Буба : мертвий сезон

— У мене є дорослі друзі, — відказала Буба. — Клеменс виявився настільки люб’язним…

— Не хочу про нього навіть чути! Добре, що ти мені нагадала! — мама з розмаху гепнулась на диван, аж кілька вареників випали з полумиска якраз під ніс Добавки. — Пані Юрковська, ця наша сусідка, знаєш?

— Знаю, та, що оселилася в костелі.

— Ага, саме вона, — притакнула мама. — Бубо, не можна кепкувати із сусідів!

— Я й не кепкую, це правда, — запевнила донька.

— Ну, то вона мені вчора сказала, що ти роздягалася перед якимсь волоцюгою! Пані Юрковська обурилася, бо вже колись бачила тебе з ним. «Пані Марисю, — заговорила вона голосом сусідки, — я нічого поганого не хочу сказати… але ваша доця, яжбознающоцегарнадитина, і мені шкода, щоб вона зналася з такими бомжами. Ну, а взимку оголюватися, це вже взагалі…».

Буба вибухнула реготом, так схоже мама пародіювала сусідку.

— До нас що, пані Юрковська прийшла? Помолитися разом? — засміявся й собі тато.

— Браво, Марисю! — приєднався до них дідусь. — Якби не отой Прот, ти могла б зіграти у власному фільмі!

— Послухайте, але я серйозно, — мама зашарілася від компліментів. — Щоб мені така собі Юрковська на щось натякала!

— Здається, я знаю, що вона мала на увазі! — Буба глянула на маму сяючими очима. — Я показувала панові Клеменсу намисто, яке він мені подарував на Різдво.

— Не можна брати подарунків від чужих.

— Цей Клеменс зовсім не чужий, Марисю, — заступився за Бубиного знайомого тато. — Це він приніс нам цю чудову ялинку і вже другий місяць, як чистить від снігу мою машину! А якось я з ним побалакав, виявилося, що він дуже цікавий! Вірите, пан Клеменс дивиться мою передачу? Каже, що крамниць не любить, але ця йому подобається. Навіть сказав, щоб більше показували мене, а менше асистенток, які демонструють товари…

— А син Юрковської, якщо вже про неї мова, — додала мама, — має бінокля, і підглядає за сусідами з будинку по той бік вулиці. Пані Пенцикова мені казала.

— Ну, сама бачиш, мамо, у кого тут проблеми, — закінчила цю тему Буба.

Олька з Робертом виглядали, наче пара нав’ючених верблюдів, які нарешті дісталися оази.

— Тобі не можна стільки носити, — зауважила мама.

— Нічого зі мною не станеться! — Олька виглядала щасливою. — Після того, що мені сказали, я можу вас усіх носити на руках.

— Мене не чіпай! — застеріг дідусь.

— Почекай з розповіддю, — попросила Буба. — Цього свят-вечора кожен з нас повинен сказати, що його найдужче втішило, а що засмутило…

— Хто це придумав? — Олька нашвидку поправила макіяж.

— Я, — гордо зізналася Буба.

— Як це, у нас немає коропа на свято? — здивувався тато, обшукавши холодильник.

— Це теж моя ідея, — тихенько зізналася Буба, — щоб цього року дарувати коропові життя…

— Зате завжди можна, Павле, запросити пані Коропову знизу, — запропонував дід. — Живих коропів Буба любить…

Коли вже всі поділилися облаткою й сіли до столу, розчервонівшись від емоцій, обіймів і взаємних побажань, настала хвилина урочистої тиші, яку порушив Францішек.

— Бубо, я напісяв!

— Мій килим! — перелякалася мама, але махнула рукою. — Подумаєш, килим! Зате в мого онука гарна вимова, правда?

Всі охоче погодилися, а тоді настав час розповідей.

— Мене найдужче засмутило те, що ми з Оленькою не могли порозумітися, — почав Роберт. — А найбільша радість, звісно, наша друга дитина. І те, що ми знову щасливі.

— А я лише додам до цього, що вчора підписала контракт, — таємничо зізналася Олька.

— Тобі не варто зараз працювати… — заперечила мама, але Олька зупинила її.

— Контракт на участь в передачі… «Щаслива вагітність»!

— Клас! — зрадів тато. — І я про це дізнаюся останнім?

— Так, бо це передача на твоєму каналі, а я хотіла домогтися чогось сама, — пояснила дочка, вислуховуючи поздоровлення.

