Дофiн Сатани

— Чого тобі, Ракша, такого ранку?

— Якого? Коли ти балакать вивчишся? Давай вип'ємо.

Про неї ані зараз, ані потім не скажеш: дівчина у червоному мусліні, жінка, матрона, Монна Ліза, Софі Лорен. Навіть блядь про неї не скажеш. Куриця, що дзьобає своє зерно.

— А не рано… Тю. Ось, а скажи, ти знаєш, що герцог Буденброкський гомосексуаліст? Він така душечка. Я то дивлюсь, — чому він мені симпатичний? Наш професор теж, така відреченість у його погляді, яка вихованість. Правда — це ціла трагедія. Так… ось…

— Дуже за них радий. Зніми халат. Я не підар, принаймні.

— Що вже, зараз… А…

— Одягни інший. Здорово, що ми таки розлучилися.

— Хамло.

Ракша зупиняється біля тьмяного, видно з усього, антикварного, з постмодерністськими штучками дзеркала, що нахабно покоїться у золоченій, стилю ампір рамі, з блискітками срібла, з кручениками з червоного дерева, з віньєточками і насамкінець — янголятками вгорі.

— Ракша, — повторює він сам до себе, віддуває язиком щоку, набирає і випускає повітря: скільки тобі потрібно років, щоб звикнути до чужого прізвища, як покинутий байстор, як сморід каналізаційного ісчадця. Вона стоїть позаду нього, зовсім гола, ніжна і тепла. У неї виходить так відразу.

— А знаєш, я не подібний на ракшу, тобто, — сказав він, вигнув довгі і красиві пальці. Чорні брови набігли на скло очей, зараз затуманіле, розплиле, мов бовток.

— А хто ти? — гдзить вона лукаво, тримає в руках по-велетенському неправдоподібно фужер з якимось липким, брудним, жовтим пойлом.

— Ракша — це ракло. Я не ракло. Зовсім не ракло, феміністка засцяна.

Вона цього чекала, бо мовчить, виставивши ногу круглим коліном вперед, як на картинках під древні, де баби з одвислими сраками. Невже ти не тренувалася, а блядство у тебе так органічно в крові, і ти продзяпив щось, Ракша, а може… Іноді він про неї добре думав, навіть більше. Розлучення більше зближує, сильніше притягує, а ще краще — відштовхує і розводить вже на віки. Ти, ба — філософія грьобана. Треба при нагоді це записати. Ага, ішак, ти коли-небудь тримав у руках що-небудь окрім цицьки та пістолета?

— Я вляпався, лікарша.

— Це не новина. — У неї дійсно гарні груди, з сосками, що підстрибнули догори, брунатного, ні, більше червоного кольору, гляди, що то муслін, а не болячка якась, і муслін, позирь, — лежить кривавим крилом, плямою на кріслі невідомо якої ціни. Він вловив запах, занюшив його з приторною гидотою, тривожний і далекий, як від чогось прочуваного в далекій пам'яті, в невідомості: стоїш, приміром, десь під будинком, а прохолодний вітер обдимає штани. Сира калюжа озера, білі стріли чайок над недогризками, сонні тіні громадян. Чорнотрупний благовіст. Радість злиднів, кінець епохи.

— Пам'ятаєш Китайця? — у нього навіть не було гадки в голові, щоб думати третє чи десяте, — дурна лікарша завжди віднайде причину. Вона вже наповнюється. Прямо-таки бздить пристойними фразами на кшталт, якщо слідувати причинності безпричинного світовлаштування, у психологічних рефлексіях, то мотивація буденності… А западись ти. Чого чоловік наміряється двічі пролізти в одну й ту ж дірку: значить таке можливо? чи то виблядкувата ілюзія, котру вона валандає через все життя, і що більше ілюзії: невже оці гарні цицьки і дурна, зовсім без совісті, лялькова голова лікарші?

— Ага, — вона сідає на бильце крісла, закидає ногу на ногу. — Той, як його, стукач… Так. Він все позирав на мене, соплістон…

— Ти розмовляєш як торговка. Колись ти говорила, що він дуже розумний.

— Фу… Ну… і… Ракша, ти чого прийшов, воду варити? Чи справді тобі налити піввідра пійла… — у неї зовсім дитячий, винуватий вид, наче у ображеної корови: висмикнули пучок гички прямо з рота. Чухає рогом, хоче усмалити. А оком одним поглядає на відібрані будяки. Ракшу тягнуло на вулицю. Йому хотілося туди, де його ніхто не знає. Але ніхто його не відпускав. Нема такого місця, голубчику, де б не знали полковника Ракшу. Земля западеться, але про нього згадають, поведуть на бантину чіпляти, щоб довше ніжками сучив, висмикував, і перед смертю він дізнається, коли очі повилазять, що лікарша його була святою. А за це Ракші годиться померти лютою смертю. Задуло білу занавіску. «Закрий віко, — говорить. — Зараз на вулиці прелюдія до восьмого дантового пекла». — «Ракша, чого ти такий грамотний, а такий невихований. Хто тобі прасує нижнє, а?» — Рука розщібає кнопки на сорочці, що з пуканням вистрілюють у тиші. Ракша поцілував її довгим поцілунком у м'які теплі губи, наче взяв їх у долоні і легенько притиснув, потім згидився, ухопивши ніздрями запах з якогось модного, геть лівого бутіка; він цілував її довго, аж доти, коли вона сама не відчула смаку поцілунку, а йому обридло, зробилося порожньо, наче передчасно отримав задоволення, кінчив прямо по-школярському в штани. Показати їй приклад содомського зв'язку, взяти по-скотинячому, якщо цю курку чимось здивуєш; а ще більше Ракші хотілося випити і мовчати. Терпляче він виконав обов'язок, перегнувши лікаршу на кріслі, потім поставивши на коліна, обличчям до себе, обличчям в своє, попередивши, що коли роблять мінет, то не розмовляють: він голосно, по-театральному кінчив і подався відразу до кімнати, вмостився у кріслі, перед вікном, припадаючи раз по раз до склянки, поставивши перед собою пляшку з горілкою, намотуючи спокій на душу, утупившись в широкий і синій екран вікна: шаснула машина, майже іграшкова, за нею інша, потім пучки диму, ледь вловимі, вибухнули непомітно у чистому повітрі, що смерділо мітлами, переходами, бомжами. Ще три, ще дві, ще… Він допивав пляшку, коли яскравий потік забивав вулицю, котру він боявся називати Хрещатиком. Лікарша, увімкнувши музику, плюскалася у ванній.

