Тема для медитацii

Він зупинився. У верховіттях дерев свистів і завивав холодний вітер. Ліхтар біля огорожі то загорявся, то погасав. Не знаючи, що робити, він одійшов назад і втомлено сів на дерев’яну лавку. В очах тьмарилося, все тіло били дрібні нервові дрижаки. Позаду була могила, і спалахуючи, ліхтар вихоплював із пітьми високий білий надгробок. Він дістав цигарку і, ховаючись од вітру, обернувся лицем до могили. Коли сірник нарешті загорівся, він припалив цигарку і, піднявши погляд, раптом уздрів надгробний портрет, який видався йому неначебто знайомим. Тієї миті ліхтар знову погас, і темно зробилося, хоч в око стрель. Він дістав сірники і почав черкати по коробці. Вітер був такий, що полум’я гасло, не встигнувши й розгорітися. Він уже махнув було рукою, — аж ліхтар зненацька засвітився знову, заливаючи усе довкруги сліпучо-білим сяєвом, і він побачив, що з портрета на нього дивиться юне лице у вінку з осінніх квітів, й вуста його були червоні мов калина, й очі сяяли, немов дві зорі...

Він закам’янів, усередині аж похололо. Затим він підвівся, хутко переліз огорожу і, нахилившись, почав розглядати фото. Це тривало хвилини зо дві; після цього він переліз назад, сів на лаві й щосили обхопив голову руками, почуваючи, як сіпається все тіло.

Тепер не зоставалося жодного сумніву — це був портрет Леляни.

Враз йому зробилося гаряче, а свідомість немов би розкололася й побігла протилежними напрямками. Значить, вони вбили її, безтямно дивлячись перед собою, думав він. Вони закатували її. Вона їм не скорилася, і за те їй укоротили віка. Задавили десь у табірному карцері та й квит... А потім потайки привезли у це містечко й поховали, щоб замести сліди злочину! Значить, Леляни вже немає...

Зрадник! — застугонів холодний вітер, жбурляючи йому в лице жмут пожовклого листя. Зрадник! — просигналив нічний потяг на залізниці.

Її немає, думав Юр, дедалі дужче стискаючи голову долонями. А я живий. І гуляю на свободі. Тільки навіщо ж мені ця свобода? Якби я розділив її долю, то вона не загинула б. Навіть із-за ґрат я зумів би передати їй звістку, — і може, це утримало б її над прірвою смерти. Але тепер уже пізно...

І його захльоснув такий відчай, що він відчув себе малим і нікчемним, ніби комаха. З останніх сил чіпляючись за життя, він хтів було встати і чимдуж піти геть із цього місця, — та щось наче поклало йому долоню на плече і сказало: куди ж ти підеш? Адже це все. Це — все... розумієш?

І тоді він утямив, що виходу вже немає ніякого.

Біля огорожі знову спалахнув ліхтар. У різкому крейдяно-білому світлі стало видно, що під ногами блищать уламки розбитої пляшки. Нагнувшись, він перебрав те шкло і знайшов трикутну скалку з гострими, як бритва, краями. Потім умостився на лавці, випростав зап’ястя лівої руки — і побачив, як під шкірою вирізняються темні лінії вен.

Він цупко стис у пальцях уламок зеленого шкла. Тоді вдавив його у м’яку податливу плоть — і раптом нерішуче спинився.

Секунди текли, а він сидів і неначе б до чогось прислухався. Аж ось крізь тоскний стогін вітру, який розгойдував гілля осокорів, почувся протяжний, тонкий і надзвичайно жалібний крик, який нагадував дзвін кришталевої чаші; й тоді він стрепенувся, й утямив, що час таки прийшов.

Ну, сказав собі він... пора!

... й міцно-міцно заплющив очі, і до болю зціпив щелепи, і щосили різонув тою скалкою, почуваючи, як легко і глибоко увійшла вона в гаряче живе тіло і чикрижить його, немов качалку сирого тіста...

... й коли з перерізаних вен ударили цівки чорної крови, а свідомість зафіксувала перші больові імпульси, котрі скидалися на дотик до гарячої праски, — то йому зробилося так легко, наче він ув однісінький мент скинув із себе якийсь нестерпно важкий і болючий тягар, а далі його пійняла неймовірна радість, бо душа ожила, й заспівала, і розправила крила, щоб злетіти назустріч незнаному, що от-от мало явити своє лице, назустріч світлу, яке прозирало крізь темряву, назустріч новому життю, що кликало її в містичні далі...

... але тут-таки у вуха штовхнув гучний переможний регіт.

Він розплющив очі. Затим підняв голову — і кроків за двадцять уздрів білий, мов крейда, силует, котрий гостро й неприродно світився посеред глухої осінньої ночі. Це була ота безрука й безнога потвора; широко роззявивши глибоченну чорну пащу і розхитуючись із боку на бік, вона захлиналася диким тріумфуючим реготом, вона відкидала круглу безволосу голову і трясла бородою, вона дриґала своїми оцупками й неначе б аж підскакувала од захвату; сміх клекотів у її горлянці й жахливим громовим бухканням виривався назовні, боляче і нестерпно вдаряючи по барабанних перетинках, — і тоді він...

