Тиша

Мимо повільно проїхала патрульна машина. Троє темноволосих підлітків на розі відступили в темряву. Коли машина зникла з очей, вони знову з’явилися. Вони випромінювали енергію, як якісь дрібні гангстери in spe [51]. Каспер відчув раптову радість від того, що космос прагне до створення урівноваженої цілісності. Досить тільки побудувати квартал для пристойної публіки і звільнити його від чужорідних елементів, як відразу ж зі всіх кутків починає вилазити пітьма.

Він прислухався до пейзажу, який оточував його. Він чув, як в останніх відкритих допізна крамницях підраховували виручку. Він чув вітряні генератори навпроти очисних споруд Люнетен. Чайок. Низький шепіт турбін електростанції. Останніх відвідувачів ресторанів. Він услуховувався у пошуку справжньої структури звуку. Правильно вибрати час — це не означає вибрати якийсь певний момент, це означає вибрати звук. Він не зміг би нікому це пояснити, хіба що, можливо, Синій Пані. Музичність часто знає коли, але рідко — чому. Потрібний момент ще не настав.

Слух його був ясний, позаяк був вечір і він був голодний. У святої Катаріни десь написано, що пост — це чудовий інструмент, аби побачити Бога. Але річ у тім, що важливо зуміти побачити Бога і без жодного інструменту.

Він простягнув назад руку й намацав хліб, сир, песто [52]. Пляшку джерельної води. Ніж для овочів. Він розламав хліб і намазав його. Простягнув шматок Францові. Той похитав головою.

— Ми зробили, що могли, нас обох розшукують. Ті, кого ми переслідуємо, це не звичайні люди. Це демони.

Він відкрив арманьяк [53], відхлебнув, простягнув пляшку Касперові, налив обом кави. Руки його тремтіли.

— Як поєднується спиртне з постійною молитвою? — поцікавився Каспер.

— Ти про що? Трапісти варять пиво. Бенедиктинці роблять лікер. Спаситель перетворював воду на вино. І такого вечора, як сьогодні, що ти, чорт забирай, від мене хочеш?

Новий звук додався до навколишнього колажу — звук вітру в тому, що могло б бути телефонними дротами.

— Не знаю, чи знайомий ти з оперою «Парсифаль», — сказав Каспер, — якщо ні, то рекомендую послухати. Ваґнер дійшов до останньої межі. Рятувався втечею від кредиторів. Таке трапляється з великими. Він дістав притулок. З видом на воду. Як тут. Там він написав «Парсифаля». У ньому є прекрасна сцена. Дія відбувається у Страсну п’ятницю. Як і сьогодні. Третя дія. Навколо героїв зростає замок Грааля. Ти починаєш розуміти, що це не фізичне місце. Що він виникає в уяві. Тому в нього все й вийшло.

Фібер подивився на Каспера. На граніт стін.

— Вони цілком матеріальні, — зауважив він. — Яка тут уява!

Каспер відчинив дверці машини, Франц схопив його за руку.

— Ти що, туди зібрався? Геть здурів?

— Розумієш, я щось обіцяв Кларі-Марії, — сказав Каспер, — і хлопчикові теж, хоча й не зустрічався з ним. Я, мабуть, обіцяв їм, що носитиму їх на руках із фургона. У тепло.

Жовті очі дивилися на нього. Останні залишки тієї довіри, якої насправді й не було, зникли.

— Я їздив сюди разів десять, якщо не більше. Тут усе охороняється, як на військовому полігоні. Озброєна охорона. Відеокамери. Інфрачервоні датчики. Ти й кроку не зможеш ступити.

Каспер відчинив дверці і став ногою на асфальт.

Руки хлопця вчепилися в його піджак, як клешні.

— Вони помилялися. Ці сестри. Ти збожеволів!

Вони перетнули дорогу. Звук чувся зовсім недовго. Сприятливі сполучення звуків швидкоплинні.

Каспер узявся за ручку дверей кондитерської крамниці. Крамниця виявилася зачиненою, ангел, що стояв за касою, посміхаючись, похитав головою.

— Повернись-но до мене спиною, — попросив Каспер.

Той повернувся, на його білій сорочці Каспер написав авторучкою: «Моя кохана сьогодні увечері відпливає. Тільки за допомогою шоколаду я можу висловити свій смуток. Будьте ласкаві!»