Генерал дбайливо перебрав папери. Перед ним, в рожевих відсвітах нічника, серед розкиданого одягу, генеральських штанів з лампасами, гола спина дівчини, що виходжувала в одних чорних лакованих черевиках на шпильках м'якими килимами, а генерал, в одних трусах казенного крою, раз по раз визирав з-за паперів. Замуркав мобільник.

— Алло… Ракша… Ага… Який в чорта… Ні… Нехай котиться ваш капітан. Китаєць? Такого не було. Забудьте про такого. Це останнє, що я можу для нього зробити. Закрити діло і списати його за непрофесійністю. Що Китаєць, Ромодан для чого? Все… мені завтра звітувати.

Дівчина лягла на килим: довгонога, брунатна від засмаги, поставила пляшку на живіт і показала Генералу язика.

— Моя ти…

Двадцять перший тролейбус перегинається у гармошці, так, наче туди, в саму середину влучила нечувана звукова сила. Ракша з Нижником завмерли: у останнього піт на лобі, як квасолини, одвисла тлуста губа, рідкі жовті, з проріхами зуби. Вони в центрі перед пагорбом, священним, як і кожна могила, кожен смітник, кожен куточок цього міста, що ставало першопрестольним. Внизу пагорба лягає батьківщина, — мурижить у мізках Ракші. Вгорі Бог, внизу батьківщина. Якраз такому в школі повинні вчити, напевне вчать, але навряд чи хто слухає. Батьківщина змагається з собою та інфляційною лихоманкою. Зараз всі українці, — проти кого воювати? Нема проти кого воювати, але знаходять і чавлять одне одного, аж мізки вилазять через всі дірки. Війна, знамо війна.

— Ух ти-ти, — невідомо до кого і для чого прорік Нижник. — А де там зараз Китаєць?.

— Думаю, йому жарко… — говорить і лякається Ракша.

Жінка ступає під козирьок, прямо в глибоку тінь. Прийде час, і про батьківщину говоритимуть одні підарм, такі, як Нижник. Щось загуло в повітрі, зробилося загрозливим, далеким і чужим, наче піднялися високі сфери, стало навіть дихати легше, навіть Нижник зі своєю оплилою фізіономією видавався світліше цих древніх пагорбів, де позбиралася одна муть від первородства, а нам, Ракша, фіг, на всю морду. Повітря поволі просочувалося дорогими парфумами, шкіряними валізами, небо темнішало, але якось від одного краю, зовсім по-іншому, наче не на дощ, а як у глупу ніч, але спробуй запитати Нижника, ржатиме мов той сивий мерин, — підарюга, знамо діло, і в Африці підарюга. Он, якраз дорогу біля двадцять першого переходить, і завжди переходив Чіп Балабушко. Він з порядної сім'ї, правильно вимовляє слова, пише правильно, кохається у народному і не тільки. Батько його поспів накрасти за законом. Тому Чіп любить українців, а ще китайців, а ще якихось косооких, і навіть цими трьома мовами розмовляє. Він думає нею, але не розмовляє. Це його курвило і крутило, як після ціаніду чи цикути. Бідний Сократ, нещасні його міньйони, — Чіп пройшовся під начищеними по-європейськи вітринами, взірець благополуччя, чемності: трикутне обличчя, стрижка — три платні капітанських, опираючись легко і вільно, без всякого там понту на парасолю, виставляє ноги, прямо тобі справжнісінький англієць, вітається, знову чалапає, розставляючи по-качачо-му ноги під вітринами, вітається, знову повзе тінь його під прилавками, з червоними кільцями ковбаси, що нагадує великих дощових черв'яків. Надутий гумовий дурень на верхівці Макдональдса захилитався. Вибігають ті, що зі швабрами, тицяють пальцями. Шукають очима вітер. Випроскує товстун у формі старшого офіціанта, і вони ще напруженіше вимахують швабрами і шукають вітер. Ха, це батьківщина вітає своїх героїв. Чудова погода, — додумався ж, видав, ідіот. Він зараз піде і скаже отій бабі, якщо вона хоче трахнутися, то цирк давно поїхав, нема дурних, всіх у Велику Вітчизняну загнали до яру.