Двi хвилини правди

- Що це за картина? - запитала Єва.

- Я писав її, як оповідання… - сказав Іван.

- Про що?

І він розповів їй про те, як вони…

… народились на одній землі.

І це зовсім не означало, що мали зустрітися.

Вони і не зустрілися - а просто пішли своїми шляхами, в різні боки, як і годиться тим, хто народився на одній, але дуже великій землі.

Надто далеко аби хоч раз побачити одне одного.

Він одружився. Вона вийшла заміж.

Він розлучився і одружився ще раз.

Вона ледь не вмерла після операції і поїхала зі свого міста - ще далі від тої точки, в якій знаходився він.

Він працював, воював і мандрував; вчив мови; бився; сидів в кабінеті перед слідчим; заточував викрутку і носив її в правій кишені піджаку; починав будувати дім; кидав палити; починав палити; губив запальнички; гроші; здоровий глузд; голився, відпускав бороду; спав в одязі; виходив з ванної голим; підписував папери; вставляв ключ в замкову шпарину…

Вона тікала в ніч; поверталася; готувала їжу; плакала на кухні; купувала білизну; смажила рибу; сідала в нічні авто; патрала курей; читала кулінарну книгу; їхала в метро; гортала жіночі журнали; сварилася з сусідкою; вчилася водити машину…

Він стукав кулаком по столу; ламав сірники; крутив губами лезо; бинтував руку; читав газети…

Вона кусала подушку; сиділа перед вікном; сміялася, хотіла купити каблучку з маленьким діамантом…

Коли в цих трудах - праведних і неправедних, вони вибилися з сил - посеред землі, що висвітилась, мов географічна карта, спроектована на стіні шкільного кабінету, заблимала червона лампочка: третя точка, в якій вони нарешті зійшлися.

Він поїхав у відрядження.

Вона - відвідати давню подругу.

Чи навпаки: вона - у відрядження, він - відвідати давнього друга.

Падав сніг.

Вони поглянули одне на одного - в тролейбусі, в кав’ярні, в коридорі невідомого закладу, в провулку, в магазині, на зупинці, біля кінотеатру…

Це тривало не більше двох хвилин…

- І що? - запитала Єва.

- І… далі пішли разом… - посміхнувся він і додав: - Дивний цей американець…

- Дивний… - сказала вона.

… Різкий дзвінок телефону перекрив гул води і шипіння телевізорів. Я поглянув на апарат - на ньому висвітився номер знайомого журналіста. Дзвінок лунав наполегливо, безкінечно, боляче врізаючись в мозок.

За вікном сідало сонце, наповнюючи двір тривожним червоним мерехтінням. Я помітив, що все підвіконня засипано попелом, а в попільниці у вигляді лев’ячої пащеки повно тліючих недопалків.

Я ткнувся головою в скло - воно було приторно теплим. Скосивши очі долу, побачив, як біля мого авто бавляться діти - дві дівчинки і хлопчик років семи-восьми. Спочатку вони крадькома обходили машину, потім почали бігати довкруж, наздоганяючи одне одного.

Згадав про жовту потвору, на якій ми їхали гірськими звивами, вже вдвох, лишивши Єву з Іваном у забутій богом Сливовиці…

Певно, саме тоді я вже почав вагатися щодо ідеї-фікс зробити переворот у мистецтві. Вів авто невідомо куди, вище і вище по крутих схилах, часом - над прірвами, на дні яких золотились прозорі озера.

Мне обуяла дика думка - а що якби раптово повернути кермо? Природа довкола здавалася тим, що я називав вічністю: величні, непорушні гори, стрункі стовбури дерев із широкими кронами, за які чеплялись такі ж величні то білі, то сині, то чорні із золотою чи рожевою смужкою, хмари. Ось яким чином можна увійти у вічність - злитися із нею, стати єдимим цілим, сховатися за її горами, деревами, небом.

Я відчинив віконце, і повітря, замішане на хвої і воді, поглинуло, вдарило в голову, порушило всі думки і наміри.

Бувають такі хвилини, коли ти відчуваєш незбагненну урочистить моменту, ніби саме в цей час відбувається найважливіше в твоєму житті. Хоча й нічого особливого не відбувається - просто вітер з гір дме в голову. Що взагалі коїться?