— А ти, можна сказати, у сорочці народилася! — промурмотів дідусь. — Мало того, що будеш під наглядом найкращих лікарів і тебе годуватимуть коштом нашої бідної вітчизни, то ще й уся Польща носитиметься із твоєю вагітністю й ставитиметься до тебе, як до національного надбання!

— Запишу на відео всі серії! — раділа мама. — А колись мій онучок дивитиметься фільм, де він зіграв головну роль.

— За умови, що Протек не буде до цього причетним! — нагадав тато.

— До того ж, Олі непогано заплатять! — докинув Роберт.

— Не забувай, що це й завдяки тобі, — підморгнув йому дід Генрик. — Якби не ти, кого б цікавив Ольчин живіт?

— Мене він завжди цікавить, — несміливо зізнався Роберт, який нагадував закоханого голубка.

Дідусь довго вагався.

— Тату, та кажи вже! — нетерпеливилася мама. — Адже успіхів і нещасть у тебе було не так уже й багато!

— Я хочу сказати дещо важливе, тому й думаю, як краще це зробити, — спокійно пояснив дідусь. — Почну від поразок. Бубо, — звернувся він до онуки, — мушу тебе перепросити, бо я виявився жахливим студентом. Пропустив стільки лекцій, що потім уже посоромився ходити до університету.

— Ти невиправний! — стенула плечима мама. — Якщо тебе не виганяють, то ти сам перестаєш відвідувати заняття!

— У цьому семестрі обіцяю виправитися, — запевнив дід, переводячи погляд на Бубиного тата. — А якщо йдеться про важливі й приємні події, то… я знайшов друга…

— Мабуть, такого самого, як ти! — усміхнулася мама.

— Марисю, не перебивай тата! — заступився за тестя зять. — Я переконаний, що це людина приємна… розумна… розсудлива…

— Стільки хорошого навіть про тебе, Павелку, не скажеш, — мама поплескала чоловіка по коліні.

— Маєш рацію, Павле, — погодився дід. — Це людина, яку я пізнав, так би мовити, зовсім з іншого боку. І мені це дуже сподобалося…

— Тоді я теж скажу, — почав тато, — що й мені пощастило зустріти дуже… оригінального й гідного довіри джентльмена… І наша дружба, яка, зрозуміло, продовжується, для мене дуже важлива.

— Але чому жоден з вас не запросив друга додому? — здивувалася мама, а Буба зацікавлено глянула на тата й дідуся.

— Бо це виявилося непотрібним… — почав було дідусь Генрик.

— Оскільки ми й так щодня зустрічаємося вдома, — закінчив тато.

— Нічого не втямила, — похитала головою мама.

— Я теж, — Олька глянула на Роберта, який також, здавалося, нічого не розумів.

— Найважливіше, що ми розуміємо, про що йдеться, — підсумував тато.

Бубу не довелося довго просити.

— Якщо згадати неприємності, то… Ви ж знаєте. Мені було прикро, коли Мілош почав зустрічатися з Ребеккою. Зате здійснилася моя інша мрія. Я виграла в бридж!

— Е-е-е, — Олька виглядала розчарованою. — Ти однаково завжди виграєш в карти.

— Це дещо інше, — примружилася Буба. — Ціною виграшу була людська гідність. Право на власний костюм і звичайні щоденні радощі. До того ж, я перемогла Сталіна…

— Ти заслужила на орден, — зворушився дідусь.

— І скажу вам, що ніколи не думала, скільки всього може трапитися під час мертвого сезону…

— Що ж, тепер моя черга, — мама поклала виделку й глянула на рідних. — Фільму не буде, але я анітрохи не шкодую. У мене однаково купа роботи, а онуки не чекатимуть на бабцю вічно. Так-так! — засміялася вона, помітивши здивування на обличчях присутніх. — Я поступово починаю відчувати себе бабусею. Може, у цій ролі я буду краща, ніж мама? — вона явно шукала підтримки від доньок, які негайно відреагували.

— Ти чудова мама! — палко вигукнула Буба.

— Найкраща на світі, — додала Олька.

— І я теж так уважаю, — озвався Роберт, за що дружина нагородила його ніжним поцілунком.

— А чому ти раділа, Марисю? — допитувався дід.

— Тому, що нарешті розсталася із Протеком, — підказав тато.

— Чому раділа? Гляньте на себе. Ви моя радість. Здорові, щасливі й поруч зі мною…

Диск із колядками, здавалося, втрачав сили від утоми, але ревно супроводжував шелестіння паперу, який зривали, розпаковуючи подарунки. Найбільше запитань викликав скромний конверт, підписаний нерівним дідусевим почерком: «Для Марисі й Павла».