— Що ти збираєшся робити? — спитав Франц Фібер.

Дівчина підійшла ближче. Вона прочитала написані на сорочці слова, засміялася й відчинила двері.

— Я й не знала, що звідси відходять судна, — сказала вона.

— Це від «Конона», — сказав Каспер. — Сьогодні вночі ми відправляємо дирекцію у відрядження. З власного причалу. Я хочу подарувати своїй коханій велике шоколадне яйце і дванадцять булочок мокко.

Дівчина запакувала яйце.

— Це має бути сюрпризом для них, — сказав Каспер, — як ви гадаєте, де краще зайти?

Вона кивнула у бік магнолієвої алеї.

— Це чорний хід. Там чергує тільки один охоронець. І немає камер. Головний вхід зачинено. А біля службового входу камери й багато охорони.

Булочки мокко лягли в коробку, кожна з них — в обгортці з рожевого цигаркового паперу.

— Записати на рахунок?

Повз проїхала патрульна машина. Каспер узяв Франца під руку. Якби він не зробив цього, той би впав.

— Як завжди, — сказав Каспер. — І ще поцілунок рукою від вас. Можна його теж записати на рахунок?

Дівчина зашарілася. Їй було щонайбільше вісімнадцять.

Вони пішли до дверей. Дівчина послала Касперові поцілунок рукою.

— Це цілком безкоштовно, — сказала вона.

Двері за ними зачинилися, Фібер втупився в нього, на хвильку страх змінився здивуванням.

— Тобі скоро стукне п’ятдесят, — сказав він. — Ти повний банкрот. Кому ти потрібний?

— Багато хто з великих подобався молодим дівчатам, — зауважив Каспер. — Елвіс. К’єркеґор. Реґіні Ольсен було тринадцять. Прісциллі — чотирнадцять.

Вони наближалися до смаглявих підлітків.

— Нас заріжуть, — прошепотів Фібер.

Каспер настроївся на їхнє звучання, воно йому сподобалося. Є багато причин, через які людина випадає із суспільства. Одна з них полягає в тому, що в суспільстві мало місця для навіженства. Щонайменше двоє з хлопців звучали так, ніби в їхньому гороскопі був великий квадрат. Через десять років їх не буде серед живих, їх депортують або ж вони обійматимуть якісь керівні посади.

На шухері стояв наймолодший — хлопець не старший за чотирнадцять років, з очима, які вже побачили більш ніж досить. Каспер зупинився за кілька метрів од нього. Поставив коробку з булочками на землю і кивнув у бік магнолієвої алеї.

— Нам треба потрапити всередину, — сказав він. — До того, як проїде наступна патрульна машина. Це означає, що треба виманити його з будки. Питання в тому, чи зможете ви це зробити.

Хлопець похитав головою.

— Це не проблема, — відповів він. — Проблема в тому, що нам з цього буде?

Каспер поклав п’ятсоткронову купюру з отриманих ним коштів фонду на коробку.

— Коли я був маленький, — зауважив він, — ми б зробили таке за суфле в шоколаді.

— Це було до Першої світової війни, — сказав хлопець. — Відтоді все подорожчало.

Каспер поклав ще одну купюру на коробку.

— Мені треба мати невелику фору, — уточнив Каспер, — він не повинен бачити, як я увійду до будинку.

Фібер притулився до ліхтаря.

— Почекай півгодинки, — сказав Каспер. — Якщо я не повернуся, телефонуй до поліції. І повідом моїх спадкоємців.

— Немає у тебе ніяких спадкоємців. І ніякого спадку.

Каспер перетнув променад. Звук милиць тягнувся за ним.

У Фібера в очах стояли сльози.

— Я боюся лишатися тут сам.

Чорний хід був за п’ятдесят метрів від початку магнолієвої алеї. Каспер поставив яйце на полицю перед склом.

— Ми — найближчі друзі Аске Бродерсена, — сказав він. — Ми написали йому великоднього листа [54]. Він відгадав, від кого він. Тому ми принесли йому яйце.

Охоронцеві було під шістдесят, ретельно випрасувана зелена форма, сірі очі й два сантиметри броньованого скла між ним і відвідувачами.

— Я б хотів сам його передати, — сказав Каспер.

— Я зараз подзвоню йому.

— Тоді не вийде сюрпризу.