Лексикон iнтимних мiст. Довiльний посiбник з геопоетики та космополiтики

Мешканці Ікса були перемогою наукового комунізму, його втіленням — чистим, наївним і нахабним.

Ви справді впевнені, що замість «нахабним» я мав написати «зухвалим»?

Найнезабутніше того дня — це, звісно, соми в каналі коло АЕС. Вони завбільшки з дельфінів або акул, і в цьому безапеляційно-жорстка відповідь природи людині (уже в іншому контексті — тому, де обидва ці слова пишуться лише з малих літер).

Спостерігати за рибами у воді є одним з моїх улюблених і сталих занять. У своєму житті я мав зовсім лічені можливості для нього. Одна з них, приміром, трапилася у Нюрнберзі, інша — в Реґенсбурзі. Про обидві ви ще будете читати в цій книжці. Здається, саме в Нюрнберзі я дійшов було висновку, ніби Європа — це країна, в якій рибам живеться добре. Цього висновку не склалося б, якби я не потрапив до Нюрнберга саме тоді, влітку 1995-го. Якби там я не ставав раз у раз на мостах і не вдивлявся вниз, щоби бачити все до дна, як там, понад ним, ходять повільні рибини. А потрапив я тоді до Нюрнберга лише тому, що нас із мертвими півнями покликав Вальтер Моссман.

Тепер він мені згадується не просто так і не тільки з удячності, а й тому, що свого часу він так само спостерігав за тими ж сомами в каналі коло АЕС. У своєму звіті він пише про «метрових потвор з велетенськими пласкими черепами й широкими пащами, зліва і справа довгі рухливі відростки, що нагадують закручені вуса козаків-запорожців».

Це досить їдкий жарт, якщо хто не зрозумів: соми з козацькими вусами в радіоактивному каналі, запорпані в намул і неповороткі, холодна кров України, її ожирілі риб'ячі серця.

Європа? Країна, де рибам живеться добре?

У випадку з нашими сомами це викликає сумнів.

По-перше, не знаю, чи справді аж так добре. Але в будь-якому разі довго: ніхто ж не ловить і не вбиває, кожного стримує безумовний зашкал радіації. Скільки років може прожити Silurus glanis, сом звичайний (нерадіоактивний)? Згідно з багатьма джерелами — до ста. Це найдовговічніша риба наших річок і водойм. Довше за сомів можуть жити лише оброслі мохами коропи — та й ті лише в романах Олдоса Гакслі.

Натомість соми незвичайні (радіоактивус опроміненос), тобто соми прип'ятські, житимуть вічно. І як свідчать їхні розміри на двадцять п'ятому році того вічного життя по катастрофі, вони ще й вічно ростимуть. І виростуть із них колись вічні чудовиська-левіафани. Але чи так їм уже від цього й добре?

По-друге, не знаю, чи справді така вже Європа. Вона в нашій країні то з'являється, то знову зникає. Вона примарна, ніби комунізм у ранніх поезіях Маркса-Енґельса. Її не помацаєш, вона вся з туману, непорозумінь і пліток.

У квітні 1986 року Європа взагалі не була темою. Був еСеСеСеР і був Захід, а ще був Китай. Яка ще Європа? Центральна? Східна? Якщо Східна, то яка ж це Європа? Європа східною не буває. З уроків географії ми знали, що об'єктивно існує тільки Європейська територія Росії та кілька прилеглих республік. Місто Ікс розташовувалося десь там, на тій Європейській території. Однак точно не в Європі.

І все ж — якби не Швеція, якби вона не вчинила ґвалт на тему аварії, то яким було би продовження? Скоріше за все ніякого продовження не було б, а було б чергове замовчування чергового мегазлочину. Статистику онкозахворювань усе одно засекретили, не зважаючи на всі ті Швеції. Хіба еСеСеСеРові було до цього звикати?

І все ж добре, що існувало протистояння систем. Добре, що Швеція зчинила рейвах і вказала на загрозу для Польщі. Добре, що Польща вже переставала бути другом і все більше відверталась у західному напрямку. Цього разу вона відвернулась від радіоактивної хмари — затамувавши дихання і гидливо заткавши носа. Добре, що Польща злякалась і підхопила волання Швеції.

