Дванадцять, або виховання жiнки в умовах, не придатних до життя
Дванадцять, або виховання жiнки в умовах, не придатних до життя читать книгу онлайн
Ірен Роздобудько - авторка численних романів, які з часом неодмінно конкуруватимуть упопулярності з книгами Паоло Коельо.Схожий езотерично-побутовий ракурс має і твір “Дванадцять, або Виховання жінки вумовах, не придатних до життя”. Втомлена життям і славою, публікаціями в гламурнихжурналах героїня вирішує кардинально змінити своє життя й улаштовується на роботу допсихіатричної клініки. Але замість спокійного вислуховування стандартних історій хвороби вжепершого дня їй трапляється пережити дивну пригоду - закодовану розповідь хворого, не надтосхожого на хворого. Цілу ніч вона намагається вичленити з його плутаної розповіді незвичайнуісторію життя й візії світу, розказаної у формі притчі: “Отже, я бачив її біля джерела. Передтим, як підставити шийку карафи під струмінь, вона вмивалася. Довго терла обличчя, відмиваладолоні. Особливе зворушення викликало в мене те, як вона миє ступні - вперто тре їх камінцем,уважно розглядає і знову тре, аж поки вони не стають ніжними та жовтувато-рожевими, якпергамент, що світиться на сонці. Потім рівна цівка зі дзвоном лилася в карафу. Лилася такдовго, що дівчинка встигала трохи поспати на великому круглому камені. Крізь дрімоту вонадослухалася до звуку й прокидалася якраз у ту мить, коли вода наливалася по вінця. О, забувсказати, вона казала воді: “Доброго дня!” - коли приходила, та: “Дякую!” - коли карафанаповнювалася. Одне слово, звичайне мале дівчисько…Я бачив усе її життя настільки чітко, що моє серце часом стискалося. Я знав, що років утридцять, народивши купу дітлахів, вона зів’яне, носитиме чорну туніку та хустку, ховаючи піднею поріділе волосся та спалене сонцем згрубіле обличчя. І так само приходитиме до джерела,тільки вже не казатиме воді ані добридень, ані дякую… Вона вже зараз мала вигляд стомленої”.Історія підступного кохання вдівця до багатої спадкоємиці, який намагається довести її добожевілля картинами, які сам малює та які вже довели до самогубства декількох його попередніхдружин, - не менш містична та загадкова. Але це лише дві з численних історій, химернопов’язаних у цій книзі. Авторка не зраджує свого стилю та бездоганної української мови, яка нетак часто трапляється в сучасній популярній українській літературі.
Внимание! Книга может содержать контент только для совершеннолетних. Для несовершеннолетних чтение данного контента СТРОГО ЗАПРЕЩЕНО! Если в книге присутствует наличие пропаганды ЛГБТ и другого, запрещенного контента - просьба написать на почту [email protected] для удаления материала
які-небудь, не депутати, не правителі - наша справа маленька: хліб та буряки вирощувати.
Так і звикли до мене…
Часом запитають:
-На що живеш, Петровичу?
-Та, - кажу, - донька з міста надсилає на хлібчик. Мені ж багато не треба.
Вони й без того банили, що я багато не беру. Хліб, консерви, цигарки «Прима» без
фільтра. Та, звісно, пляшку. Без пляшки ти тут - чужинець. Хоч вилий, а купити мусиш, інакше - не зрозуміють.
Увечері години зо дві в мене горить світло та на повну гучність працює телевізор.
Він зловісно шипить. Звук виривається назовні, лине лісом. У селі брешуть собаки. Я
заплющую очі. В убогій кімнатці пахне яблуками та сливами. Мені здається, ніби я пливу
в густих хвилях меду. Вечір також - медвяний. Призахідне сонце щедро розстелило свій
обрус на дощатій підлозі, на столі. Ще пару годин, і воно витягне край цього обруса за
горизонт. На облізлій скатертині лежать яблука, цигарки, бляшанка із бичками в
томатному соусі, засохлий хліб. Мені добре. Здається, що зараз увійде з двору бабуся з
відром свіжого молока. Або вбіжить жінка-найгарніша в світі. Вона буде в червоній
спідниці. У намисті. І - боса. Обов’язково - боса, природна. Але тут таких не водиться.
