Якби

11 червня

Я лежу у себе вдома.

З діагнозом «Зовсім здуріла». Його поставив Мирослав, щойно я переступила поріг квартири.

Цікаво, який би діагноз він дав собі, якби зробив такий стрибок, як я: від того гастроному, де він, дев'ятнадцятирічний, стояв у черзі за кавою, до сьогодні, коли побачив на порозі ту саму «невідому» жінку, що вчила його зубрити тези давно померлого «генсека»!

А це ж для мене було просто «вчора»!!!

Побачивши Мирося таким, яким він був нині, я дійсно зареготала, як ненормальна, і кинулася до ванної, на ходу здираючи з себе брудні речі. Кілька разів він гукав до мене, чи все в порядку, погрожував негайно викликати Томочку (певно, для підтвердження свого діагнозу) і питав, що зі мною роблять в тому профілакторії чи не застосовують електричний струм в голову? Тепер, після ванної, я лежу в нашому поки що спільному ліжку, втупивши погляд в стелю. Заснути не можу. Просто лежу і дивлюсь, як по стелі повзуть тіні і скачуть кольорові коники. І думаю, думаю… Ні, не про свої проблеми до них я повернусь вчасно. На це у мене є в запасі майже два дні. Два дні до вистави, яку я пропустила багато років тому. І два дні на те, щоб тут зіграти свою найважливішу роль. Я думала про інше. Про те, як швидко у людей відбирає пам'ять. Або як швидко людина забуває погане. В принципі і те, й інше те саме. Пам'ятаємо лише хороше. Ковбасу за «рупь двадцять», молоко в скляних пляшках за «двадцять дві», звісно, копійки… Суцільний спокій, зупинка посеред історії під назвою «застій». Лише дві події коливалися на поверхні того спекотного літа Олімпіада і смерть Висоцького. В кого не питала називають лише це. І ціну на ковбасу… Щоправда, деякі відхилення у спогадах громадян усе ж таки лишились.

Принаймні наш сусід міцний старигань, що днює й ночує на лаві, пригадав ще одну урочисту подію сто десяту річницю з дня народження Леніна, що якраз припала на той рік, і про грандіозний суботник на честь цього свята, в якому взяло участь 150 млн чоловік. І про три пляшки горілки, за які вони з «дружбанами» вивозили сміття за місто.

Мої, певно, в той час теж обкопували палісадник і білили стовбури дерев на чолі з тітонькою Ніною. Гомоніли «про хороше», пили горілку, закусюючи домашніми огірками і бутербродами в дерев'яній альтанці, співали, почувалися щасливими, вірили в краще…

А тим часом Сахаров уже сидів у засланні за критику вторгнення СРСР в Афганістан і виступи на захист «в'язнів сумління»:

«Надія людства активні, відкриті, розумні дії людей доброї волі у всьому світі, що надихаються високими моральними принципами. Свавіллю, беззаконню, обмеженню прав людини не мусить бути місця на планеті, так само як війні, голоду та бідності…»

Зараз розбуди якого-небудь красномовного можновладця посеред ночі, і він скаже ще краще, з тою різницею, що не буде вірити в жодне своє слово.

І за це його не позбавлять посади, звання і батьківщини.

Ось про що я думала, втупившись у стелю.

Про свій особистий анабіоз і байдужість анабіоз цілої купи розумних людей, яким все стало «до фєні» і «по фєні». Крім того аби напакувати свої квартири їжею і шматтям.

Моя душа давно вже вкрилася товстелезним панциром і розучилася плакати.

Останній раз це сталося за часів після Помаранчевої революції, коли по телевізору бачила, як відстояний народом (вже колишній) президент нагороджує орденами і посадами тих, кого мав би усунути раз і назавжди. Теперішній анабіоз результат цих дій. Анабіоз тридцятирічної давнини виглядав обнадійливіше. Адже в зграї задоволених риб були ті, що вистрибували з цвілої води на поверхню і тим запалювали інших або хоча б розбурхували застійну воду. Могли написати так: «Пане Брежнєв, мою діяльність ви оцінили незаслужено високо. Я не підривав престиж радянської держави. У радянської держави завдяки зусиллям її керівництва і вашому особистому внеску ніякого престижу немає. Тому за справедливістю вам належить позбавити громадянства себе!»

З листа Володимира Войновича до Брежнєва.

Або так:

Отак живу: як мавпа серед мавп. Чолом прогрішним із тавром зажури все б'юся об тверді камінні мури, як їхній раб, як раб, як ниций раб. Повз мене ходять мавпи чередою, у них хода поважна, нешвидка. Сказитись легше, аніж буть собою, бо ж ні зубила, ані молотка. О Боже праведний, важка докука сліпорожденним розумом збагнуть: ти в цьому світі лиш кавалок муки, отерплий і розріджений, мов ртутьВасиль Стус.

.

Або так:

«Коли для людини найголовніше отримати свій дорогоцінний п'ятак, легко дати йому цей п'ятак, але коли душа зберігає в собі зерно полум'яної рослини дива, зроби йому це диво, якщо можеш!»

