Тема для медитацii

Юр пожбурив недопалка у бур’ян і, спльовуючи крихти тютюну, котрі поналипали на губах, потяг уздовж насипу. Він простував нога за ногою і здіймав своїми чобітьми хмари їдкої сірої пилюги. За кількоро хвиль понад городами, які половіли о ліву руч, потягло горілим; він пройшов ще трохи і побачив здоровезне радгоспне дворисько, геть розтовчене колісними тракторами. Коло бетонної огорожі куріло звалище різного непотребу. Вихоплюючись із ядучого брунатного диму, сині омахи полум’я пожирали пластмасу, гумові камери і якісь барвисті дроти. З двориська тхнуло гноякою і пересохлим солідолом. Юр закашлявся і сплюнув. Прямуючи попід огорожею, він обігнув те дворисько, перестрибнув жовту калюжу, де скипіла смердюча піна, і вийшов на сошу. З того боку росли грубі осокори. Він пройшов стежиною, що плутала поміж осокорами, й опинився на подвір’ї, де стояла недобудована кам’яниця з білої цегли. Тоді добув ключі й, одімкнувши двері, піднявся на мансарду.

Це була величезна кімната з нефарбованою підлогою і нашвидкуруч отинькованими стінами. По кутках стояли мішки з вапном і відра, в яких засох розчин. Юр скинув біля порога свої чоботиська і, ходячи по кімнаті, помалу почав роздягатися. В цій мансарді він мешкав на правах сторожа і вважав, що йому дуже пощастило. Проживши десь із місяць у гуртожитку, який дало йому будівельне управління, він урешті-решт дійшов висновку, що дуже мало знайомий із життям: виявляється, робочий люд не знає інших способів убити свій вільний час, як тільки пити, пити й пити — причому на того, хто не п’є, тут дивляться, як на особистого ворога. Інтереси цих людей були надзвичайно вузькі — книги вони вважали придатними лише для того, щоб із них виривати сторінки, а всяке читання в’їдливо прозивали «політікою», Шо, знакому букву найшов, питалися в нього, коли він падав після роботи на ліжко, щоб почитати який-небудь журнал. Та покинь ти, на хрін, ту хріновину... давай осьо краще по рублю — та грушки-яблучки [6] візьмемо! Особливо його дивували шофери: від спілкування з моторами вони, здавалося, й самі поробилися безмозкими механізмами, що здатні були тільки пересуватися, поглинати неживу матерію чи перебувати в стані безруху. Так що на тлі цього контингенту особливо гостро й чітко виявилося, що він чужинець, біла ворона і взагалі ненаший чоловік; вибивши зуби кільком аж надто агресивним суб’єктам, котрі вирішили випробувати його на міцність, він зрозумів, що його таки посадять, але вже не за націоналізм, — а за те, що завдав тілесних ушкоджень представникам робітничого класу. А тут ще й вождь прямо заявив по радіо: «А с отщепенцами, товарищи, мы теперь будем разговаривать по-другому...»

юру дитино моя ото ти поїхав галасвіта а їх навалило до мене як Татарви аж двоє авт прикотило ану кажуть Бабо показуй де твій унук антісовєцьку літіратуру пряче він кажуть Враг Народа його місце в Сібірі ми його зништожимо бо нам так наравиться пойняла да і давай мої Лахи перекидати і скриню одчинили всеньку мою одіж на землю та чоботиськами по ній товчуться гдє кажуть гдє говорі куркульская Морда двоє на гору полізли з ліхтарнями а там ти ж знаєш діра така над Коморою ото Стріха текла а тойді як ти хату Залізом перекрив то я тую діру в стелі затулила Кожухом старим нехай думаю хоч так буде а якийсь Гицель поліз та як загримить у тую Діромаху та прямісінько в Діжу з водою шо там стояла коли ото текло то я підставила та перелякався заревів як Скотина спасіте кричить спасіте на помощ а кількоро Песиголовців по обійстю зо щупами бродять да штрикають усе штрикають шоб вам думаю в печінках штрикало Драби ви льотри убійники Люде позбігалися з усього кутка стоять попід загатою та дивляться дитино се таке було наче Тридцять Третій год вернувся наче знов Хліб Святий по дворах шукають наче знов Кодло наше куркулити прийшли але не бійся Сину геть нічого не розшукали вони з твоїх Бомаг а на однісінький зуб не поживилися Собаки все воно на печі лежало у Скрині як ото ти поклав а лазили ж вони туди ого куди вони вже й не лазили але Я їм очі одвела дивилися вони своїми Балухами безесними а Скрині тої й не узуздріли хоч під самісіньким носом була Виродки проклятії бузувіри за шо вони тебе поневіряють спитатися шо за Правду стояв еге протів їхньої Власти людоїдської йшов людям розказував шо вони на Землі нашій коять а їм бач не до хендзу воно стало а певно правда Очі коле в сибіряку кажуть в сибіряку шоб він там і подох Унук твій петлюровець а я тойді як розійшлася геть чисто все їм виказала самі кажу подохнете Кобилячої Голови поплентачі й ви і вожді ваші Людоїди і всенька власть ваша собача всіх нечиста сила в Отхлань потягне з утіхою Лапи потираючи Юру дитино моя не журися нічогісінько вони не вискіпали Облизня ухопили собаки да й поїхали Хвости підібгавши меж ногами тіки Біль мою дівоцьку геть виваляли в пилюзі і хустки і керсетки і сорочки шо я на Посаг собі вишивала ше Дівчиною й те шо на Смерть було приготовлено так шо кріпися не падай Духом сину се так тобі на Віку написано з отим Білим Навом герць держати нехай же Господь тебе сохраняє і Тор заступник усім козакам-полянам і Матер Божа шо в Ирі зеленому на престолі сидить а я буду молитися за тебе і вдень і поночі твоя Баба чакунка.

