Усi кути трикутника. Апокриф мандрiв Григорiя Сковороди

Вони спорожнили гранчаки. Гречик негайно наповнив їх знову.

— Ну добре, — сказав він, на око вирівнявши кількість рідини у склянках, — я зрозумів. Від суспільно корисних міфів у тебе в носі крутить. А куди ж ти сам хочеш повернути?

— В мене, Геннадію Романовичу, немає певності. Лише інтуїція.

— То куди?

— До темряви.

— Куди-куди? — у почервонілих очах Гречика застрибали хитрі бісики.

— Сковорода, на мою думку, був причетним до найглибших окультних вчень своєї доби.

— Дійсно, найтемніша із можливих темряв, — професор підніс стакан до підборіддя. — Nox fert consilium! [4]

— Я, професоре, не відмовлюсь й від порад ночі, — Вигилярний, як і господар, вкотре випив до денця. Шматки льоду сиротливо дзенькнули.

— Ризикуєш, — Гречик стукнув порожнім стаканом об стіл.

— Чим це я ризикую?

— Не люблять люди тої твоєї темряви. А ще більш не люблять ускладнювати. Ніч не радить масам. Ніч радить лише обраним.

— А може люди просто бояться істини?

— Ну це таке, всім відоме й нецікаве, — професор знов наповнив гранчаки. — І дурневі зрозуміло, що істина — це вельми незручна дівчинка. Як казали вчені дидаскали за часів Григорія Савича: істина єси суть, стражденно висуполнена. А посполитим потрібні прості зрозумілі гасла. Позитивні і світлі, як герої телевізійних серіалів. Люди, вони ж такі… Якщо побачать у тобі темряву, то в три секунди розірвуть тебе на шматки. Задля власного спокою розірвуть. Закони зграї, вони й в Африці — закони зграї.

— Проте можна спробувати їх обійти.

— Спробувати завжди можна, — Гречик зняв окуляри, поклав їх на стіл і почав пальцями масувати набряки під очима. — Та лише дальньою стежкою і в бронежилеті… Наукові ступені і посади тебе не цікавлять?

— Цікавлять, чому ж ні. А у вас є пропозиції?

— Не було б у мене пропозицій, я б тебе до Києва не викликав. Є до тебе одна пропозиція. Але це довга розмова.

— Ми ж нікуди не спішимо?

— Ми не спішимо, так, твоя правда. Проте, Павлику мій дорогенький, для поважної і довгої розмови ми з тобою надто вже… стомлені.

— Як скажете, Геннадій Романович.

— Так і скажу. Є речі, які варто робити виключно на тверезу голову.

Гречик важко зітхнув і знов почепив окуляри.

— Сковорода, — сказав він, — був свідомим спадкоємцем древньої традиції. І це, до речі, не таємниця для спеціалістів. Є про це грамотні публікації, мав би їх знати. Але для загалу нехай собі залишається блаженним сопілкарем і народним філософом… Може, так і треба. Щоби не спокушати малих світу сього.

— Чим?

— Тою темрявою, з якою ти збираєшся радитися.

— Він був масоном? — взяв бика за рога Вигилярний, якому набридли слизькі метафори і недомовки.

— Не вгадав, — посміхнувся Гречик. — Він був їхнім татом.

— Чиїм? — не второпав гість.

— Масонським татом, Павлику. Істинним духовним батьком українських дітей удови. Як ти там казав: «великий потенціал минулого»?

Серед трактирів-гербергів, які, немов поганки, обсіли Краківський шлях, заїжджий двір «Під кляштором» вважався одним із найчистіших і найдорожчих. До ціни пансіону тут входили послуги невеликого загону охоронців, які за потреби перевіряли глейти [5], відганяли злодіїв та вгамовували надто шумливих постояльців. Тому у пивній залі того поважного гербергу не було чути п'яних сороміцьких співів, а гості не боялись трапезувати тут разом з родинами.

Того вечора у пивній залі зібралось аж три компанії. За найбільшим столом насолоджувалась смаженою бараниною, волоськими горіхами і пивом купецька сім'я. У темному кутку гомоніла про свої ґешефти зграйка гебрейських бачмажників, а під вікном вели вчену бесіду двоє молодиків невизначених на око чинів і покликань.

— Так ви, Григорію, все ще сподіваєтесь побачити у Львові екзорцизм? — запитав співрозмовника світловолосий молодик.