Ми, чотири недоумки, були «натурою, що відходить», археоптеріксами, як Аугустина, птеродактелями, монстрами, плазунами. Ми ще пам’ятали такі речі, які поволі зникали з ужитку - справжня музика, справжні книжки, справжнє кіно…

Біда полягала у тому, що в голові лишалися звивини, які з нас не могла вилучити нинішня дійсність, адже ми починали жити на межі застою і руху, романтики і прагматизму, зла і добра, які нині перемішалися в одну сіру масу. Я боюся казати «ми», не маю на це ніякого права. Можу лише іронізувати над собою. Але в очах молодших за себе я ніколи не бачив тої відчайдушності, дикої жаги пригод і змін, спраги довести, що ти - існуєш або навпаки - ігнорувати жалюгідне існування обивателів, і що ти маєш право на власний, ніким не продиктований вибір.

Я отямився і поглянув у дзеркальце, на заднє сидіння.

І мене охопив сором: я думаю казна про що, відчуваю себе ледь не героєм, агентом 007, що виконує важливе завдання, а вона просто їде зі мною, світ за очі і цей світ не тримає її ні на якому повідку.

Золота кулькова блискавка…

Я стискав кермо і думав про те, що втратив свого майже єдиного товарища - хоч як це дивно, ним була саме Єва - і тепер ніхто мене не зрозуміє з напівслова, не підхопить ані недосказанного речення, ані настрою, який

так швидко змінювався у нас обох. Вона здуріла, вона геть здуріла, злився я.

Певно, мені варто було б сказати їй про славу, яка на нас очікує, про здійснення всіх мрій, про переворот у мистецтві, до якого буде причетна і вона. І ми перестанемо бути «натурою, що відходить», навпаки - ми підем у наступ!

Я брехав самому собі ще декілька хвилин, доки не підвів очі і поглянув у дзеркальце на заднє сидіння. В цю мить я думав про Єву і ніби почув її голос - хриплуватий, із тою іронічною інтонацією, яка зникла після того, як ми відвідали обійстя Аугустини.

«Даник, - почув я, - Ти ідіот. Ти був і лишаєшся ідіотом. Хіба ти досі не зрозумів, що тремтиш і казишся від одного погляду на цю жінку? Ту, на яку нині дивишся із удаваною відстороненістю в це вузьке дзеркальце над своєю дурною головою?! Зніми маску, придурку! З першої ж миті вона була твоєю. Не дури себе своєю ж зверхністю. Я давно тебе розкусила. Ти завжди дбав лише про себе, про свої почуття, свої емоції. Випробуй іншу насолоду - дбати про іншого. Якщо ти ще здатен на це мистецтво…».

Можливо, то були інші слова, але тишу і шелест дерев за вікном сприйняв саме так, а, можливо, це були не Євині, а мої власні думки.

Я знову поглянув в люстерко, але тепер зовсім іншим поглядом і цим іншим поглядом лише тепер помітив, що щоки Мії палають якимось неприроднім рум’янцем. Простягнув руку і помацав її лоба - він був гарячий. Мія заперечливо похитала головою і заплющила очі.

Я щосили натиснув на газ.

В райцентрі, останньому великому містечку, я на кілька хвилин зупинився біля магазину, закупив повний багажник продуктів, включно з купою шоколадок та консервів. А потім великими витками ми знову почали здійматися вище в гори.

Коли пізно вночі ми дісталися першої-ліпшої хати на околиці села, назву

якого я не розгледів у темряві, Мія була вже непритомна.Я швидко домовився із господарями про те, що знімаю у них флігель, що стояв в метрах двохстах від головної будівлі на схилі гори. Для них це не виявилось дивним, адже «зелений туризм» тут давно увійшов до моди і флігель було непогано обладнано якраз для туристів.

Побачивши Мію, хазяйка сказала, що можна було б викликати фельдшера з райцентру, але він приїде дня за два, а може і взагалі не приїхати, враховуючи складну серпантинову дорогу і своє пиятцтво. Тому тут завжди обходяться старими дідівськими методами - травами, молоком, медом і розтиранням настоянками. Вона це все принесла і запропонувала свої послуги. Але я відмовився…

Я поклав її на широке дерев’яне ліжко и почав розтирати від кінчиків пальців на ногах якоюсь настоянкою із запаморочливим ароматом, в якому перемішалися всі запахи лісу. І раптом занімів - такі вони були ніжні, маленькі, рожеві, мов видовжині виноградини, що світяться зсередини. Світіння її тіла передалося і моїм рукам. Клянуся, я бачив його! Доторки до неї були схожі на плавання в нічному серпневому морі, переповненому безліччю невидимих фосфорецидних істот, котрі запалюються лише тоді, коли ти розгрібаєш воду руками. Міріади блактиних зірок спалхують під пальцями. А до того - вода чорна і темна, мов нежива. Варто лише торкнутися - і починається плавання в нічному небі.