Юр умився в погнутій бляшаній мисці й, зачісуючись, підійшов до люстра. Звідти на нього витріщилася засмалена понура мармиза, котра по самісінькі очі заросла грубою щетиною. Цілісіньке літо він заливав фундаменти під промислові корпуси, які мали будувати серед боліт; попервах ця робота його так вимотувала, що він ледве ноги тягав, однак згодом його богатирський організм, оклигуючи від лікування у психушці, помалу почав пристосовуватися до щоденної тяжкої праці. Й усе ж протягом усього цього часу його не полишало тоскне гнітюче почуття безвиході, од якого інколи хотілося вити як вовк, — він розумів, що його нарешті загнали в глухий кут і ще й з усіх боків оточили наглядачами; враження було таке, наче він опинився перед стіною й намарне мацає по ній долонями, шукаючи двері, котрих тут ніколи не було. Часом він почував, що йому хочеться у тюрму, — принаймні там він сидів би з такими ж людьми, як сам. А найбільше ж він міркував над тим, хто ж доніс на Леляну і звістив кагебістів, що того вечора він передав їй дві теки із самвидавом. Певна річ, щонайперше підозра падала на Стояна; однак цей парубійко не міг здати Леляну, тому що був у неї закоханий по вуха... А якщо міг? А якщо здав? А може, цей арешт був результатом старанної оперативної розробки? А по тому він пригадував, як Лимар дружньо поплескує його по плечу і на всенький коридор промовляє «молодець, наша людина», а далі поставало гордо закинуте обличчя Леляни, золоті пасма її кіс і той погляд, сповнений невимовного презирства, — і в очах йому аж тьмарилося від безнадії... Він зітхнув і, піднявши у кутку мостину, дістав з-поміж лаг у підлозі грубого зошита. Поселившись на цій мансарді він почав писати щоденника; це була спроба тверезо подивитися на себе, на історію й на цю прокляту епоху, котра стільки сала залляла йому за шкуру, — а поза тим у ньому жила надія, що цей рукопис не пропаде і колись його прочитають історики в незалежній українській державі. Він гаряче сподівався, що така держава буде. Може, промине п’ятдесят років. Може, сто. Може, й двісті. Але не може бути такого, щоб Україна щезла з лиця землі! Він сів за столом і, відкривши зошита, подивився у вікно. З мансарди видно було довжелезний двоповерховий будинок. У дворі стояла колонка, і круг неї натекло цілісіньке озеро. Двері під’їздів у тому будинку були потрощені. Під вікнами валялося сміття. У калюжі купалися гуси, голосно ляскаючи крилами. Це був сімейний гуртожиток. Його прозивали дурдом. У ньому мешкали пролетарі. Їм нічого було втрачати, бо вони пролетіли за всіма параметрами ще від самого народження. Мабуть, тому вони гнали бурячиху, пили і по-чорному лупцювали своїх жінок; а коли ті виривалися й тікали, то лупцювали всякого, хто трапиться під руку. Он вони сидять на лавочці: Туз, Мурмило, Жора-Махамет... Коло них стовбичить здоровецький парубійко у військовому картузі. На ньому офіцерський кітель, обвішаний бляшаними медальками. Це дурний Волоша, син тітки Собацюрихи. Його робили по п’яні, через те він такий і вродився. За дурдомом видно жомові ями, з яких тягне дохлятиною. Ще далі жовтіє стерня, і там пасуться радгоспні свині.