О. Грін «Пурпурові вітрила».

Хто знає, скільки людей зараз живе з цим п'ятаком в кишені, думаючи, що володіє світом!

Певно, це були запізнілі і несвоєчасні думки. Я мала думати про інше.

Але в мені дійсно назрівала та «душевна лихоманка», про яку говорив мій дивний і давній співрозмовник. Мій друг, що заронив у мені паростки тієї лихоманки і «нетутешності».

Думки скакали, мов навіжені коні. Щодо минулого там мені лишалося кілька діб, щоб розв'язати загадку своєї хвороби. Щодо нинішнього я все вже вирішила.

Я прийму пропозицію Олега. Через два дні після того, як подолаю своє затинання, скажу йому «так». І буду боротися проти цього анабіозу, скільки і наскільки зможу. Якщо блазні вдають з себе розумників, а розумники блазнів, кому нести істину?

…До кімнати зазирнув Мирось, я закрила очі, вдала, що сплю. Хоча б з годинку мала відлежатись, як звір у лігві, відхекатись, зализати подряпини, впорядкувати думки. Лежала на м'якому широкому ліжку якоїсь іноземної фірми, на водяному матраці, вкритому шовковим простирадлом. Після ванни з піною-кремом на основі олії авокадо і миття голови австрійським шампунем, що «збільшує об'єм вдвічі».

І все це здавалося більш далеким і не менш дивним, ніж це дивне літо. Згребти б всі ці причандалля у великий пакет і винести туди, де запах зубної пасти «Поморин» і бадузана в пластиковій фігурці у вигляді качечки були символами безумовної дитячої радості. Кинути б це все посередині захламидженої кухні і сказати ось, розбирайте! Це те, заради чого тривають ваші бездумні і безнадійні дні. Тому що далі цього «дорогоцінного п'ятака» не сягають мрії і бажання половини амнезованого населення...

Ліжко прогнулось Мирось сів поруч.

Довелося розплющити одне око.

Уявила, що воно у мене зараз схоже на око схарапудженого коня, якщо його побачити зблизька, велике і божевільне.

Зараз прийде Тамара, втомленим голосом повідомив Мирось. Принесе щось заспокійливе.

Звісно, до кого ж іще він міг звернутися, як не до нашої «швидкої допомоги»!

Я хотіла подякувати за турботу, заспокоїти його, що зі мною все гаразд, але замість цього мої вуста несподівано вимовили:

Мирославе, я тобі зрадила.

Заповнюючи досить довгу паузу, що виникла між цим повідомленням і першою реакцією, скажу, що у мене давно назрівало гостре і досить хуліганське бажання вимовити цю фразу просто так, заради цікавості.

Якось Томочка, яка не полишала своєї соціологічної практики, розповідала, що залюбки провела б такий експеримент: люди з різних куточків світу вимовляють зізнання у зраді (причому його краще за все вимовляти безпідставно), а потім фіксують відповіді. На основі цього експерименту можна написати купу соціологічних досліджень. Це найкраща фраза, щоб перевірити, хто насправді живе поруч із тобою і що він (чи вона) про тебе думає.

Томочка вважала, що загроза розлучення може проявити людину в усій її красі або потворності. Багатодосвідчена і вельми серйозна Томочка наводила купу різних життєвих прикладів, найяскравішим з яких була історія зразкової подружньої пари, в якій все будувалося на дружніх, «партнерських» стосунках, цивілізовано і гуманно до того часу, коли дружина несподівано попросила розлучення, а отримала… ніж у живіт. Причому миттєво, без жодного слова. Просто розмова відбулася на кухні, а ніж лежав на столі. В іншій історії чоловік виставив свою кохану взимку на сходи, поздиравши з неї одяг. У кращому випадку зраджена половина переходила на ненормативну лексику. Одне слово, більше половини таких «досліджень» з приватного життя наших пересічних громадян не викликали надії на цивілізованість. Але раніше провести такий самостійний дослід у мене не було ніяких підстав. А брехати я не люблю. Тепер у мене були підстави не брехати і втілити експеримент у життя в чистому вигляді. І я, затамувавши подих, чекала на відповідь. Вона була настільки банальною, що мені здалося, що стала героїнею якогось серіалу. Спочатку Мирось вимовив замислено-загрозливе і досить глибокодумне: «Та-а-а-ак…» Потім сказав, що він в цьому й не сумнівався, адже надто несподівано я «завіялася лікуватися». Далі йшло ще декілька коронних фраз із приводу мого морального стану, що саме зараз «проявився», адже моє виховання «завжди кульгало на всі ноги». Була ще парочка уколів щодо чорної невдячності за все те, що він для мене зробив (перелік був велетенським за все життя не відпрацювати і перших п'ятьох пунктів!). Остаточним вердиктом пролунало те, що недаремно Бог «шельму мітить». Мирось навіть спробував перекривити моє затинання, але плюнув, вхопив за плечі, вдавив у матрац, кілька разів добряче струсонув і шість разів повторив запитання: «Хто він?!»