Зате Франція не переставала бути другом і все заперечувала. Ніякої загрози, казала Франція, всьо путьом. Добре, що тоді не було Європейського Союзу. Інакше він укотре прийняв би якесь цілком засоромлено-нерішуче рішення (даруйте оксюморон) — на зразок того про війну в Грузії — головне ж не сердити росіян.

Добре, що Німеччина мала досвід сімдесятих, коли на зборища проти АЕС виходилося сотнями тисяч і навіть мільйонами, а попереду всіх ішло кілька поетів з гітарами й дудками. Добре, що німецькі зелені вже 16 травня провели надзвичайний з'їзд у Ганновері. 17 травня — це день, протягом якого я записав рядки

Ніхто не зрозумів, про що вони. Натомість Вальтер Моссман, який неминуче зрозумів би, ще не знав про їхнє існування. «І тоді я спробував, — пише він про той день, — уявити собі заражений краєвид, ліси, плеса, поля, села — все опромінено. Це мені не вдалося. Це неможливо побачити у зримих образах».

Я відповів йому (не відаючи, що це я йому відповідаю) дюжину років по тому: «Якими були наші перші реакції? Зрозуміти їх — це зрозуміти, що означає боятися вітру, дощу, найзеленішої трави, боятися світла». І далі — про «присутність іншої смерті — нечутної й невидимої, «смерті на виріст» [50], смерті, настільки позбавленої форми (і відповідно до Геґеля — змісту), що мимоволі втрачав сенс і будь-який опір».

Проте влада вимагала, щоб його чинили. Вона безжально, з перших же днів кидала на Зону цілі ешелони рятівників-невдах — подібно до того, як у війну вона кидала в атаку вперьод маси необмундированих, ненавчених і неозброєних чоловіків зі «щойно визволених територій». Влада командувала опором і наближала свій кінець. Хоч про нього на ту мить ніхто ще й не здогадувався. Здавалося, кінець світу настане швидше, ніж кінець настільки прекрасної епохи-імперії.

Опір полягав у дезактивації. Зону X наказано було відмити від бруду. Що не відмиється — закопати в землю [51]. Що не закопається — лишити як є.

Проте був ще й інший опір, який полягав у мародерстві. Так ніби люди вирішили долати опромінення матерії через її перерозподіл, себто через привласнення чужих речей. Так ніби винесене з чужого дому майно відразу ж позбувалося свого смертельного світіння.

Тому Ікс — місто не тільки покинуте, але й пограбоване, місто на виніс, місто вразнос. І звідси його особлива притягальність. Уже не місто, а тіло, колективно ґвалтоване щоразу новими ватагами рятівників-коханців.

У своїх нотатках про Ікс Вальтер Моссман називає його «ні з чим не порівнюваною інсталяцією». Я також іноді не міг позбутися враження, що все навколо є радше фрагментами свідомо створеної і далі методично розбудовуваної експозиції всередині такої собі Contemporary Art-and-Ecology Zone — тільки от куратори місцями дещо перегнули палицю, від чого, теж місцями, їде дах у дозиметрів. Зрештою, не тільки в них — той самий Вальтер Моссман трохи нижче зізнається: «Ціле місто Ікс є інсталяцією з настільки багатьма Bedeutungsebenen [52], що аж у черепі гуде».

Підхоплюючи його черепове гудіння, намагаюся перелічити хоча б найвищі із «сутнісних рівнів» — немов збираюся формулювати запитання, в чому семіотика Ікс. Цих рівнів навіть у мене назбирується більше ніж два. Ось хоч би й перша п'ятірка.

Екологічний.

Політичний.

Соціальний.

Ліричний.

Міфологічний.

У зв'язку з останнім випливає передусім він — друг людей і ворог богів, сам надлюдина і недобог, себто титан.

Це Прометей, а не жоден Саваоф чи Єгова, створив людей з глини. Яке слово найперше зринає в нашій асоціативній свідомості, щойно чуємо його ім'я? Правильно — «вогонь». А мало би бути «глина», хоч і червона. Значення викраденого в богів задля людей вогню можна осягнути тільки з урахуванням фактора глини — себто тієї обставини, що Прометей мусив піклуватися про свої глиняні витвори. До речі, у слові «піклуватися» мені так і вчувається «опік». Глина твердне і набирає сили внаслідок обпалення. Від вогню нам нікуди не дітися. Якщо вогонь спалахує в ядерному реакторі, то й поготів.