Дванадцять, або виховання жiнки в умовах, не придатних до життя

книжок, які я перечитала в Палаццо Дукале, всі вони здаються мені однаковими. …Після

поїздки до Верони сестри стверджують, що Свята Катерина на полотні нашого земляка

синьйора Веронезе дуже схожа на мене… Я мовчу. І стискаю зуби. Згадую торішній

карнавал…

«Вітаю вас, золота синьйоро!» - гукає до мене невідомий у ліловому плащі. Я не

одразу впізнаю його. Він знову видається мені занадто старим. «А я вас пам’ятаю! Ви були

маленькою цікавою дівчинкою і образились на те, що я назвав вас рудою…»

У жінок нашого міста - легка вдача. Я не виняток, хоча й вирішила присвятити себе

книжкам. Ми сідаємо в гондолу. І гондольєр Фабіо - в нашому затишному місті майже всі

знають одне одного! - навіть не питаючи про маршрут, жваво береться за весло.

Опустивши оксамитову завісу, ми з Паоло п’ємо виноградне вино. І… І розпочинаємо

нескінченне сперечання про надбання та недоліки венеціанської школи живопису. Я

наполягаю, що полотна Паоло та Лоренцо Венеціано занадто декоративні - набагато

жвавіші болонці. У них є експресія, природність, виразність образів і облич. Він доводить, що болонська школа - породження догми, єдина її перевага в тому, що вона

систематизувала художню освіту. І не більше! А природність та жвавість - знахідки

раннього періоду.

Я погоджуюся. Мене це не обходить, адже по-справжньому я захоплююсь лише

Джотто…

О, навіщо я це сказала! Немов забула, що поруч - сам Веронезе. Очі його палають.

Але полум’я пристрасті поволі змінюється на вогонь люті. Ми відчайдушно боремось. Я

намагаюся вкусити його заруку.

Бідаха Фабіо впевнений, що ми шалено кохаємось…

З берегів-вулиць із шипінням сиплються в канал різнобарвні зірки святкового

феєрверку. Я вистрибую з гондоли неподалік свого будинку.

-Ти - найкраща жінка з усіх, яких я зустрічав! - гукає Паоло. - Ніколи тебе не забуду!

Наступного дня він має їхати до Верони виконувати термінове замовлення. Там і

з’явиться картина «Заручини Святої Катерини» з моїми очима…

Я не вийшла заміж. Я залишилася зі своїми книжками, замінивши на цій посаді

батька. А після занепаду Венеції пішла в монастир. Там написала кілька робіт про

венеціанську школу живопису. Щоразу, коли виводила на папері ім’я Паоло Веронезе, з

пера падала чорнильна сльоза.

…Дощ уже відчайдушно шмагав бузкові кущі своїм прозорим батогом. Вони

пінилися, як морські хвилі.

Я люблю дощ. Я все життя люблю похмуру погоду. Тепер зрозуміло чому…

-Що ж… - промовила я, - пішли посидимо де-небудь. Я згодна.

І озирнулася.

У кімнаті нікого не було…

Я усвідомила, що, розмовляючи, бачила в склі лише власний силует…

РОЗДІЛ ДРУГИЙ

-Аутизм - це занурювання у світ власних переживань, під час якого хворий втрачає

контакт із реальністю і цікавість до дійсності. У таких хворих зазвичай немає потреби в

спілкуванні з людьми, а почуття не мають емоційного забарвлення.

-Однак, вибачте, пане лікарю, наскільки я знаю, - це вроджена хвороба і

проявляється ще в дитинстві. До того ж її лікують. Здається, на неї страждав Дастін

Хофман… А вона - доросла дівчинка… Крім цього, я б не хотів, щоб ви зробили її

піддослідним кроликом.

У вас таких вистачає. Як на мене, тут потрібне незначне терапевтичне втручання.

Інколи я гадаю, що вона просто хитрує. Тому й звернувся до вас. Це може бути затяжною

кризою, причому - творчою, але ж до чого тут аутизм?

-Ви мене перебили, - зауважив лікар. - Я б волів окреслити загальну картину.

Принаймні ту, яку я

можу спостерігати зараз. Якби ви, пане Вітольде, згодилися на мою пропозицію,

результати були б певніші….

