Танцюй, танцюй, танцюй. Том 2

— Зізнатися? — перепитав я. — Але ж, як ти казав, у тебе нема доказів…

— Справа не в доказах. Я мав тобі сам про все розповісти. Але я приховував. От у чому проблема.

— Ну, добре. Припустімо, що ти справді вбив Кікі. Але ж ти не збирався її вбивати, чи не так?

Він подивився на розкриті долоні.

— Не збирався. Не мав для цього причини. Навіщо мені було її вбивати? Вона мені подобалася. Ми з нею дружили — хоч і в досить обмеженій формі. Про що тільки не розмовляли! Я розповідав їй про дружину. Кікі уважно мене слухала. Навіщо я мав би її вбивати? Та все-таки вбив. Ось цими руками. Хоча й не мав такого наміру. Я душив її, наче свою тінь. І поки душив, думав: це — моя тінь. Якщо я уб’ю цю тінь, моє життя піде на лад. Та це не була моя тінь. А Кікі. Щоправда, все сталося там, у світі темряви. Там — зовсім інший світ, відмінний од нашого. Розумієш? Не цей. І заманила мене туди Кікі. Казала: «Будь ласка, задушіть мене! Я дозволяю». Сама заманила й дозволила себе задушити. Я не брешу. Саме так і було… Я сам не збагну, як таке могло статися. Наче якийсь сон. Що довше я думав, то дедалі більше реальність наче у воді розчинялася.

Я допив залишки теплуватого пива. Сигаретний дим, піднімаючись угору, густішав і в потоці повітря гойдався, як під час якогось надприродного явища. Хтось штовхнув мене у спину й попросив вибачити. По гучномовцю оголосили про готовність піци номер такий-то, столик такий-то.

— Ще вип’єш пива? — спитав я Ґотанду.

— Вип’ю, — погодився він.

Я підійшов до прилавка, купив два пива й повернувся за столик. Не промовляючи ні слова, ми взялися до пива. У піцерії кишіло людьми так, як на станції Акіхабара [65] в годину пік: відвідувачі безперестанку вешталися повз наш столик, не звертаючи на нас ніякої уваги. Ніхто не витріщався на Ґотанду.

— Так що я казав? — спитав він із приязною усмішкою на губах. — У такій дірі, як «Шейкіз», жодної знаменитості не побачиш!

По цих словах Ґотанда потряс спорожнілою на дві третини склянкою пива, ніби пробіркою на уроці природознавства.

— Забудьмо, — тихо запропонував я. — Я зможу. Забудь і ти.

— Хіба я зможу? Тобі легко казати. Бо ти не задушив її своїми руками…

— Послухай… Але ж у тебе нема ніяких доказів. Перестань даремно себе катувати. А ти часом не граєш якоїсь ролі, коли пов’язуєш своє відчуття вини зі зникненням Кікі? І така можливість є, правда?

— Ну, тоді поговорімо про можливості, — сказав Ґотанда і поклав долоні на стіл. — Останнім часом я часто про них думав. Існує багато можливостей. Скажімо, можливість того, що я вб’ю свою дружину. Якщо вона попросить, як Кікі, — можливо, задушу її так само. Тільки про це й думаю. І що довше думаю, то дедалі більшої сили набирає така можливість. І ніяк її не зупинити. Вона не піддається моєму контролю. У дитинстві я не тільки поштові скриньки підпалював. Я вбив чотирьох котів. Різними способами. Не міг стриматися. Серед ночі у сусідніх будинках вікна бив каменем із рогатки — і тікав на велосипеді. Впи´ну не знав, хоч убий. Досі про це нікому не говорив. Уперше тобі розповідаю. Сказав — і відразу полегшало… Та це не означає, що я зупинюся. Ні, не вдасться. Поки не засиплеться прірва між тим, кого граю, і мною справжнім, від народження. Я сам це прекрасно розумію. Відтоді, як я став професійним актором, ця прірва тільки глибшала. Чим масштабнішим ставали мої ролі, тим сильнішала віддача в протилежний бік. І нічим тут не зарадиш. Можливо, я скоро вб’ю свою дружину. Я себе не контролюю. Бо це відбувається в іншому, не нашому світі. Мені несила цьому опиратися. Так закарбовано в моїх генах. Чітко й недвозначно.

