Катастрофа в РАЮ, Подорож до Эльдорадо.

Пробудження після перепою неприємне на будь-якій планеті. Таке у мене було переконання. Помилкове, виявляється. Розплющивши очі, відчув приємну легкість у всьому тілі. Голова ясна, ніби вчора і в рот нічого не брав.

Простора кімната. Лежу на м’якій низенькій тахті. Стеля випромінює заспокійливе голубе світло. Потужні вентиляційні установки безперервно нагнітають збагачене киснем і якимись специфічними пахощами повітря. Воно лоскотало ніздрі, приємно холодило груди. Зашторені вікна ледь рожевіли. Бралося на світання.

Двері безшумно відчинилися, і два роботи ввійшли з черговим пацієнтом. Поставили носилки біля тахти, обережно вклали підопічного. Намагались вкрити пухнастим простирадлом, аби не застудився, але кібертонець пручався, дриґав ногами і варнякав таке, що в подібних випадках варнякають усі. Роботи докладали зусиль, аби прикрити тіло, поки одному з них пацієнт не загилив ногою прямо в голову — аж Іскри проскочили у того між антенами. Роботи, думав, зараз дадуть тобі гарненького прочухана! До нових віників пам’ятатимеш. Та ба — вони знову й знову дбайливо складали докупи руки й ноги нахаби. Нарешті знайшли вихід із становища — спеленали п’янюгу у його ж бороду.

Я сів на тахті, мізкуючи, як звідси вибратися. Хоч і гарно тут, але все ж краще не потрапляти. Та куди подівся одяг? І ключик, чарівний контрольний ключик… Скільки не нишпорив під матрацом, під подушкою — марно. Тим часом добра половина місць була зайнята, а двері раз у раз відчинялися. У кімнаті гамір дедалі наростав. Очевидно, недавно скінчилась їхня робота, і на світанку тут години пік. Треба швидше змотувати вудочки. Закутався у простирадло, вийшов.

У передпокої натрапив на робота, який, певно, виконував обов’язки чергового адміністратора. Він підвівся з стільця і чемно вклонився.

— Що вас турбує? Чи не бажаєте, мій володарю, похмелитися?

Мене турбувало інше — куди зник одяг?

— Вас привезли сюди в нормальному вигляді, без одягу, мій володарю.

Ага, виходить, ще в дорозі обчистили.

— Скільки з мене? — запитав за звичкою, але тут же схаменувся.

Питання прозвучало явно недоречно, бо й робот здивовано глипнув на мене і ще раз перепитав:

— Може, вам, мій володарю, таки слід перехилити чарчину?

Подякував за увагу і рушив до виходу, але адміністратор зупинив:

— Мій володарю, ви забули взяти телевізор. А транзистор, певно, загубили.

Він узяв з купи телевізорів перший-ліпший і почепив мені на шию. Потім витяг з шухляди в столі транзистор-сережку, але ні в правому, ні в лівому вусі ніяк не міг відшукати дірку. А згоріли б ви зі своїми транзисторами! Плутаючись в простирадлі, я вибіг на вулицю. Біля під’їзду витверезника юрмилися вільні атомокари, і ледве ступив на східці, як один з них під’їхав. Уже не здивувався, коли робот одчинив дверцята.

— Куди накажете, мій володарю?

Справді, куди? Взагалі, треба систематизувати перші враження. Аби виграти час, попросив просто покатати.

Атомокар поплив вулицею до центру. Назустріч неслися лімузини з бухариками. Зручніше вмостився на сидінні, замислився. Робот-водій аніскілечки не заважав, та хотілося побути наодинці, зібратися з думками, скласти якийсь план дій чи принаймні поведінки.

— У місті є готелі?

— Не розумію, мій володарю!

— Де я можу зупинитися на перепочинок?

— Де завгодно, мій володарю.

- І ось в цьому будинку? — Десятиповерхова крупнопанельна коробка височіла на розі двох вулиць.

— Будь ласка, мій володарю, — обізвався водій і загальмував біля під’їзду. Я вийшов. — Вас чекати, мій володарю?

Нерішуче стояв, поки не почув крик. Неподалік, біля механізму, що скидався на колишні наші автомати

“Газвода”, репетував дідусь. Він гамселив обіруч автомат і вигукував:

— Халтурники!

Водій побіг до нього, а слідом за ним подався і я.

— Що сталося, мій володарю?

Дідок набурмосився і заволав, ніби його різали:

— А-а-а, скотина! Зовсім відбилися від рук! Партачите! — і ногою тиць робота в живіт.