-Про це не йдеться! - Відвідувач кабінету дістав зі сріблястого портсигара коричневу

сигарету „Black Captain”, підсунув до себе важку мармурову попільничку, вже добряче

забиту недопалками. - Вона цілком здорова. Я лише хочу розібратися, у чому полягає її

хитрість…

-У цій справі не можна поспішати. Це цікавий випадок… - головлікар замислився, з

повагою поглядаючи на масивний срібний перстень свого візаві. І на симуляцію не

схожий. Продовжимо розмову?

Той, кого він назвав паном Вітольдом, покірно кивнув, затягуючись і випускаючи з

рота темну цівку духмяного диму.

-Отже, що ми спостерігаємо? Є шість ознак прояву аутизму. Пригадаємо їх. По-

перше, зануреність у власні переживання… - Він запитально поглянув на чоловіка, і той, спочатку знизавши плечима, кивнув головою. - По-друге, жодних задоволень від

довколишнього світу - отримання їх зсередини. Так? Добре. По-третє, - власне, це

стосується дітей, - неможливість налагодити контакт із ровесниками, по-четверте, невміння розділити задоволення та успіх з іншими людьми, тобто відсутність емоційного

контакту.

-Це - останні два роки… - зауважив відвідувач. Але лікар, захоплений власною

промовою, махнув рукою і продовжував:

-Наступне: затримка розвитку або мови. М-м-м… і - окремий випадок, можливо -

передозування цього… І останнє: стереотипне та повторюване використання мовних

зворотів і регресивних рухів…

-Ви вважаєте, що все це може відбуватися з дорослою людиною?

-Відверто кажучи, таких випадків я не знаю. Тому і пропоную залишити її тут.

-Ви не уявляєте, про що говорите, - сумно посміхнувся співрозмовник. - Ця жінка… -

він затнувся й замовк.

-Ця жінка, - залюбки підхопив лікар, - досить цікава особа. Вам можна позаздрити. -

Він побачив, як співрозмовника пересмикнуло. - Але продовжимо.

Отже, я не до кінця впевнений, що це - класичний випадок аутизму. І не хотів би вас

лякати. Певні ознаки

цієї хвороби були у великих мислителів - Ньютона, Ейнштейна, Планка, Дарвіна,

Менделєєва. Гадаю, що на це страждав і Паскаль. Ньютон, до речі, взагалі говорив із

величезними труднощами. По суті, ознаки аутизму - це набір випадковостей, котрі

відображають особливості розвитку мозку. Не всі, хто щільно наближається до межі

аутизму й патології, мають із того лише негатив. Історія знає приклади, коли так звані

дивні люди досягали неабияких успіхів у науці. А про психологію творчості взагалі годі й

казати! Про це написані томи досліджень. Щодо нашого випадку… - Лікар замислився і

знову прикипів поглядом до блискучого пері ні свого візаві. - Я б волів знати про пані

Хелену щось більше, щоб зробити адекватні висновки.

-Невже не достатньо того, що знають усі інші? - роздратовано промовив поважний

пан.

-О, звичайно ж, ми всі, весь персонал, зачитуємося її книжками, завжди стежили за її

авторськими

програмами на телебаченні. До речі, у нашій бібліотеці зібрані всі тридцять два її

романи і купа перекладів іноземними мовами! Всі книжки - затерті до дірок! Тож усе, що

про неї писали в пресі, ми знаємо. Саме як ви й сказали: усе те, що знають інші. Але, - він

знову вп’явся очима в каблучку, котра, мабуть, заворожувала його своїм блиском, - мені

цього замало.

Лікар бачив, що на обличчі відвідувача відобразилася боротьба емоцій.

-Анамнез. Я маю знати анамнез. Мені потрібно знати все. - Його очі зблиснули, і він

заговорив гаряче, наче слідчий на допиті. - Вас непокоїть щось більше, ніж симптоми, про

які я казав, чи не так? Ким вам доводиться ця жінка, адже я знаю, що вона незаміжня! Ви

могли б бути їй батьком… З якої вона родини? Як ви познайомилися? Чим вона хворіла?

Отже, давайте почнемо з самого початку.

-Цей початок відкине нас років на двадцять назад, - зітхнув відвідувач. - Навряд чи в

нас буде стільки часу. До того ж я б не хотів, щоб вона раптом увійшла сюди. Ми давно не

бачимося. Вона не повинна знати,