Миротворець
Миротворець читать книгу онлайн
Нова книжка молодого українського письменника складається з двох повістей та оповідання. Перед нами постає зовсім несподіваний і трохи загадковий Любко Дереш...
Так, це дуже дивна історія, сумна та загадкова… Вона не має ані свідків, ані спостерігачів, але ж звідкись ми її знаємо. Що насправді спричинило дивовижне перетворення молодого аспіранта Віденського університету, лінґвіста, безтурботного молодика Стефана Лянґе, що занурило його у чужу долю, піднесло аж до самого Бога, а відтоді призвело до його кінця чи-то початку?
«…Сім, шість, п’ять…» — зворотний відлік. За якусь мить світ розколеться на до й після. І тієї ж самої миті, після грандіозного спалаху, на який так довго чекала купка науковців і військових, розколеться навпіл світогляд Роберта Оппенгеймера — творця та руйнівника. Хто він — містер Оппенгеймер? Геніальний науковець? Філософ-спостерігач? Миротворець чи той, що несе смерть?
Що в нього було? Та все, що потрібно віндсерферові, — вітер, ідеальні хвилі на Акабській затоці, невблаганне єгипетське сонце та черговий косяк, що забезпечить неперевершений кайф, ну й, звісна річ, дошка й вітрила. Тож що трапилося, друже, звідки з’явився той внутрішній голос із його прямими запитаннями, що, здається, йде з самого серця? І ось тут з’являється страх, а з ним боягузливе бажання втекти. Тримайся, герою, якщо ти дійсно герой… Може, саме час зустрітись із собою, справжнім собою у власному серці.
ГЕНІЇ ТА ГЕРОЇ ЗАВЖДИ САМОТНІ…
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
А програмісти якось прижилися — прижилися до місцевої трави, до ядерних сигарет, до фреш-соків. Дехто навіть учив арабську. Більшість, одначе, на це плювала і жила у своїх нетрях Асали цілком відокремлено, хіба що раз на місяць платячи данину орендодавцеві. За велику кількість російських серферів і програмістів цей район Дахаба прозвали Рашалою.
Отож, прийшовши вкотре до Артьома — а діло було ще десь до обіду — він запопав того в несподівано активному і зосередженому стані. Той прибирав свій закуток.
— Соня приїжджає?
— Гірше.
— Що може бути гірше за молоду вагітну жінку з двома малими дітьми, без чоловіка, без роботи та без постійного місця проживання?
— До мене їде Вероніка.
— Хто така Вероніка?
— Це моя стара приятелька, ми з нею дружили ще зі школи.
— І що?
— Вона теж вагітна.
— Що, теж від тебе?
— Слава Богу, ні, — сказав Артьом, перетягуючи у ванну важкі баки з водою, яку тут купляли з водовоза. — Може, допоможеш?
— Так, звісно. — Раскатов взявся допомагати товаришеві. — Ну, розказуй.
— Памʼятаєш, що ми говорили про Дахаб?
— Драматизм, закручені сюжети. Памʼятаю.
— На цей раз їхньою жертвою став іще один мій приятель, і в цьому вся заковика. Мені доводиться вибирати між однією дружбою та іншою. Памʼятаєш Смоковніка?
— Цей з баяном? Ще б пак, — усміхнувся Раскатов. Пару місяців тому, на весняний сезон, сюди залітав один московський джміль, молодий прозаїк, знаний у поетичних колах як Смоковнік. Прозаїку Смоковніку було заледве двадцять, ну, може, двадцять два, одначе поводився він так, наче біля його ніг лежала вся московська богема. Власне, найкумедніше в Смоковніку був якраз контраст між його виглядом і його поведінкою — бо виглядав він доволі жалюгідно. Видно було, що життя його вже трохи потріпало, і певне, було за що. Приїхавши до Дахаба, Смоковнік влаштувався при місцевому російському культурному клубі й почав випускати власний журнал — вісім скріплених двома скріпками листків із віршами та прозою. Проза належала, безумовно, його перу, поезії йому стали приносити місцеві дахабчанки, до яких Смоковнік мав свій, особливий і вельми приватний сентимент. Смоковнік працював на живця, і журнал був частиною його каверзного плану із захоплення влади над Рашалою. План, одначе, не дотягував за низкою пунктів — зокрема, Смоковніку бракувало гарної «легенди». Натомість Смоковнік брав таємничістю. Іноді він розгулював набережною зі своїм старовинним другом-баяном, горланячи російські романси, іноді зʼявлявся в «Нірвані» у костюмі, мештах і краватці, сіючи паніку серед місцевих собак і приваблюючи погляди підстаркуватих засмагальниць-европейок, ласих до всього молодого, зеленого і нетямущого. Смоковнік, одначе, не втрачав голови — він продовжував твердо �