Лексикон iнтимних мiст. Довiльний посiбник з геопоетики та космополiтики
Лексикон iнтимних мiст. Довiльний посiбник з геопоетики та космополiтики читать книгу онлайн
Юрій Андрухович (*13.03.1960) — поет, романіст, есеїст, перекладач. Народився у Станіславі (нині Івано-Франківськ). Живе в ньому ж, а також у багатьох інших містах.
Автор поетичних збірок «Небо і площі» (1985), «Середмістя» (1989), «Екзотичні птахи і рослини» (1991), «Екзотичні птахи і рослини з додатком «Індія» (1997, 2002) та «Пісні для мертвого півня» (2004).
У прозовому доробку — романи «Рекреації» (1992), «Московіада» (1993), «Перверзія» (1996), «Дванадцять обручів» (2003) та «замість роману» «Таємниця» (2007).
Есеїстика Андруховича на сьогодні видана двома збірками — «Дезорієнтація на місцевості» (1999) та «Диявол ховається в сирі» (2006). Спільно з Анджеєм Стасюком видав «Мою Європу» (2001) — як зазначається у підзаголовку, «два есеї про найдивнішу частину світу».
Твори Андруховича перекладено і видано окремими книжками у Польщі, Німеччині, Канаді, Угорщині, Фінляндії, Росії, Сербії, США, Італії, Іспанії, Швейцарії та ін. Лауреат кількох міжнародних літературних нагород.
Один із засновників і Патріарх літературного угруповання Бу-Ба-Бу. Багато співпрацює з музикантами, співавтор і виконавець альбомів «Andruxoid» (разом із польським тріо Міколая Тшаски), «Пісні Мертвого Півня», «Кримінальні сонети», «Made In ЮА» (разом із гуртом «Мертвий півень»), а також «Самогон» і «Цинамон» (разом із гуртом «Карбідо»),
Своїм найвищим письменницьким досягненням вважає винайдення для української мови слова «міжніжжя».
* * *
На обкладинці використано фрагмент картини Невідомого Художника з Екваторіальної Ґвінеї
Фоторепродукція: Міхаель Й. Штефан/ Michael J. Stephan
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
Я замовив їй ще вина, а собі ще текіли. Вона не зупинялася.
Я люблю переглядати фото з моїми письменниками. Вони вмирали з різних причин і на різні способи. Це таке щастя, що я встигала їх знімати! З одним таким я прожила кілька років і ніколи його не знімала. Він був геній. У цій країні він був найкращий. Я піклувалася про нього в лікарні, куди його періодично запроторювали. У нього траплялися психічні напади, і тоді його забирали до лікарні. Я вмивала його і годувала з піпетки, коли він лежав паралізований уколами. Навряд чи ти знаєш його речі, вони просто геніальні. Я мешкала в нього щоразу після того, як він виліковувався. Одного разу в неділю вранці ми ніяк не хотіли вилізти з ліжка, все кохалися й кохалися, кілька годин поспіль. Раптом дзвінок у двері. Він пішов глянути хто і за мить убіг до спальні, весь такий голий, блідий, спітнілий. «Там моя дружина, ти маєш зникнути!» — він аж тремтів. Уявляєш, вона покинула його багато років тому, коли він ще тільки починав хворіти. І всі ті роки лиш я була з ним, лиш я його рятувала. А коли він повернувся з лікарні, вона прилетіла на все готове, на всю його славу і гроші. Я за рідною дочкою не ходила так, як за ним, а він вигнав мене з дому, щойно його дружина з'явилася. Вони удвох виштовхали мене на вулицю — напівголу, в чому була, із синцями на грудях, отут. І скинули мені з балкону мою валізу з речами, розкриту.
Я спитав, чи вона його все-таки сфотографувала. А як ти думаєш, подивилась мені в очі вона. Розумієш, обережно почав я. Далі слід було назвати її, але я знову забув це дивне ім'я. Куньял, допомогла вона. Це індійське ім'я. Мій батько був індус, а мати єгиптянка. Мій батько народився в Лівані. Він утік до Мексики з Іспанії, громадянська війна, тридцяті роки. Тому я мексиканка. Але не за кров'ю.
Я сказав, що кров тут ні до чого. І трохи засумував. Ідея з фотосесією подобалася мені все менше. Зрозуміло, що відступати нікуди. Я сам собі винен, що так легковажно погодився на той цвинтар. Але чим завинили всі інші сотні людей у моєму боїнґу?
Скільки вина й текіли влилося в нас того вечора? Уже й не пам'ятаю.
Зате пам'ятаю історію з Елісео Д., великим кубинським поетом.
Я прийшла до нього 1 березня вранці, казала Куньял, збуджено відсьорбуючи з келиха густо-червону чилійську кров. Ми довго домовлялися заздалегідь і врешті вибрали цей день. Але його дочка навіть не впустила мене досередини. Начебто її татові раптово зробилося дуже зле. Я сильно засмутилася. Вийшовши з їхнього будинку, я зненацька озирнулася. Щось у мені наче сказало: озирнися. Він прикипів до вікна й дивився мені услід. Жахлива гримаса болю, сльози в очах і дощові струмені на вікні. Через кілька годин у новинах повідомили про його смерть.
Я спитав, чи вона сфотографувала його в тому вікні. Вона мовчки видобула із сумки пачку знімків і швидко знайшла потрібний. Усе так і було. Включно зі струменями на шибах.
Навіщо тобі летіти вже завтра, спитала вона.