Це - чуже життя. Мені треба йти з нього. Я встаю, вимикаю свою «шипучку», світло.
У кімнаті є двері. Коли я придбав цей будинок, за ними була невеличка комора, в
якій валялися старі граблі, заплетені павутинням. Двері й зараз убогі, обшарпані, з грубою
металевою ручкою. Я відчиняю їх.
Це не так уже й легко - всередині вони броньовані, досить важкі, як дверцята сейфа.
Я роблю крок у темряву, й у кабіні дзеркального ліфта автоматично вмикається м’яке
світло. Я натискаю кнопку і спускаюся в передпокій.
Дуже кортить ковтнути холодного-прехолодного пива. Насамперед я відкриваю
холодильник. Там його - десяток сортів. Сьогодні я вибираю «ЕКU-28». Падаю в крісло.
Перед тим як іти в душ, мені потрібно адаптуватися, звикнути, прокашлятися. I, як кажуть
японці, знайти своє обличчя. Попереду - багато роботи.
Я натискаю кнопку пульта. Що там робиться у світі? На екрані «плазми» виникає
знайоме обличчя тележурналістки. «Погарнішала, - зауважую я. - Підстриглася. Оченята
блищать. Цікаво, чи сподобався мій учорашній презент? Чи те купив?» Учора я докладно
пояснив, що треба: сережки. І не в золоті, а в платині. І не з діамантами, а модні - з
рожевими перлинами. Я такі давно обіцяв.
Придивляюся до екрана. Усе точно. Рожеві у платині!
Перемикаю канал. Журналісточка мене більше не цікавить. Ця скаже, як треба. Як
МЕНІ треба. А от інші…
Я клацаю пультом. Потім кидаю його на протилежний бік шкіряного дивана. Усе
зрозуміло. Тепер у душ - і до роботи.
Працюю зазвичай у зеленому кабінеті другого нижнього поверху. Тут купа техніки, така ж «плазма», налаштована на вех канали світу, комп’ютер, кілька десятків
стільникових телефонів. Кожен призначений для окремого клієнта. Кожен - іншого
кольору. «Родинний» - червоний. Беру його й роблю перший обов’язковий дзвінок:
«Люба, які в тебе плани на вечір?..».
Л потім починається найголовніше. Кому - дати, у кого - забрати.
-В’ячеславе Петровичу! - волає одна слухавка. -Цього - замало! Треба не менше
трьох! Чистими! Горимо!
-Готівкою? - нервово шепоче інша. - Я не встигну зібрати… Ви мене вбиваєте…
Так, часом я вбиваю. Але інакше не намотати цеп проклятий вус на руку - вислизне, тільки його и бачили. А тому рука повинна бути залізною…
-Це ваша остаточна умова? - гордо питає зелена слухавка. -Ми мусимо домовитися, інакше…
Я посміхаюся. Мені не варто погрожувати. У мене - там, за стіною, в бібліотеці - всі
вони розкладені по полицях. Для кожного є тека з написом «Цілком таємно». I праві, I ліві, і центрові… Вони про це знають.
-В’ячеславе Петровичу, завтра прямий ефір. Кого запрошуємо?
-В’ячеславе Петровичу, номер перший - у розробці. Завтра починаємо діяти. Нехай
всіляка срань знає своє місце!
-В’ячеславе Петровичу, кому відвантажувати?
Алло! Алло!
Марнота марнот…
Передостанній дзвінок - найприємніший.
-Ти? Бачив - я їх сьогодні вдягла! На роботі всі просто збожеволіли. Але мені так
важко… Плітки, натяки… Давай сьогодні вночі на нашому місці- в «Націоналі». Так? Я
мушу віддячити, татуську!
І останній. У слухавці до болю, до жаху знайомий голос. Ніяк не можу звикнути до
цієї подібності!
