Буба

— О котрій ти повернешся? — спитала вона, не перестаючи жувати.

— Я вже повернувся, — батько глянув на всіх важким поглядом. — Здається, у мене відпустка. На невизначений термін, — заявив він зневіреним тоном, як людина, що отримує допомогу по безробіттю.

— От і добре, — мати вкотре здивувала присутніх своєю безтурботністю. — Сьогодні в мене важливий гість, і я б хотіла, аби ти був під час зустрічі.

— Ми тут гинемо, Марисю, а тобі зустрічі в голові! — не втримався дідусь. — Адже Павел тобі щойно сказав, що втратив роботу!

— Саме тому, — мати спокійно намащувала булку маслом, — я пропоную йому роботу в мене, — вона усміхнулася до пригніченого чоловіка.

Буба затремтіла. Дідусеві пророкування щодо батькового майбутнього набували реальніших обрисів, ніж риба на столі, від якої залишилися самі кістки. На щастя, дівчина не мала часу довше замислюватися, де батьки візьмуть валізку для стількох книжок, бо вже була майже восьма година.

— Виведете Добавку погуляти, — швидше ствердила, ніж запитала Буба.

— Виведемо, — покірно відповів батько, і Бубі стало ще прикріше, бо вона усвідомила, що тато вперше не виправдався, мовляв, у нього купа інших, важливіших, обов’язків.

Не лише Буба цього ранку запізнювалася на перший урок польської. Через кілька хвилин помітила Адася, який, на відміну від неї, анітрохи не поспішав.

— Привіт! — вона легко наздогнала хлопця.

— Привіт, — похмуро відповів той, і Буба засумувала за Мілошем, якого лише раз бачила таким непривітним. Через Роберта. Зробила висновок, що в Мілоша завжди погідний настрій. Навіть, коли падає дощ, з його очей визирають сонячні промінчики, якими він з радістю обдарував би цілий світ. Навіть Редбульку, яка вочевидь не любила сонця.

— А де Йолька? — запитала Буба, аж ніяк не бажаючи засмутити Адася ще сильніше.

Проте він спохмурнів ще більше. І в’їдливо відповів:

— Певне, спостерігає за пташками разом із Бродзевичем. Вона записалася до гуртка, — докинув.

— До якого гуртка? — Буба розуміла, що йдеться не про релігійний гурток, але внутрішня впертість вимагала від неї з’ясувати цю справу до кінця.

— Ну, спостерігачів пташок. Ти, певне, теж у їхній команді? — Адасів голос свідчив, що йому 6 хотілося почути підтвердження. А найкраще розповідь Буби про Йольчині «успіхи» в цьому гуртку. Будь-яку, але правду. Нехай навіть жорстоку.

— Ні, — Буба стенула раменами. — Я лише ходжу спостерігати з Мілошем.

— Ну, тоді роби на два бутерброди більше, — невесело порадив Адась. — І візьми кращого бінокля, то може, нарешті, щось помітиш.

Розмова ставала для Буби неприємною. Колись вона могла просто йти поруч із Адасем. Перетнути увесь мікрорайон, проминути ліцей, вулиці міста, тоді всі села… А зараз кілька метрів у його товаристві здавалися їй найбільшим покаранням за недавню слабкість. Вона почала йому співчувати. Зрозуміла, що лише він до кінця вірив у надзвичайні Йольчині здібності й уважав, що їй дозволено робити будь-що, бо немає людини, яка не виконала б її примх. Досі він пишався цим, а зараз страждав із власної провини. Бо із цим уявним Йольчиним талантом (щиро кажучи, Буба теж у нього свято вірила) Мілош упорався напрочуд легко, переконавши Бубу, що крім неї й Адася ніхто серйозно Йольку не сприймає. Ба більше, її взагалі мало хто бачить інакше, ніж Барбі з обкладинки молодіжного журнальчика, яка змінюється залежно від моди. Проте Буба не могла так просто сказати цього Адамові. Вона розуміла, що в кожного є своя улюблена дитяча книжка. Чудово, якщо повертаєшся до неї знову й знову протягом життя, але частіше стається так, що книга опиняється в комірчині разом з непотребом.

Як немудре кохання, якого люди часом соромляться. Ти повинен сам вирости з Йольки, Адасю, — подумала Буба, — так, як виростають з кольорових малюночків.

Уже на першому уроці виявилося, що в справах дорослішання найкращим є Мілош, який піднявся до вершин поетичної творчості Семпа-Шажинського. І Редбулька поставила йому п’ятірку за відповідь. Мабуть, вона теж уміла розгледіти сонце в загальному запамороченні весною.

