Anarchy in the UKR

Чим я займався останні півроку? Я навіть не можу пригадати всіх, з ким довелось за цей час познайомитись — довгий, безкінечний список нових персонажів, нових героїв, які з'являлись із чорного місива тієї осені і так само безболісно в ньому зникали, виходили на світло зпід важких вересневих дерев, підсідали до вагонів у жовтневих сутінках, насторожено слідкували, стоячи посеред листопаду; раптово, в якийсь момент, їх стало значно більше, вони тісно заповнили собою заасфальтований майданчик мого приватного спілкування, ну і що — я стояв перед ними, як цей ось пам'ятник хуйовому іллічу, вони стояли переді мною, не завжди на мене реагуючи, не до кінця розуміючи, хто я такий, і в цьому останньому ми з ними були дуже подібні.

Можливо, його колись таки приберуть, цей пам'ятник, підженуть кран і просто демонтують, а на його місце поставлягь якунебудь алегоричну фігуру, котра буде в очах нащадків символізувати успішне завершення національновизвольних змагань. Мені, насправді, все одно, я ніколи не любив пам'ятники, тим більше пам'ятники політикам, політикам, як на мене, по голові треба давати, а не пам'ятники ставити, але за цим пам'ятником, за пам'ятником іллічу, в разі якщо невдячні нащадки таки приберуть його звідси, я все ж таки буду шкодувати. Надто багато позитиву в мене від нього залитилось. Скажімо, я часто домовляюсь тут про зустрічі, я люблю сидіти під іллічем і чекати, коли в мого малого закінчаться заняття, ми з моїм кузеном ганяємо тут на роверах, розлякуючи пенсіонерів, я тут жив, урешті-решт, під цим пам'ятником, цілих два тижні, і хоча жодної ностальгії в мене це не викликає, пам'ятника буде шкода.

В один із тих веселих днів, саме під пам'ятником іллічу, несподівано виник мій давній знайомий, досить дивний і не до кінця зрозумілий мені персонаж, з котрим у нас давні приятельські стосунки. Вірніше, що значить стосунки — вже два роки я був переконаний, що він помер, зник він ще раніше, проте спочатку про нього ще надходили скупі пунктирні відомості, потім зникли і вони, аж доки мені хтось не сказав, що він, виявляється, помер. He можу сказати, що мені його сильно бракувало, знайомий він був справді дивний, проте я шкодував за ще одним небіжчиком, він був непоганою людиною, ми з ним кілька разів сильно напивались, та й загалом — коли людина в тридцять років помирає, це завжди не дуже приємно, це позбавляє тебе впевненості. I ось він несподівно з'являється на тій площі, радісно вітається, заговорює, говорить про політику, ну, ясно — тієї осені всі збожеволіли і говорили виключно про політику, їм таки вдалося всіх нас використати на свою користь і примусити займатись їхньою політикою, ось і мій покійний, але від цього не менш життєрадісний, ніж два роки тому, знайомий, теж говорив про політику, говорив у принципі нецікаві мені речі, я це все змушений був слухати вже другий тиждень з ранку до ночі, а інколи і вночі.

Ми розмовляли з ним, і я вагався — сказати йому чи не сказати? Раптом він після цього посправжньому помре. А якщо не скажеш йому — хто знає, що з ним далі буде. До того ж — хто знає, що з ним насправді було за ці два роки. Можливо, він справді свого часу помер, але виявилось, що це не смертельно. I ось ми з ним про все поговорили, він побажав мені успіху, я йому сказав, щоб не вимахувався, і він пішов. Ей, зважився врешті я, почекай. Що таке? зупинився він. Знаєш, не хотів тобі казати... Ну? насторожився він. Тільки не ображайся — я думав, що ти помер. Ти що? не зрозумів він. Серйозно, кажу, мені хтось говорив, що ти помер, два роки тому. Та ні, почав виправдовуватись він, це якась помилка. Ну, я так і думав, кажу, довго жити будеш. He знаю, чи він мене зрозумів.

Дивно, як правило, мої знайомі вибувають зі списку живих. А тут зовсім навпаки — він, схоже, зміг намахати високу небесну канцелярію і якимось чином виписався з партійного списку померлих. Добрий знак.

Де він насправді був увесь цей час? Хтось же мені говорив про його смерть. He могло ж це з'явитись просто так, у нашому продуманому і закономірному житті нічого просто так не з'являється і не зникає, це ось і ілліч може підтвердити, з його діалектикою, то де він був? У моїй приватній шафці зі скелетами, ключ від якої я завжди ношу в кишені разом із ключем від велосипедного замка, лишається все менше місця, вірніше — туди приходять все нові й нові мешканці, вони ховаються в теплих задушливих сутінках від світла і свіжого повітря, і лише я пам'ятаю їх усіх по іменах, пам'ятаю їхні звички та біографії, пам'ятаю, як багато кожен із них важив у моєму житті і як мало я можу зробити для них тепер, коли вони перейшли до простору тіней, з тим, щоби залишитись у ньому назавжди.