— Та заспокойтеся, скажіть, що сталося? — спробував я вгамувати дідуся.

— А ти не лізь! Бачиш — зовсім розсобачилися.

— Та що все — таки сталося?

— Що сталося, що сталося? — невгавав дід. — Прошу кефіру, а він мені — коньяк! — Дід показав на тацю з низкою пластмасових чарок, наповнених коньяком.

Ухопив її і кинув роботу в обличчя. Той мовчки втерся і кинувся до механізму. За мить виструнчився перед дідом:

— Автомат справний, мій володарю. Дозволю собі припустити — ви натискували не ту кнопку.

— Ах ти ж бовдур! Видно, всі свої елементи розгубив! — знову напосів на нього дідок і, поправивши окуляри на носі, додав: — Та чи мені повилазило?! — Підійшов до табло, на якому світилися намальовані телячі язички з хріном, карась у сметані, холодець, салат із помідорів, салат з огірків, курка, сало, молоко, кефір, ряжанка, сметана, ковбаса…

Дід уткнувся сопливим носом у табло. Зрештою підняв руку, що немічно трусилась, і натиснув сухорлявим вказівним пальцем кнопку проти намальованої чарки з коричнюватою рідиною. В нутрощах механізму клацнуло, блимнула сигнальна лампочка, і на прилавок вискочила порція коньяку.

— Ну?! — гнівно озирнувся дід.

Робот ніяково шморгнув носом, а я не втримався:

— Та ви ж, діду, таки підсліпуваті. Дивіться! — відшукав потрібний малюнок і натиснув кнопку.

У механізмі знову клацнуло, привітно підморгнула сигнальна лампочка, і на прилавок вискочив пластмасовий кухлик з кефіром. Дід взяв його, недовірливо підніс до очей і вже майже спокійно пробурчав:

— Завжди вони щось та переплутають, анцихристи… Щоб ви голови собі позвертали, трясця вам у батареї, щоб вам усі контакти повикручувало!..

Тирада обіцяла бути довгою, і я попрямував до під’їзду. Водій перепитав:

— Вас чекати, мій володарю?

Відпустив його і зупинився біля парадного входу. На червоному фоні світлового табло виділялася цифра 18, на зеленому — 332.

Проблема житла, видно, кібертонців не хвилює. У вестибюлі чекав ліфт, та мені вже починав набридати повсюдний сервіс. Глянув на двері двох квартир першого поверху. Над ними світилися червоні таблички. Зійшов на другий. Те ж саме. На третьому обидві квартири вільні, але з цікавості піднявся аж до десятого. Виявилося, займають лише нижні поверхи. Певно, не хочуть занадто утруднювати себе. Сходячи вниз, на одному з поверхів механічно зупинився перед дверима. Вони гостинно розчинились — фотоелемент спрацював. Зайшов.

Комфортабельна квартира з трьох кімнат. Ванна і туалет. Кухні нема. Дві канапи у спальні, низенький стіл та м’які крісла у вітальні. Мене, безумовно, цікавив гардероб. Я не фарисей, я за прогрес, але без штанів все ж не зовсім зручно. Та де там — жодної ганчірки. Не видно ні книжок, ні паперів. У тумбочці кимось забута люлька, трішки тютюну, запальничка, транзистор-сережка. Працює. Безперервно чується скавчання та ґелґіт. І вимикача нема.

Вкутався у витверезницьке простирадло, ліг на канапу і з насолодою запалив.

Плин моїх невтішних і дуже неясних роздумів раптом обірвався, бо матовий квадрат на протилежній стіні засвітився, на ньому з’явилось обличчя стандартного робота.

— Шановні володарі! Шановні володарі! — механічно усміхнувся він, супроводжуючи свої слова енергійними жестами. — Уклінно перепрошую за турботу. Говорить телецентр. Нагадую вам: завтра — неробочий день. Завтра-неробочий день. Карнавал розпочнеться на Центральному майдані імені “Адама” опівдні. На майдані “Адама” опівдні. Прошу не запізнюватися. Для хворих і немічних буде вестися телерепортаж.

Нагадую, шановні володарі, що сьогодні в кінці робочого дня масовий культпохід в Палац духовної культури. Масовий культпохід, масовий культпохід. Для хворих, недолугих і немічних також пропонуємо спеціальний телерепортаж.

На все добре, шановні володарі! На все добре.

Екран згас.

Навіщо диктор так немилосердно розтягував слова? І кому потрібне це нескінченне нагадування? Диваки!