Макс

– Сер Дюк? – вразився учитель. – Ваше прізвище Сер Дюк?

Забув про тему уроку, хвилин десять пояснював: на звертання «сер» у давній Британії могли розраховувати виключно особи знатні – баронети і лицарі. А «дюк» з латини – «герцог». І усі знають, що герцогський титул мають особи королівської крові… У школі з’явився сер Херцог? (Учитель так і сказав, переклавши німецькою – herzog, і хіба то дивина для німецько-мовного швейцарського кантону.) Поплескав Макса по плечу:

– Як не по крові, то, певно, за характером ви – шляхетна людина.

Макс тоді підвівся, відповів, ледь добираючи слова англійською:

– Сподіваюся, ніхто й ніколи не матиме у тому сумніву.

Дюк – кликали його з того дня. Дюк. Втягував живіт, розправляв плечі, від чого підборіддя мимоволі підіймалося вище: хіба хибні справи роблять із високо піднятою головою?… Дюк… Дівчатка стріляли оченятками захоплено, хлопці дивувалися вдумливій щиросердності.

– Максе, ти реальний Дюк! – визнав китаєць Чонган, з яким Макс п’ять років ділив одну кімнату у Санкт-Галлені, коли вони прощалися після закінчення школи і Макс їхав до Лондонської школи економіки, а Чонган – у Гарвард.

До зустрічі зі звичайним життям ніхто й ніколи не сумнівався у тому, що Макс Сердюк – шляхетна людина.

Дідько, так… Так он що найбільше муляло! А він усе вишукував причини: чому рана ніяк не гоїться, хоч зі шкіри лізе? З батьками порвав, плани грандіозні: власним розумом у дамки. І стрижень: я – Дюк! Зможу! А Гоцик, падло… Він так не думав… А Люба? Та теж?… Та й інші…

– Помиляєтеся, – у порожнечу.

Носаком у двері – дорогу! Кімнатка на Костянтинівській кліпнула вікнами услід: не повернеться… Ніколи…

Вночі Київ не бажає розмов – зайві! Із прикрістю роздивляється балакучих: що за йолопи тут у нас? Ага! Двійко дівчаток у підстрелених спідничках сунуть темним провулком, дзеленчать: «А він…», «А я…» Та замовкніть, дурепки. Ніч – сафарі. Що запропонуєте мисливцям? Цноту? Каблучку? Сережки з вухами, худий гаманець? Життя?… Ану брись додому язиками чесати!

Макс вийшов у темний дворик, вже повернув до арки (через неї – на Костянтинівську), аж почув від голої вишні, що вона стирчала посеред двору, тихий стогін. Вдивився і розгледів тільки лису голову сусідської дивакуватої дівчини – певно, шаленіла від «Солдата Джейн» чи просто сповідувала філософію мілітарі. Задерла голову догори, підборіддя у небо, на шиї – важка чоловіча долоня…

Макс отетерів – задушить! Смикнувся, крикнув раптом щосили:

– Ей! Курити хочеш?! Ей! Тобі… Ти… Там… Уже йдуть… Пішли… Йди! Йди за мною! – кричав бозна-що, швидко сунув геть. Серце цокотіло: страх, страх…

Вискочив на вулицю. Позаду важкі кроки. Чи то ввижається? Не аналізував, біг у бік Контрактової, хоч смислу в тому мізер: що далі від даху, то більше мисливців…

– Максиме! – почув.

Смикнувся від несподіванки, скосив очі: на перехресті «лексус». Мама?… Похапцем озирнувся у бік темної арки – нікого… Фу ти…

…А у дворику на Костянтинівській кремезний голомозий здоровань гладив важкою долонею шию лисої дівчинки, усміхався іронічно:

– У тебе тут усі сусіди – крейзі? Переїжджай до мене…

– Ні, – сказала лиса дівчинка. – Тут буду. Тут є космос.

П’ять місяців тому, у червні, пані Женя вкрай легковажно поставилася до синового демаршу. Ну, гримнув дверима, ну, пішов… Повештається і повернеться. База-то тут! Та час ішов – місяць, другий… Чоловік подався до Європи у державних справах, знайомі виїдали очі німими запитаннями: «Женечко, а чим зараз твій Максим займається?», старий тато Перепечай – завжди допомога! – цього разу впав у маразм, бо пропонував направити до Макса кількох міцних хлопців з власної охорони…

– Скрутять і вмить додому доставлять, – казав.

– Щоб навіки зненавидів?! – обурювалася пані Женя.