— Ти надто глибоко копаєш, — сказав я, силувано всміхнувшись. — Як почнеш вишукувати причину в генах, ні до чого не дійдеш. Краще відпочинь од роботи. На якийсь час перестань зустрічатись із дружиною. Іншого виходу нема. Пошли все під три чорти. Їдьмо разом на Гаваї. Поваляємося на пляжі, поп’ємо «Пінья-колади». Гаваї — чудове місце. Можна ні про що не думати. Зранку вип’ємо, вдень поплаваємо, а на вечір замовимо дівчат. Візьмемо в оренду «Мустанг» — і під музику гуртів «Doors», «Beach Boys» та «Sly and the Family Stone» прокатаємося з вітерцем, кілометрів сто п’ятдесят за годину. Від поганого настрою й сліду не залишиться. А захочеш про щось серйозно подумати — пізніше це зробиш.

— Непогана ідея, — сказав він. І всміхнувся так, що коло очей зібралися маленькі зморшки. — Знову замовимо двох дівчат і вчотирьох розважатимемося до самого ранку. Того разу ми класно провели час.

«Ку-ку!» — подумав я, згадавши про розгрібання сексуальних кучугур.

— Я готовий їхати будь-коли, — сказав я. — А ти? Скільки часу тобі потрібно, щоб закінчити роботу?

Ґотанда дивився на мене, якось дивно всміхаючись.

— Ти, бачу, нічого не розумієш. Такої роботи не можна ніколи закінчити. Єдиний вихід — послати все під три чорти. Але тоді, будь певен, мене виженуть із цього світу назавжди. Назавжди. А разом із тим, як я вже казав, я втрачу свою дружину. Назавжди.

Я допив залишки пива.

— Ну, гаразд! — провадив він далі. — Мені байдуже, навіть якщо все втрачу. Можна з цим змиритися. Ти правду кажеш — я втомився. Настав час провітрити голову. О’кей, пошлю все під три чорти. Поїду разом із тобою на Гаваї. А потім, на свіжу голову, подумаю, що робити далі. Знаєш, мені так хочеться стати нормальною людиною. Може, вже пізно, але варто ще раз спробувати. Отже, здаюсь на тебе. Я тобі довіряю. Це правда. Із того часу, коли ти мені вперше подзвонив. Як ти гадаєш, чому? Бо ти — страшно нормальний. І саме цього я все життя найбільше прагнув.

— Який же я нормальний? — заперечив я. — Просто зберігаю ритм у танці. Тільки танцюю, от і все. І особливого сенсу в цьому не вбачаю…

Ґотанда розсунув на столі долоні на доброго пів-метра.

— А в чому він, той сенс? Власне, у чому сенс нашого життя? — сказав Ґотанда й засміявся… — Зрештою, тепер уже все одно. Я здаюся. Візьму приклад із тебе. Перескакуватиму з ліфта на ліфт. Це не так уже й неможливо. Як щось вирішу — все можу зробити. Бо я — розумний, вродливий і привітний Ґотанда. Я готовий їхати на Гаваї. Купуй завтра квитки. Два квитки першого класу. Обов’язково першого. Так заведено. Автомобіль — «Мерседес», годинник — «Ролекс», житло — в центрі Токіо, авіаквиток — першого класу. До післязавтра спакуємось і полетимо. І того ж дня будемо на Гаваях. Строкаті гавайські сорочки мені личать.

— Тобі все личить.

— Дякую за комплімент. Ти легенько полоскотав залишки мого самолюбства.

— Передусім зайдемо в бар на пляжі й вип’ємо «Пінья-колади». Холоднючої.

— Непогано.

— І не кажи.

Ґотанда пильно глянув мені в вічі.

— Послухай… Ти справді зміг би забути, що я вбив Кікі?

Я кивнув.

— Гадаю, зміг би.

— Я хочу зізнатися ще в одному. Я тобі колись розповідав, що два тижні мовчав, коли мене кинули в буцегарню, чи не так?

— Розповідав.

— Я тоді збрехав. Я всіх виказав, і мене відразу відпустили. Виказав не з переляку. А щоб образити себе, принизити. Вчинив підлоту. А тому справді радів, що на допиті ти мене не видав. Мені здавалося, ніби тим самим ти навіть урятував мою підлоту. Мабуть, це звучить дивно, але мені так здавалося. Начебто ти очистив мене від неї… І чого це я так відверто розбалакався? Прямо як на генеральній репетиції. А все-таки добре, що я зміг із тобою поговорити. На душі полегшало. Хоча тобі, напевно, було не дуже приємно мене слухати…

— Та де там! — заперечив я. — «Здається, ніби ми ніколи не були такими близькими, як зараз», — подумав я. Я мав би так сказати вголос. Але вирішив зробити це згодом. Хоча в цьому не було потреби. Просто я подумав, що так буде краще. Що найближчим часом трапиться нагода, коли ці слова набудуть більшої сили. — Та де там! — повторив я ще раз.

Ґотанда зняв зі спинки стільця свій капелюх, перевірив, чи він іще мокрий, — і повернув його на старе місце.