-Так, так. Усе чудово. Усе підписав. Сім завдань. Три особистих зустрічі - на
вищому… У «Націоналі»? Добре. Буду обов’язково. Що купити додому? Сто троянд? На
довгих ніжках? Зроблю. Що на завтра?
Розмовляючи, я розставляю на мармуровій дошці шахові фігурки. 3 нефриту. Вони
там приємні - прозоро-зелені, спочатку прохолодив а потім - теплі. Швидко нагріваються
від дотику. I так само швидко холонуть.
-Усе, - кажу я в слухавку. - Приємної ночі. Заздрю. Але нічим допомогти не можу.
На тому кінці чується короткий смішок. От падлюка! Я вдаряю по нефритовому
солдатику. Він із грюкотом падає на підлогу.
Перебираюся до їдальні. Там - великий довгий дубовий стіл. На ньому - канделябри
зі свічками. Бездоганне сервірування. Хлопці стараються. Мої чудові невидимі духи. Я
уявляю, як вони їдуть по шосе у стареньких «Жигулях» із причепом, виїжджають на
галявину за три-чотири кілометри від селища, спускаються в люк бункера й пробираються
зі своїм вантажем слизьким тунелем.
Я не вибагливий. Для мене важливо, щоб сигари були справжніми - гаванськими (я
до таких звик, працюючи в дипкорпусі на Кубі) і пиво - найвищого ґатунку. М’ясо, морепродукти, овочі - будь-які, аби свіжі. Газети також- свіжі. Їх у мене штук по п’ятдесят
на день. У тому числі «Дейлі», «Ньюс-вік», «Таймс». Ділових паперів та пошти - хоч піч
топи! Роботи на всю ніч. I так - щодня.
Я вечеряю під музику Вівальді. Запалюю свічки. Встромляю в комір атласного
халата нарцис. Я люблю все естетичне, елегантне. Мої нинішні маленькі задоволення -
бокал «Шато Марго» врожаю 1900 року, п’ять малюнків-оригіналів, серед яких Пікассо та
Гоген, добра сигара, котру викурюю біля екрана на всю стіну. На ньому шумить Ніагара.
Стереоефект такий, що я навіть відчуваю прохолодні бризки на своєму обличчі.
Я перетравлюю інформацію. I посміхаюся. Мені кумедно читати про пішаків, що
вважають себе королями. Смішні статейки в газетах зі світлинами «сильних світу сього» в
саунах, із побрехеньками про їхні презентації, «королівське» полювання, їхні прибутки, їхніх дружин і нащадків-наркоманів. Нудно, нудно, панове! Це - верхівка айсберга, несвіжа, засиджена чайками й добряче підтоплена. Яскравою вона здається лише здалеку.
Набридлі пізнавані обличчя… Віртуальні персонажі великої гри…
А я не гра. Я живу. На моєму столі - чисті серветки ручної роботи, у мене спортивна
фігура та відраза до дешевого алкоголю. До саун. До презентацій.
Я думаю, що все у світі - фуфло. Особливо те, що відбувається зараз у будь-якому
кутку земної кулі. Тільки незбагненне має право на вічність. У літературі - Шекспір, у
музиці - Моцарт, у малярстві - Леонардо, у науці - Паскаль. Решту, якщо добре подумати, можна розгадати. Ноу-хау! Коли я «знаю як» - мені стає нецікаво. Як зараз. Незбагненний
схід сонця за цими стінами. Тому я тут…
Незапланований дзвінок уриває мої роздуми. Біла слухавка! САМ!
-Слухаю тебе, - ліниво кажу я.
-Петровичу, все скінчено. Ти дивився новини? Гаплик! Ми в дикому мінусі.
-Які, до біса, новини? Пару годин тому все було нормально.
Я вмикаю телевізор. Уже пізня година. Моя дівчинка зараз втішає мене в
«Націоналі», й на екрані - інше обличчя. Щось я його не впізнаю. Новенький, чи що? Що
