Привид Шекспiра

Олександр Іванович нарешті ожив, обличчя проясніло.

— Правда, жінка народжує живе дитя, бере на руки, годує грудьми, а тут — хтозна, що в тебе вийшло, чи путнє, чи недоносок.

— То вже ви занадто. Все у вас вийшло. Як звичайний глядач кажу. Навіть подумалося, що не просто так ви цю п'єсу взяли. Гадки не мав, що Шекспір може звучати сучасно.

— Справді?

Петриченко вихилив келишок і вочевидь почувався значно ліпше.

— Мені дуже дорога ваша думка. Якщо й професійна критика відчує це — то недаремно працювали.

До кабінетика влетів директор театру.

— Все готово, Олександре Івановичу!

Він майстерно вклонився Ємченку:

— Просимо нашого дорогого гостя!

Ресторанчик о пізній цій порі світив вікнами, як зафрахтований для гульби пароплав на темній ріці, хіба що не рухався.

Директор Кузя спершу хотів був обмежитись фуршетом, та дізнавшись, що можлива присутність керівника області, перемінив замовлення.

На всю довжину зали було зіставлено столики — вийшов солідний банкетний стіл, ще й прикрашений свіжими квітами. Павло Якимович заходився було позначити місця табличками з прізвищами гостей, однак відкинув цей намір — все одно переплутають, та й невідомо, кого занесе на нічні вогні. Коли почалася вистава, він пішов укотре до ресторану, пересвідчився, що все йде, як домовлялися, перелічив зайвий раз місця — мало вистачити на всіх. Спиртне він завіз окремо, поставив ящики в кімнаті власника закладу — тому лестило, що в нього святкуватимуть не дебільні нуворіші, а театр, до того ж він мав надію особистого знайомства з губернатором, чим ніхто з його колег-конкурентів похвалитися не міг.

Олег Гардеман, нашвидку розгримувавшися, завітав до Салунського, який теж устиг звільнитися від наклейок і перуки, витерти обличчя. Михайло Кононович був у штанях на помочах, вив'язував краватку.

— Маю для вас сюрприз, — сказав Олег, готовий подати народному артисту піджак.

— Щось матеріальне? — гумор у Салунського бував грубуватий.

— Давній знайомий чекає вас.

— Хто такий?

— Ходімте — побачите.

Салунський недовго придивлявся до Степана Степановича.

— Побий мене грім, якщо це не бунтівник-одинак Бобир власною персоною, ще й під конвоєм своєї дорогої половини! Зірка твоя мені зір засліпила!

Потримавши одне одного в обіймах, ветерани поплескали один одного по плечах, і Салунський галантно схилив голову перед Марією.

— Чув од чоловіка тільки похвали на вашу адресу. Радий знайомству.

Олег нетерпелився:

— Ходімо вже, без місць залишимося.

Салунський недбало махнув рукою.

— Ми без місця, юначе, ніколи не залишимось. Воно завжди при нас. Це молоді спішать стільця висмикнути з-під нас. Але не вийде, почекають у живій черзі. Ми ж бо ще ого!

Степан Степанович заступився за квартиранта.

— Олег не з тих, хто підметки на ходу ріже, ти помиляєшся.

— А я не про нього. Про тенденцію. Про прискорення дебілізації нашої демократичної молоді.

Гардеман не витримав.

— Вийдіть з ролі, Михайле Кононовичу, ви вже не Лір, ображений на світ.

— Ти вважаєш, молодший колего? Справді, чого це я? Старий буркотун. Ходімо?

Салунський галантно взяв під лікоть Марію, і вони попрямували до виходу.

Соломаха не ризикнула відразу по спектаклю питати Анненкова про враження. І сам театрознавець не поспішав ділитися думками з приводу побаченого.

Ірина по дорозі до ресторану завела таку собі безневинну балачку про переваги і мінуси життя у провінції і в столиці — і там, і там можна знайти себе і не відчувати комплексів, звичайно, коли маєш осердя і опертя в осмисленій меті.

Анненков слухав неуважно, бо нічого оригінального у сентенціях Ірини не було: давно відомо, що можна бути корінним москвичем чи лондонцем, але дрімучим провінціалом, і, навпаки, світочем науки чи мистецтва у глибинці за Уралом чи на полтавському хуторі.