... заборсався, намагаючись вирватися із липких обіймів сну, аж в очах почало світліти, і вії задрижали, і поволі стали розтулятися, відкриваючи розширені зіниці, де бився і скипав невимовний темний жах, — але за повіками він побачив не світлицю з образами на покуті й довгими запорошеними сволоками, які тягнуться попід стелею, а тисячі облич, над якими полоскалися і майоріли криваво-червоні знамена, а над ними побачив кам’яниці, де висіли портрети бісів у людській подобі; а ще далі — багрові трибуни, на яких стовбичили мордаті партійні фюрери з очима садистів. Він заплющився знову, міцно-міцно, аж за повіками пішли огненні кола, однак видіння не щезало — люди під прапорами крокували й крокували, безгучно роззявляючи свої чорні роти, вродливі юні дівчата відкидали голови, і їхні очі променіли, як від оргазму, молодики із вовчими щелепами й червоними пов’язками на рукавах плигали й телесувалися, намагаючись привернути до себе увагу вождів; ці люди ішли й ішли, дружно підкидаючи ноги, вони крокували щільною згуртованою лавою, нікуди не звертаючи й ні на що не зважаючи, їхні обличчя, сповнені ентузіязму і несамовитого злого спортивного азарту, усе зближалися і зближалися, ось вони вже на відстані витягнутої руки, він відчуває, як тверді підошви їхніх чобіт наступають йому простісінько на груди — і топчуть, і стусають, і підкидають його, мов непотріб, який чогось опинився на їхньому шляху; й тоді свідомість його відчайдушно шарпонулася, злітаючи до світла, туди, де немає ні вождів, ні кривавих знамен, ні безмозких людей зі сталевими очима, — однак це їй не вдалося, і перед його внутрішнім зором знову постав лисий пагорб, на якому десь-не-десь поросли кущі дикої рожі, а далі те видиво побільшало, й він побачив здоровезні ями, біля яких височать купи свіжої землі, а трохи далі, на траві, — ще живих людей, що лежать горізнач, тримаючи в руках палаючі воскові свічі...

... стіл під образами, чорний та вишмугляний, світло мутне-мутне через вікно, а на столі — череп’яна миска. Ті оладки чибриками звалися. Із картоплі пекли їх під ту голодну пору, та з буряків, та з лободи і гречаної полови; але що вже смачні були, Господе! й зараз у пам’ятку: як я до них допалася, то так уже наминаю, так ними запихаюся — а не огляділася, як у мисці й дно стало знати! От облизнулась я, зиркнула по хаті, — а там тільки голі стіни, піл, застелений рядном, та парсуна вусатого вождя, котрий зирить на тебе, як той кіт на мишу.

«Ой, мамо, — кажу я тойді, — а Сталін же ж, значить... се ж Сталін, видать, оцих чибриків... мабуть, скіки хоче, скіки і їсть, еге ж?»

Мама зразу на те нічого не сказали. Хіба одвернули голову й довго-довго дивилися у вікно, де ллялося оте світло, мутне да невеселе.

«Щоб його розірвало, дитино моя!» — прошепотіли вони.

VII

... од того, що в комині грюкало, наче там оселилася вітряниця. Плаваючи на грані яви і сну, де предмети матеріяльного світу незбагненним чином перемішувалися із думками та образами, він зненацька пригадав, як баба розповідала про вітряниць — малих відьом-недолітків, які вночі залітають через комин і, прокусивши горло, ссуть кров із сонних людей. Допіру цей спогад промайнув краєм його пам’яти, як він почав потроху пробуджуватися, струшуючи з себе сон, що, немов полова, шамотів і шелепав у вухах сухим набридливим шурханням; аж ось він розплющився, й у вічі вдарив світ білого дня, й він уздрів, як за чорними перехрестями рам гнеться од вітру кущ дикої рожі, як відчайдушно вимахує гілля стара кощава груша на причілку, а ще далі, потойбіч провулка, шалено костричить буревієм розкуйовджену темну стріху в покинутому обійсті. Юр одкинув ковдру і, звівшись на ліжку, став наслухати, як реве й гупає в лежаках на хаті, однак за кількоро хвиль свідомість остаточно повернулася до нього, й він тоскно подумав, що так чи йнак треба вставати, розводити огонь і лаштувати сніданок, бо надворі вже давно зайнявся білий день... Подумавши це, він обвів неуважним поглядом шпаристу грубу, вікна й ліжко, геть побите й поточене шашелем, — і загледів, що поміж дошками над узголів’ям щось біліється. Він сягнув у кишеню комбеза й, добувши ножа, знічев’я виколупав зі шпарини складений учетверо листок. Тоді розгорнув ту бомагу — й увіччю заплигали здорові кривобокі літери...