Засумувала… Навіть схудла на вісім кілограмів, а до того ж жодна дієта не допомагала. І що робити?! Чоловік по брюсселях вештається – та хай хоч зовсім згине! А от без Максимчика – неможливо! Що з дитиною коїться?! Як той волоцюжка у якійсь халабуді оселився, грошей не бере, кудись самотужки лупиться… Чи до біди далеко? І навіщо тоді усі батьківські клопоти – освіту блискучу забезпечили, квартиру на Хрещатику купили, «мазераті», та й банківський рахунок у Максимчика немалий. А чоловік ще три роки тому зробив сина акціонером великого банку й енергетичної компанії. Падають грошики з місяця у місяць – живи та радуйся, синку. А він… «І не шукайте!»

Яке там! Вивідувала, випитувала, чекала… Як туга спопеляла терпіння, сідала за кермо – на Поділ. Там він… Лишала автівку на Валах, ішла на Костянтинівську. Ставала навпроти синового прихистку, дивилася у вікно. Як ти, Максимчику?… Мамі без тебе геть зле…

Бог почув. Як побачила збудженого сина – біг до Контрактової, наче зграя псів п’яти рве, – коліна підкосилися від несподіванки. У ручку «лексуса» вчепилася:

– Максиме!

І за ту коротку мить, поки син озирнувся, сто страхів розірвали вщент: що скаже?! Прожене? Знехтує? Зледенить холодним поглядом і піде геть?

Та Макс посунув до автівки, зупинився навпроти…

– Здрастуй, мамо… – сказав так утомлено, пані Женя ледь не впала. Розгубилася: що казати? Плакати, додому кликати?

– Запіканку зробила… – пробурмотіла знічено. – Повечеряємо, як маєш час…

…Автівка вже пролетіла «Арсенальну», сумний насторожений Макс сидів поряд із матір’ю, дивився вперед, мов у порожнечу. Пані Женя тремтячими руками стискала кермо, зиркала на сина, заприсяглася б – нічого не бачить. Та він раптом зітхнув.

– Ти… змарніла, мамо, – прошепотів тоскно.

Пані Женя не втрималася і, хоч як умовляла себе не виказувати справжніх почуттів, – розридалася, як роздяглася. Нічого не приховати.

Темна вітальня насторожилася. Навіть меблі прислухаються. Слова чіпляються за мовчанку і гаснуть. Пані Женя обережна, як на мінному полі. Вже вгамувалася, ніби від того, що син поруч, усе враз стало, як і раніше.

Макс не знає, з чого почати. Думок і сумнівів – годин на п’ять вдумливого монологу. Він сказав би матері – нащо я повернувся? Не додому… Взагалі, в Україну. У Лондоні посеред студентів-українців побутував жарт: «Як втратити громадянина? Відправити його навчатися за кордон». З-посеред усіх тільки я повернувся. І коли б доля не закинула мене у звичайне життя… Яким живуть мільйони… Я б і досі не зрозумів: тут яма… Освіта? Мізки? Знання? Маячня! Кілька місяців пропонував нормальний, професійно розроблений проект з альтернативної енергетики. З гарантіями іноземного інвестування, бо після Лондона залишилися неформальні зв’язки з однокурсниками, а вони не лузери, діти магнатів з усіх куточків світу. Мене радо приймали, як тільки дізнавалися, що мій тато – той самий впливовий нардеп Володимир Гнатович Сердюк. Мені чемно відмовляли, як тільки уточнювали, що за проектом не стоїть Володимир Гнатович Сердюк. А я сам без батьківських грошей – нічого не вартий?! Там… у звичайному житті, звідки я нині повернувся… так і думають. А я думаю… що вам усім тут бракує здорового глузду… І милосердя. А якщо ти запитаєш про Любу, мамо, то скажу – облиш! Не згадуй.

Мати раптом видихає шумно, вмикає настільну лампу, хоч син і сказав – не треба світла…

– Прости мені, Максиме… – шепоче розгублено.

Макс чекає чого завгодно, тільки не покаяння. Дивується безмежно.

– За що, мамо?…

– Не знаю… – щира.

Макс червоніє, як малий. Перед очима картинка з далекого дитинства. Йому було тоді рочків шість. Застряг посеред величезної калюжі, ні зрушити, вода у гумові чобітки. «Забери мене!» – відчайдушно крикнув матері, і вона пішла прямо по калюжі у дорогущих черевичках «Miu Miu». Підхопила сина на руки. «Мама поряд! Поряд!» – повторювала. І сьогодні вночі, коли він побачив її на Костянтинівській, у голові билося те саме, хоч і не признавався собі: «Забери мене». Мама не зрадила. Мама… поряд.