Він споглядав дійство на сцені спершу з іронічною цікавістю дійшлого професіонала — за життя бачив не одну сотню прем'єр, що на них покладалися амбітні надії, постановки справді видатних митців і нетерплячих пошукувачів лаврів; спектаклів несподівано провальних і непояснимо яскравих — потім снобістська цікавість непомітно змінилася справжньою увагою. Йому трохи заважала мова, подеколи він нахилявся до Ірини, аби спитати, чи правильно він зрозумів ту чи ту фразу, слово, а потім припинив це смикання: дивився ж свого часу Шекспіра у Лондоні і Стретфорді-на-Ейвоні, хоча англійську знав поганенько.

Анненков, приїхавши до цього українського міста, початку трохи злостився на Стаса Петровського за те, що той висмикнув його із затишної квартири на Тверській; він, окрім усього, побоювався, що його втягнуть у неприємні розмови (не раз і у статтях, і перед камерою телевізії, висловлював сумнів у спроможності сусідньої держави відбутися без природного історичного, економічного і духовного зв'язку з сусідами), але нічого такого не відбулося: люди, з якими довелося спілкуватися, були толерантні і шанобливі.

На банкеті, ясна річ, йому доведеться говорити про спектакль цього Петриченка-Чорного, і він збирав докупи думки, аби не передати куті меду в оцінці побаченого, але й не бути весільним генералом, якому свято подобається дужче чи менше залежно від уваги, що приділяється його персоні.

Від Стаса Анненков довідався, що Петриченко-Чорний свого часу працював у московських театрах, але у поле зору метра він не потрапив — таких, як він, Москва знала сотнями, і режисерів, і акторів, яким не вистачило духу перемогти у жорсткій, а то й жорстокій конкуренції колег про професії.

У випадку з цим Петриченком — шкода. Зуміти тут, у рядовому, що не кажи, театрі, створити повнокровне видовище, подолати зрозумілий кожному посвяченому трепет перед середньовічним шедевром і зробити звучання шекспірівської трагедії суголосним сучасним реаліям — це не абищиця. Мав рацію Стас, варто було їхати. І актори не викликали у Анненкова роздратування — грали не крикливо, достойно, і білий вірш перекладу не здавався штучним і риторичним. Лір взагалі вразив критика — цей актор, Салунський, здається, міг би вийти на будь-яку солідну сцену — без перебільшення. Блазень — цей рупор Шекспіра — теж був на висоті.

— Ірочко, у мене прохання.

Вони підійшли до ресторанчика. Анненков дістав з кишені люльку, заздалегідь набиту тютюном, приємний запах якого долинув до Соломахи.

— Запальничка? Я зараз!

— Та годі вам. Це щоб швець без чобіт?

Анненков витягнув вузьку запальничку, довгий пружний язик полум'я торкнувся тютюну. Смачний дим хмаркою завис над ними.

— Ніяк не можу покинути. Перейшов на люльку, щоб не так часто.

— Яке прохання? — Ірина нагадала метрові: а раптом релікт (як подумки прозвала Анненкова) забув.

— Прохання таке. Програмку я маю, там прізвища, е ceterае, і подібне. Але, якщо можна, трохи більше інформації про акторів: Ліра, Блазня, Гонерілью, Корнелію, Едгара Едмунда — ну й кого ще там… І — слайди кількох сцен. І послужний список художнього керівника. Це не дуже важко?

— Ні, ні, все буде зроблено.

— Я завтра їду, то ви мені все надішліть додому, до Москви.

Анненков подав Ірині візитку.

— Знаєте, Іро, вирішив не лінуватись і спробувати щось таке написати. Для нашого професійного журналу. А вони люблять усе ілюструвати.

— Мабуть, «Театр»?

— Так, так. Саме він. Ще журнал живий, слава Богу.

Ірина вагалася, але все ж не витримала:

— То вам сподобалось?

Анненков вибив люльку об стовбурець молодої липи.

— Все невдовзі почуєте. Якщо дадуть слово.

Метр засміявся, ніби закашлявся.

— Ви, панове актори, і всі, хто служив Мельпомені цього вечора, глибоко помиляєтесь, якщо вважаєте, що так, як сьогодні, буде відзначатися кожна прем'єра.

Павло Якимович Кузя мав своєрідне почуття гумору, своєрідна манера директора починати за упокій була відома і викликала веселий гомін.