий чи, може, тільки робив таке вражіння. Дарка помітила, що тут, де стільки чепурних старших панів, якось занадто виразно світив голим хребтом татків хутряний комір. І капелюха з такими широкими крисами не носить тут ніхто з добре одітих, старших панів. Давніше це відкриття розсмішило б Дарку. Вона не завагалася б жартувала з татком на цю тему. Сьогодні болить її оця таткова бідність. Проте їй анітрохи не соромно за таткову немодність. Навпаки! Якби від цього стало легше таткові, якби це мало яке значення для нього, то вона готова була б узяти його під руку, піти з ним на саму Панську увечері, коли найбільше елеґантних пань і панів проходжується там, і говорити кожному: