Коли ти поруч

– Де лежать хворі з проказою? – невпевнено спитала сусідка жінки з гвоздиками в руках.

– Ні, – відповіла Даша. – Це відділення, де перебувають тяжкохворі пацієнти. Хоспіс – їхній останній будинок. З нього один шлях – у вічність, туди, куди ми всі прийдемо рано чи пізно.

– Господи! – якась жінка тихо перехрестилася. – Який жах!

– Люди потрапляють до нашого відділення, коли їм лікарі вже нічим не можуть допомогти. Там вони закінчують своє останнє лікування… і життя. До чого я веду? А ось до чого. У вас усіх залишаються квіти зі зламаними стеблинками, прим’яті, підсохлі. Ви їх викидаєте в смітники або залишаєте просто тут, під ногами. Вони, як сміття, лежать на підлозі, і перехожі розтоптують їх ногами. Хоча зламану стеблинку можна вкоротити, квітку поставити у склянку з водою біля ліжка хворого. Можливо, останнє, що бачитиме у своєму житті приречена вмирати людина, – буде саме ваша квітка, яку ви все одно викинете на сміття. Я звертаюся до вас із проханням, – Даша раптом зрозуміла, що голос її звучить гучно і впевнено, що вона не червоніє і не кліпає нерозумно очима, і продовжила: – Залишайте мені ці квіти, не викидайте їх у смітник. Я буду приходити у певний день, забирати їх, приводити до ладу і розносити по палатах.

Жінка простягнула Даші гвоздики:

– Нехай Господь допоможе їм в останню хвилину.

– Спасибі вам за вашу благодушність, – відповіла Даша і прийняла букет.

– Візьми в мене, дівчинко, – сказала сусідка жінки, відбираючи троянди зі свого відра.

– І в мене.

– І я дам трошки.

– У мене є орхідеї.

Люди пропонували свої квіти, і незабаром Даша стояла з великим оберемком різних квітів у руках. Їй допомогли загорнути їх у папір, ховаючи від морозу, і домовилися, що Даші найкраще приходити сюди в понеділок уранці.

– Якщо не розпродамо за вихідні, – пояснили їй, – то по понеділках їх залишається багато.

Даша подякувала торговцям і помчала у відділення. У кабінеті Маргарити Іллівни вона, сяючи від щастя, вивалила всі квіти на стіл. Вони разом розсортували квіти, обрізали зламані й підсохлі стебельця і листочки.

– Вийшло дуже навіть непогано! – раділа Даринка, бігаючи навколо столу.

– Тепер треба розподілити їх по палатах, – сказала Маргарита Іллівна. – Щоб усім вистачило.

– У чоловічі відкладемо гвоздики, а все інше – жінкам.

Вони довго ділили квіти на маленькі букетики. Тим, хто був молодший, залишали квіти ніжних відтінків. Де-не-де траплялися навіть нерозкриті бутони, які кокетливо тяглися вгору. Жінкам і бабусям дісталися троянди червоного й рожевого кольору. Перерахувавши ще раз кількість букетиків, які були розкладені по всьому кабінету, Маргарита Іллівна дістала тацю, і вони з Дашею склали на неї квіти.

– Неси, – посміхнулася, підбадьорюючи Дашу, заввідділення. – Сьогодні буде у наших свято.

Маргарита Іллівна рідко казала «пацієнти» або «хворі». Найчастіше вона вживала слова «наші» і «мої», вкладаючи в них ніжність, турботу і частину своєї душі. Так зазвичай говорять дбайливо в сім’ях: «наші мужики» і «мої дівчатка».

Цього дня навіть ті хворі, які лежали по кілька діб з відчуженим виглядом, заплющеними очима і міцно стиснутими зубами від вічного болю, хоч на деякий час переставали стогнати й забували про все, побачивши серед лютої зими це диво природи – квіти. Їхні очі оживали, загорялися живими іскорками, як колись у нормальному житті до хвороби. В очах хворих людей, змучених і втомлених, спалахували радість і захоплення, коли Даша опускала ніжні створіння в склянки та баночки з водою і ставила їх на тумбочки біля узголів’я.

– Так буде щопонеділка, – казала в кожній палаті Даша. – Тож готуйте по понеділках баночки і свіжу водичку.

Ілоні Даша принесла ніжну, як сама весна, орхідею. Вона обережно опустила квітку з короткою стеблинкою в низький стаканчик з водою, й орхідея злегка здригнулася, погойдуючись у воді, та завмерла у напівдрімоті.