Я хотів до Челсі. Чи принаймні до Хульєти. Ми домовилися, що зустрінемось утрьох пізно ввечері. Я все одно не знав, як шукати той клуб у цьому п'ятимільйонному місті. Я відповів: «Не знаю. Мушу летіти. У мене квиток. І віза. Чомусь аж на 180 днів». «Це півроку. Це багато», — сказала Куньял. «Крім того, я закохався в одну жінку і дуже хочу до неї в Берлін, — знайшов я відмазу і тут-таки зрадів, що навіть не брешу. — Я слухаюся своєї пристрасті». «Але ж є й інші жінки», — запевнила вона.
З готелю ми поїхали однією таксівкою.
«Коли вийде твій альбом?» — запитав я, щоб відволікти її блудливу руку. «Який ще альбом?» — не зрозуміла вона. «З письменниками на цвинтарі», — сказав я. «Яка тобі різниця! — вибухнула вона. — Я не збираюся видавати ніяких альбомів!».
У клубі вона вгатила ще два келихи червоного. Мої подруги здавалися дещо заскоченими її бурхливою появою. Хульєта час від часу непомітно для Куньял корчила гримаси. Челсі виглядала неприступною і мовчала. «Ти повинен пожити в Мехіко, — взялася за своє Куньял десь посередині другого келиха. — Хоч би з півроку, 180 днів. Це найбільше місто світу, 25 мільйонів людей, ти уявляєш? У Мехіко навіть Маркес живе з усіма своїми дружинами й дітьми. Ти можеш побути в мене, а потім перейти до неї (вона вказала на Хульєту), а потім до цієї, бо ця тобі подобається найбільше (вона вказала на Челсі). Я не жадібна, можу з ними ділитися. Тиждень у мене, тиждень у неї. Потім знову в мене. Ми можемо кохатися всі разом. Вони знають, як я це вмію». «Вона сильно п'яна», — сказала Челсі. «Викликати для тебе таксі?» — спитала Хульєта. «Обійдуся без твоєї допомоги», — відрізала Куньял і, наштовхуючись на столи та стільці й потрясаючи патлами, ображено вийшла в ніч. Але спершу озирнулася на мене з дверей: «Завтра о дванадцятій я у тебе!».
І чорне поглинуло чорне. Аж тоді ми знову натанцювалися.
Наступного й останнього дня, близько полудня, я приречено чекав Куньял у фойє. Багаж я про всяк випадок уже тримав коло себе — і хай ця відьма везе мене просто з цвинтаря на летовище, хай дасть мені останнього копняка, щоб я востаннє злетів у повітря, а зі мною й сотні не винних ні в чому людей. Тобто в моєму випадку це буде не Ascención, a Asunción. І слушно.
Роман, у якому я був, здається, героєм, добігав кінця і завершувався подарунком останньої ночі на літеру Ч. Чого ще хотіти?
Я уявив, як через рік тут відбудеться черговий фестиваль, і вона знову з'явиться в цьому готелі, і показуватиме комусь іншому свої знімки, і тоді зненацька скаже: «Дивись, а оце Юрій, ти його не читав і не знаєш. Як мені з ним пощастило! Він загинув ще того ж дня, його літак упав у Мексиканську затоку, ти пам'ятаєш ту катастрофу 5 грудня. Як живого бачу його в цьому фойє. Він сидів отут, де ти».
З легкого заціпеніння мене вивів готельний хлопець. «Пане Ан..? — він силувався прочитати з папірця моє прізвище, але з цим, як завжди, нічого не виходило. — Пане…». Так, це я, звичайно. «По вас таксі на летовище», — ошелешив він. Я кинувся заперечувати: це неможливо, що я робитиму там стільки часу, якого біса таксі вже зараз. Хлопець уважно проглянув свої записи і, не впадаючи в екстаз, наполіг на сказаному: «По вас таксі. Ваш виліт о другій, пане. Ваш виліт перебронювали на раніший рейс».
О другій, о другій, о другій — не о четвертій! Усе ще не вірячи власному щастю, я кинувся з речами до машини. Озирнувшись на задньому сидінні, я побачив Куньял, яка саме заходила до фойє з інших дверей. «Якщо он та дама в чорному зараз поженеться за нами, не дайте їй нас наздогнати», — сказав я водієві. Не думаю, що він зрозумів. Хоч і відповів мені вузькою ацтецькою посмішкою.
Як ви здогадуєтеся, до Берліна я долетів.
ДЕНВЕР, 2000
Чого американські славісти того разу зібралися в Денвері, Колорадо, мені не скаже ніхто. З іншого боку, а чого б і не в Денвері? Вони вже бували на Флориді й на Гаваях, і на Алясці, здається, теж. У Техасі й Каліфорнії само собою. А Денвер — це так само атракція, півмільйонне поселення на самому краєчку велетенського плато поруч із першим поясом Скелястих гір. Тобто своїми західними околицями Денвер просто-таки впирається у гірську стіну. Якби Денвер заснували українці, то вони точно назвали б його Підгір'ям чи Підгорою. Але Денвер заснували два інші чинники: нестерпний потяг молодої американської нації на захід і золота лихоманка. Усе золото Заходу, якщо коротше.
І вони звели місто на висоті рівно однієї милі над рівнем моря. Не знаю, чи навмисне, чи так уже в них вийшло.
Усе це не має жодного стосунку до мого випадку.
У Денвер мене затягнув mmn3 — так я називаю всюди у цій книжці того, хто насправді зоветься Майклом. Ми прилетіли туди майже водночас із першим снігом. Скелясті гори дихали ясністю та холодом і притягували. mmn3 винайняв на летовищі авто, і ми всі дні розважалися звивистими дорогами, водоспадами та священними каменями індіанців арапаго. Ніщо не могло зупинити нас у цьому — навіть славістична конференція.