— Моя мама питала, чи ти любиш сирник із родзинками, — Мілош був зайнятий запиханням до рюкзака альбому із птахами Польщі, але не зводив з Буби очей.

— Дуже люблю, — засоромилася Буба. — Це, мабуть, помітно? — невпевнено озвалася вона.

— Чудово! Мама зрадіє, — Мілош не звернув увагу на Бубині комплекси, не відгукнувшись на них навіть увічливим «по тобі не видно». — Мама питала, чи ти не хочеш зайти до нас на цей сирник, бо вона саме купила.

— Хочу, — тремтячим голосом запевнила Буба.

— Тоді я заскочу по тебе. О п’ятій, — лише зараз Мілош блиснув у посмішці сніжно-білими зубами й несподівано цьомкнув Бубу в щоку.

— Насилу вас наздогнала, — задихана, з рум’яними щоками Йолька перешкодила Мілошеві. — Я чула, що нині ми йдемо спостерігати за птахами до Котавського гаю? — спитала вона тоном мисливця, а не орнітолога.

— Ми — ні, — Мілош задоволено перекреслив її плани. — Ми, — підкреслив він, — ідемо їсти сирник.

— По Бубі видно, що вона любить сирник, — не втрималася від злостивого зауваження Йолька.

— А по мені видно, що я люблю Бубу. І любитиму навіть тоді, коли вона поглинатиме тонну сирника щодня. З родзинками, — закінчив Мілош, позбавляючи Йольку будь-яких ілюзій.

Щойно повернувшись додому, тобто злетівши на третій поверх на крилах кохання й щастя, Буба побачила дідуся, який нетерпляче її видивлявся, а за мить помітила радісне обличчя Бартошової, а це було справді рідкісна подія.

— Що сталося? — допитувалася дівчина, здивована таємничими виразами їхніх облич.

— Моя донька, тобто твоя мама, здається, написала блискучу книжку, — прошепотів дідусь ледь не побожно.

— Неможливо! — тихенько вигукнула Буба.

— І все ж це правда, — покивала головою Бартошова. — Зараз у пані Марисі сидять якісь поважні панове й кажуть, що аж три видавництва хочуть цю книжку видати! — Бартошова явно була в захопленні, а слова «пані Марися» вперше вимовила з величезною повагою.

— Щоб мама та написала якусь вартісну книжку? — Буба недовірливо похитала головою. — Ні, це, мабуть, непорозуміння.

— Я теж так казав! — перебив Бубу дід Генрик. — Та коли почув…

— Підслухав, — виправила його Бартошова.

— Атож, коли я підслухав, що твоя мама виступить по телебаченню, у передачі, присвяченій боротьбі із сектантством…

— …і в поліційній хроніці, — докинула Бартошова.

— І на зустрічі з якимось домініканським священиком!

— Теж на тему сектантства, — здавалося, їхня хатня робітниця знає про всі мамині плани стосовно польських медій. — Ну, і в нашому костелі, — гордо закінчила вона.

— Е-е-е, — дідусь зневажливо поставився до цього пункту програми. — Щоб прийти до нашого костелу, не треба писати бестселерів, — трохи зверхньо глянув він на Бартошову, яка, попри все, тріумфувала.

— Нема що й казати, Бубо, у тебе славетна мати, — у дідовому голосі вперше забриніла батьківська гордість і ніжність.

Ця сенсаційна новина, навіть підтверджена Бартошовою, ніяк не проникла до Бубиної свідомості. — Будь-хто може написати класну річ, — думала дівчина, — але щоб мама? Адже вона роками творила за схемами й стереотипами, які становили заперечення доброї літератури, та ще й так, що кожна наступна книжка була гірша, ніж попередня. Хіба можливо, щоби багатолітня виконавиця хітів у стилі диско раптово заспівала арію рідкісним сопрано неймовірного діапазону, та ще й примудрилася зробити це ледь не наприкінці власної кар’єри?

Проте все було саме так. З кабінету, у супроводі делікатно усміхненої й приголомшливо гарної мами, вийшли троє елегантних панів. За ними прямував ледь зніяковілий батько. Ні в кого не виникало найменшого сумніву, що тут щойно вирішили, як надалі розвиватиметься кар’єра нової зірки польської літератури. Бо пані Марися виглядала достоту так, якою й повинна бути мудра й шанована письменниця, котра щойно поставила вітчизняний роман на нові рейки успіху й тріумфу.