Щоденник страченоi

***

Га-а-х! Обухом по голові буває легше...

Учора він потелефонував і без прелюдій сказав:

— Я стою перед дверима загсу. Як не дивно, я не вдавилася.

— Навіщо?

— Я розлучаюся.

Я не вдавилася і вдруге.

— Мені щиро жаль. Він поклав трубку.

...Із ним я уже, мабуть, не зможу...

5 вересня 200...

Усе, що було до нашої з тобою ери, не має жодного значення.

То хто може дати мені сертифікат на привласнення і ного життя, якщо не ти сам?

6 вересня

Учора в такій великій столиці випадково зустріла колишнього однокласника іще по Луцьку. На радощах пін обнімався зі мною посеред Хрещатика, а потім ми довго сиділи в кафе «Східна ніч». Перебравши всі де-іплі свого життя, він раптом запитав мене:

— Слухай, стара, а як ти так добре збереглася?

Я засміялася:

— Заморозилася, як риба. Ось і збереглася.

— Ні, ти мені скажи... Розумієш, жінка твого віку й того розуму вже повинна була перейти через наркотики, алкоголь, груповий секс, самотність, а потім в момент зрозуміти, що все це, вибач, херня, і продовжувати жити собі далі, як нормальні люди. Але твоє лице не має слідів усього цього. Ти що, не маєш за собою ніякого такого пізнавального вантажу?

— Ну-у-у, дещо маю, — ухильно почала, — але, як бачиш, цього не помітно. Отже, можна сказати, що я і цим обділена, — ми засміялися майже одночасно.

Р.S.

Спало на думку... Чоловік (глухо) зневажає жінку навіть тоді, коли любить. Він ненавидить свою слабкість біля неї. А якщо вона якимось чином дасть зрозуміти, що він слабкий саме завдяки її ненавмисним старанням, прости мене, Боже, що в той момент думають чоловіки.

Але це я так думаю. А як воно насправді...

17 вересня

Треба було колись записатися до феміністок. Хоч якимсь чином можна було б легалізувати щиру ненависть до чоловічого племені.

18 вересня

Зневажливо думати про чоловіка — все одно, що ввімкнути всі електроприлади в час кульової блискавки.

22 вересня

Дивилася в дзеркало.

Тоді у свій паспорт.

І знову в дзеркало.

Чи можна поставити знак рівності між датою народження і тією фігурою, що відображається із дзеркала?

Хм... Як воно обертається... Мені так багато років, що я все більше стаю схожою на отих, про кого на початку цього зошита думала, що всі вони — з однаковими обличчями. Тоді мені здавалося, що жінки, яким за сорок, — жінки старі.

Тепер мені щось біля того, а я в собі чую молоду, щойно запалену кров. Але моє обличчя пішло зморшками, серце моє затягнулося рубцями — а я щойно вдихнула запах життя.

Проте в мене немає підсумків життя.

Шафа одягу є.

Вагон спогадів є.

Банк розлук є.

І більше нічого.

Я терористка, бо прагну крові.

Мене ніхто не може знешкодити.

Надіслати миротворців.

Ані навіть убивць.

Чому?

І чим я відрізняюся від отієї черниці, що колись пестила прутиком шкіру трави, як чоловічу шкіру? Я ж добровільний убивця власної плоті, який не потребує та й, (рештою, не заслуговує покари.

Убивця нормального ритму власного серця.

Своєї молодості.

Спокою чужого чоловіка.

Нормального життя.

Гарантованої природою старості.

Що роблять з убивцями?

На убивцю знаходять іншого вбивцю.

Доки іще чекати на рятівника?

Десь відбирають життя в нормальних людей, викрадають їх, перепродують — а тут тобі хоч би вітрець подув, а ніхто й бровою не поведе.

***

Сьогодні мій -надцятий день народження.

Мені ні з ким його зустрічати.

Я байдуже дивлюся на контури колись завжди гарячого ліжка — і дивно! — вже не бачу обрисів чоловічого тіла.

Уже не розгладжую простирадло, як шкіру.

Не хочу злетіти над ліжком, як птаха, не маю бажання зафільмувати зверху.

Моє ліжко вихололо, як вихолола душа, і завмерло серце.

До мене ніхто не поспішає.

Я нікого не чекаю.

Чи майже не чекаю.

Мені нікому подати горнятко води чи дрібку усмішки.

І з мене випарувалася навіть печаль. Ота, що прошуміла повз мене, як гілка, повна цвіту і листя...

На що я сподіваюся?

28 листопада

...Усе іще на ніч, розрізану двома фарами-більмами авто,

і на руку, ліниво висунуту з вікна на прощання уранці...

***

А про той безглуздий лист він жодного разу не обмовився.

Навіть не поцікавився, чи я отримала його.

Фінал

ТЕ, ЩО ЗАЛИШИЛОСЯ ПОЗА ЩОДЕННИКОМ

...Я читала котрийсь із детективів Шкляра, не пам'ятаю який, коли у дверях провернувся ключ.

За інших обставин я би перелякалася. Тепер же — зраділа: ключ від моєї квартири мала одна людина в світі. Але ця людина так довго не провертала його в замкові, що я вже було подумала, ключ загубився і людина боїться про це признатися. А може, й гірше: людина щезла з мого життя, як щезник по опівночі, і не встигла віддати ключ.

Ось вам і актуальність проблеми ключа модного нині Василя Шкляра.