Але, виявляється, не все так погано, виявляється, що навіть із цього безнадійного простору, простору тіней і простору пам'яті, можна вирватись назад, прорвавши фотошпалери, котрими нас хтось розділив. Можливо, якщо ти маєш достатньо бажання і драйву, ти можеш дозволити собі час від часу заходити в цю крижану похоронну тінь і повертатись із неї назад, в холодне пообіднє сонце східноєвропейської осені, можливо, не все так безнадійно, як видається більшості з нас — тих, хто насправді ніколи не ризикував, хто й похвалитись не має чим. Ось же йому, моєму знайомому, це вдалось, не знаю, щоправда, як, але будь ласка — ось він стояв тут щойно переді мною і говорив про політику. В мене навіть свідок є, скажи, ілліч.

3. Християнська сутність державної промисловості.

Наше місто навесні заростає гравою, небеса над ним густо і компактно заселяються птахами, по зимі вони повертаються з Єгипту й Палестини, влітають на пласкі дахи й під арки будинку державної промисловості, розганяють повітря над площами, зникають у круглих зелених деревах, сидять там, затамувавши подих, ховаючись один від одного. Приїжджаючи в цю пору до міста, можна побачити, як із будинків сходить весь холод зими, як шкіра архітектури висихає і починає оживати після довгої перерви, оскільки після зими міста завжди нагадують підлітків, котрі вічно не знають, що їм одягти — половина речей на них вже мала, решта давно вийшла з моди, миле сентиментальне видовище, пройде зовсім небагато часу, кілька теплих безлюдних місяців, мине літня безтурботність, і вулиці, мов річкові канали, знову наповняться сірою холодною водою зими, крижаним річищем новорічного неба, одним словом — нікому від цього краще не стане.

Центральну забудову нашого міста слід розглядати згори, з пташиного польоту, в цьому випадку очевидною стає функціональна підігнаність міської інфраструктури, її ужиткова складова. Той, хто у майбутньому стане будувати універсальні комуністичні мегаполіси, має приїхати до нашого міста і подивитись, як це робиться в принципі. Місто побутового футуризму і комунарської самоорганізації, колинебудь, коли жити тут стане зовсім неможливо, з історичного центру міста обов'язково зроблять музей під відкритим небом, якщо небо на той час і далі буде відкритим, якщо ж ні, то закриють його великим скляним куполом, саркофагом, будуть підводити до нього групи американських чи японських туристів і говоритимуть — ось воно, це середньовічне містосонце, червоносиня комуна, винищена чумою і фіговим комунальним господарством, перша і єдино канонічна столиця піднебесної україни, з населенням у два мільйони цехових робітників і студентів університету, найбільш розвинені галузі народного господарства — машинобудування, ракетна і оборонна промисловість, найбільш помітні пам'ятки культури — рови й оборонні мури, котрі оточують центральну частину міста, комуністичні вежі й таранні машини, з яких поети цього міста проголошували універсали, згідно з якими і дотепер функціонує наша щаслива цивілізація.

Особливу увагу слід звернути на будинок державної промисловості, побудований у формі головних святкових воріт валгали, через котрі мешканці цього міста мали звичку проганяти полонених генералів розбитих армій і проходити святковою ходою під час традиційних карнавалів першого та дев'ятого травня. Принцип цеховості, професійної підпорядкованості, за яким велась забудова головних кварталів міста в середині — наприкінці 20х років 20го знову ж таки столітгя, утверджує нас щоразу на думці про комуністичну домінанту наших міст як єдиновірну і таку, що не підлягає жодним сумнівам. Після цього екскурсоводи майбутнього мають детальніше зупинитись на історії середнювічного міста, з його частковим утіленням принципів комунізму і раннього християнства, котрі виявились„зокрема, в існуванні ремісницьких цехів і торгових союзів, і спробують провести паралелі з харківським конструктивізмом 20х років. I ось якщо їм це вдасться, якщо ці пригальмовані в своєму розвитку внаслідок всіх екологічних катастроф майбутнього американці і японці щось таки зрозуміють, небесна твердь опуститься на кілька ярдів і роздавить своім масивним пивним животом скляний саркофаг над нашим містом, і тисячі метеликів, котрі спали в своїх личинках по закинутих і розбомлених комунальних квартирах цього найкращого з міст, раптом вилетять із чорних обвуглених бійниць і розлетяться по молодих, щойно-збудованих мегаполісах старої-доброї європи, і так само старої, але вже куди менш доброї америки, розносячи на своїх невагомих крильцях благу вість і побутові інфекції.