Красиві карі очі Ілони широко розкрилися в подиві, і вона заклякла, зачарована красою і ніжністю орхідеї. Так і застигла Ілона з янгольською посмішкою на обличчі.

– Це просто чудовно, – прошепотіла вона, не в силі відірвати погляду від квітки, і на її блідому обличчі спалахнув легкий рум’янець.

– Подобається? – посміхнулася Даша.

– Я не бачила прекраснішої квітки.

– Хіба тобі хлопці не дарували квіти? – запитала Даша.

– Дарували. Оберемки дорогих квітів, загорнуті у фольгу, обліплені всілякими бантиками. Але такої… Ні, це найкраща квітка в моєму житті.

– Наступного понеділка я принесу ще квіти, – сказала Даша. – Правда, не знаю, буде це орхідея або якась інша квітка.

– Я не зможу викинути цю – рука не підніметься.

– А якщо вона зав’яне?

– Я засушу її напам’ять. У книжці. Як ми з дівчатами в четвертому класі робили гербарій. Ви теж засушували рослини?

– Аякже! Ми зі Свєткою, – сказала Даша і важко зітхнула, згадавши про колишню подругу, – зібрали, напевно, все листя в саду і понашпигували ним книжки. Книги розперло, і вони не хотіли закриватися і служити пресом. Тоді ми спільними зусиллями з подругою підняли одну ніжку ліжка, де спали мої батьки, і потай підсунули туди товстезні книги. Тільки вночі батько увімкнув світло і виявив, чому їхнє ліжко так хитається.

Ілона розсміялася, а Даша подумала, що так давно не чула її дзвінкого сміху.

– Дашо, – звернулася до неї Ілона. – У мене буде до тебе величезне прохання.

– Яке?

– Візьми в тумбочці гроші й купи мені фарбу для волосся.

– Хочеш пофарбувати?

– Хочу. Скоро весна, потеплішає – буду виходити на вулицю.

– Який колір?

– Одну упаковку білого, одну – синього, одну – фіолетового кольору.

– ?!

– Так, так! Хочу бути, не як усі. Три контрастні кольори.

– Ну, ти даєш! Добре, принесу тобі фарбу, а наступного тижня в середу буде перукар і зробить на твоїй голові розписне великоднє яйце, – засміялася Даша.

– Ні. Я хочу, щоб ти мене пофарбувала.

– Я?! А зможу я?

– Зможеш. Я розповім як.

– Якщо ти так хочеш…

– Дуже хочу! – палко відповіла Ілона.

Наступного дня, коли голова Ілони вже рясніла пір’ям різних кольорів, нагадуючи забарвлення яскравого папуги, до неї прийшла мати. Даринка вперше побачила її, яскраву вродливу брюнетку з ідеальним манікюром на тонких, доглянутих пальчиках і з професійним макіяжем.

– Що ти з собою зробила, Ілоно?! – сплеснула руками мати Ілони. – На що ти стала схожа?! Я можу зараз же надіслати свого перукаря. Нехай він дасть лад твоїй голові!

– Вона у мене в повному порядку, – спокійно відповіла Ілона.

– Ні! Це не годиться! Треба терміново щось зробити! І кого вони наймають? Непрофесіоналів, нездар якихось.

– Це я її фарбувала, – втрутилася Даринка, – так захотіла Ілона.

– Мало, що вона захотіла! – обурилася жінка. – Просто від людей соромно!

– Це тобі повинно бути соромно! – раптово вибухнула Ілона. – А мені не соромно! Мені наплювати, що скажуть люди! Мені так подобається! Розумієш?! Тобі не подобається, а мені подобається. Може бути у мене своя думка? Або треба робити, як ти захочеш?!

– Чому мені має бути соромно? За що? Я стараюся для тебе і завжди робила все для твого добробуту. Ми з татом і живемо, і працюємо, щоб тобі було добре, щоб ти ні в чому собі не відмовляла, – сказала мати і дістала з дорогої сумочки, прикрашеної ланцюжком зі вставними блискучими камінцями, гроші й поклала їх у тумбочку. – Це гроші тобі. Може, треба буде заплатити медсестрі або якійсь санітарці.

– Навіщо? – вже заспокоївшись, але все ще важко дихаючи, запитала Ілона.

– Як «навіщо»? Щоб краще доглядали тебе, – сказала жінка і, зобразивши привітну посмішку на своєму обличчі, звернулася до Даші: – Я вам, дівчино, заплачу, тільки будьте, будь ласка, уважні до моєї дочки.

– Я не беру грошей, – сказала Даринка.

– Всі беруть. Усе тримається на грошах.

– Мені не потрібні ваші гроші, – твердо сказала Даша.