— Мені не вийшло побачити цього у Пресбурзі [6], — відповів темноволосий. — Тамтешній біскуп офіційно висловив недовіру до міського екзорциста і заборонив йому дбати про біснуватих.

— Біскуп мав рацію. Сучасні люди не вірять, що сатана є персоною. А виганяти з людського тіла абстрактне поняття якось не випадає. Ви не згодні?

— Ні, кавалере, не згодний, — Григорій поправив шкарлатну подушку, яку підклав собі під поперек. — Тим більше, що у двадцять одному правилі «Ритуалу вигнання диявола» від тисяча шістсот чотирнадцятого року чітко й недвозначно вказано, що впевненість у присутності демона не є обов'язковою умовою для здійснення екзорцизму.

— Тобто вас цікавить саме дійство? Спектаклюс?

— Вважайте, що так.

— Самі не пробували писати пієси?

— Колись, може, й спробую, — усміхнувся Григорій. — До речі, ви, Зормозе, учора обіцяли розповісти про знамениту пожежу у Санкт-Петербурзькій академії. Такий спектаклюс максимус, як на мене, є цікавішим за якесь там вигнання біса. Справжня пригода віку сього.

— Пригода ізрядна. Тут з вами важко сперечатись, друже. Хоча до минулорічної московської пожежі їй, кажуть, далеко. Погоріло в Академії немале число книг анатомічних, галерея з речами сибірськими і китайськими, готторпський великий глобус, оптична камера і канцелярія з паперами старого щура Шумахера. Я на власні очі бачив, як пішов з димом славетний глобус. Це, брате Григорію, скажу вам, була знатна ілюмінація. В тому глобусі професор Крузіус ховав пляшки з медовухами і виморозками. Він заховав там з півсотні великих товстостінних бутлів. Знаєте, напевне, у такому шклі хіміки тримають міцні отрути і кислоти. Як ті бутлі почали вибухати! Слово честі, друже: турецькі бомби над Каменецькими куртинами не вибухали з таким сатанинським гуркотом. Навіть у Римі, під час весілля небожа кардинала Урбіно, фойєр-мейстерам не вдалось влаштувати таких вухоломних вибухів. Чи бачили ви колись справжню велику ілюмінацію?

— Шість років тому, коли імператриця приїжджала до Києва на прощу. Тодішньою ілюмінацією завідував фойєрмейстер Йоган із Дрездена. Славний був майстер. Йому добре вдались вогняні вихори і зірчані куполи.

— Над палаючою Академією зірчаних куполів я не бачив, але вогняний вихор піднявся вище від шпиля Петропавлівського собору. Такий був вихор, що шматки даху, немов пекельне птаство, летіли аж до Сіверсівської верфі. Там усю ніч поливали водою ребра недобудованих шнав. Згоріла також ціла Кунсткамера, яку ми з Ломоносовим намагались порятувати. Дарма. Майже все згоріло. Я власноручно виніс з вогню опудало якоїсь двоголової почвари. Кажуть, що те опудало цар Петро свого часу виміняв на стофунтову малахітову брилу. У почвари вже з обох пащ ішов дим, коли я її виніс на першпективу й покропив водою. Завдяки цій пригоді я навіть потрапив до «Відомостей». Здобувся, так би мовити, на золоту посмішку слави. От лише моє прізвище перебрехали. Нарекли вони мене у тій циркулярії «мандрованим мальтійським кавалером Загромозою». Як воно вам? За-гро-мо-за! Якось незручно входити до анналів людства під таким гарматно-громовим іменем [7].

— А чи не поновити нам вмісту наших кухлів? — Григорій похитав порожньою пивною гальбою. — Тим більше, що тутешні ізманатчики нарешті навчились варити пиво не гірше від пресбурзького.

— А я б не порівнював, — не погодився кавалер. — До пресбурзького цьому ще далеко. Але пити можна.

Коли й наступні кухлі було випито, кавалер наблизив своє обличчя до обличчя Григорія і стишеним голосом сказав:

— Я чув, що майстер Пафлагонець запропонував вам вступити до братства. Цілковито підтримую таке його рішення і хочу, щоби ви про це знали.

— Я вдячний за довіру, кавалере, але ще не відчуваю себе готовим. Людина, як той знаменитий колькотар [8] старих алхіміків, має пройти через всі необхідні стадії, щоби у визначений час перетворитись на істинне золото. Не можна перестрибувати через стадії.