Звiрослов

- Вікторе?

- Ви вже тиждень не приходите. Я злякався, що щось сталося.

- Не переживайте. Я поки не збираюся вмирати.

Віктор тупцює на вхідному килимку Антоніни Василівни. Цей килимок колись був її улюбленою нічною сорочкою.

- Може, хочете чаю з печивом?

Віктор заходить у коридор і чемно роззувається.

У цій квартирі за сорок років, окрім сантехніків, не було жодного чоловіка, думає Антоніна Василівна.

- Ви скучили за мною? - питає Антоніна Василівна і всміхається. Їй раптом стає добре і затишно.

- Я звик з вами сперечатися, - Віктор теж усміхається. У його очах з’явився звичний глузливий вогник.

- Що ж, давайте посперечаємося.

- Давайте.

Антоніна Василівна похапцем пристелює ліжко, одночасно при цьому відсуваючи ногою купу книжок на підлозі в куток.

- Сідайте в крісло біля вікна. Воно спеціально для гостей.

Віктор сідає в крісло.

- Що ви зараз читаєте? - питає.

- Увічливість вам не пасує, Вікторе. Зі мною не обов’язково говорити про книжки.

- Мені дійсно цікаво.

- Я вже не читаю нічого нового. Тільки перечитую.

Антоніна Василівна ставить на журнальний столик тарілку з вівсяним печивом і два горнятка.

- Ви п’єте чай з цукром?

- Без.

- Скільки вам років, Вікторе?

- Двадцять. А вам?

- Двадцять п’ять.

- Виглядаєте молодшою.

- Дякую.

Жучка з недовірою поглядає на гостя.

- Що ви цілими днями робите, Антоніно Василівно?

- Старію.

- Це, напевно, дуже нудно.

- Ну чого. У п’ятницю я була на дискотеці, наприклад.

- На дискотеці?

- Ви здивовані? Так, на дискотеці. І мала шалений успіх у кавалерів.

- Вітаю, - Віктор відкидається на спинку крісла. - Але я вам не вірю. Ви не вмієте танцювати.

Антоніна Василівна обурливо сплескує в долоні.

- Я вмію танцювати! Деякий час я танцювала в народному ансамблі, я казала.

- На дискотеках грають «подоляночку»?

- Слухайте, нахабний молодий чоловіче! Не обов’язково вміти танцювати, щоб мати успіх у кавалерів!

Віктор встає з крісла.

- Покажіть, як ви танцюєте.

Він демонстративно виходить на середину кімнати.

- Ходіть сюди. Потанцюємо.

- Йдіть до дідька!

- Боїтеся?

- Я нічого не боюся.

Антоніна Василівна стає навпроти Віктора.

- Тільки прошу без викрутасів задницею.

- Як скажете.

Антоніна Василівна з першого ж кроку наступає йому на ногу.

- А що ми взагалі танцюємо?! - не то звинувачує, не то виправдовується вона.

- Повільний вальс.

- Ненавиджу повільний вальс.

- Як давно ви танцюєте?

- З восьми років.

- А чого взагалі почали?

- Мою двоюрідну сестру віддали на бальні танці, але вона соромилася ходити туди сама. Я мав супроводжувати її тиждень для підтримки. За цей тиждень сестра кинула танці. Я залишився.

- Чого?

- Не знаю.

- Ви самі? У вас немає чоловіка, дітей?

- Нікого нема.

- Ну так, я розумію. З вами дуже тяжко.

- Не так тяжко, як здається. Просто мені ніхто не був потрібен.

- А зараз?

- Зараз тим більше.

- Ви обманюєте або мене, або себе.

- Я ніколи не обманюю.

- Який танець вам подобається найбільше?

- Самба і румба.

- Який найтяжче танцювати?

- Повільний фокстрот.

- А я ненавиджу повільний вальс.

- Я вже це чув. Чому? Повільний вальс найгарніший з танців.

- Вальс заромантичний для мене.

- Дивно. Жінки, як правило, романтичні.

- Я не жінка. Я стара баба.

- Чому у Жучки такий куций хвіст?

- Жучці прищемило хвіст дверима ліфта. Вона з переляку шарпнулась і залишилась при своїх інтересах. Відтоді боїться в ліфт заходити. Збігає наниз по сходах.

- Мудра.

- Ні, просто має добру пам’ять.

Антоніна Василівна приносить ще чаю.

- Ну, і як я танцюю? - питає вона у Віктора.

- Жахливо. А все тому, що опускаєте голову.

- Я слідкую за ногами. Щоб вони не заплутались.

- Не треба слідкувати за ногами. Треба слідкувати за ритмом. І за партнером. Партнер веде - партнерка йому підкоряється.

- Я не звикла комусь підкорятися.

Віктор знизує плечима.

- Це всього лиш закони танцю.

- Не робіть різких рухів! Повільно поверніть голову і подивіться у вікно.

- А що там?

- Дві ворони. Сидять на електричному дроті.

- І що тут такого?

- Я часто їх бачу. Майже кожного дня. Постійно. Вони прилітають сюди подивитися на мене.

- Навіщо ви їм, Антоніно Василівно?

- Я теж себе це питаю. Навіщо я їм?

Навіщо я їм?

Антоніна Василівна дивиться на воронячу пару, а та на неї. Цікаво, скільки ворони живуть? Напевно, так, як люди. Значить, це може бути та сама пара. Антоніна Василівна добре її пам’ятає.

Ось вона - молода й упевнена у собі вчителька літератури - спускається шкільними сходами з третього поверху. Боря - вчитель географії - стоїть на сходах, ніби просто, але насправді чекає на Антоніну Василівну. Боря робить так останні півроку.

- Як у вас справи, Антоніно Василівно? - весело каже Боря. - Скільки сьогодні провели уроків? Як вів себе 6-й «б»?

- На яке з трьох запитань мені відповідати?

Антоніна Василівна ліниво всміхається Борі, і Боря сяє.

- Можете не відповідати взагалі! Я бачу, що все добре!

Деякий час вони мовчки разом спускаються сходами.

Боря сяє.

Антоніна Василівна ліниво усміхається.

Знайомі вчительки, пробігаючи повз, хитро підморгують Антоніні Василівні. Антоніна Василівна шаріється. Навіть трохи злиться.

- Боря, - тихо каже вона, продовжуючи при цьому всміхатися, - навіщо ви мене постійно вичікуєте на сходах після уроків?

- Вичікую? Що ви таке кажете, Антоніна Василівна?! Я випадково там стояв…

Другий поверх.

- Ну добре, не випадково, - бурмоче Боря. - Я подумав, може, я проведу вас додому?

- Навіщо?

- Поговоримо по дорозі.

- Про що?

- Придумаємо.

Антоніна Василівна не відповідає. Ноги стають дерев’яними. Вона передбачала щось подібне, але не знала, як зреагує. І зараз не знає. Голова йде обертом. Думки плутаються.

Ось вона - любов? Антоніні Василівні стає якось неприємно. Вона зовсім усе не так собі уявляла. Зовсім не так. Любов мала прийти інакше. Любов - це не Боря.

Але якщо все-таки Боря?

Антоніна Василівна скоса позирає на Борю, а той сяє у відповідь. Страшенно по-дурному. Борині губи здаються Антоніні Василівні занадто, аж непристойно пухкенькими як для чоловічих. Вона уявляє ці губи на собі, на своїх губах, і горло зводить спазмом огиди.

Усі закохані люди виглядають по-дурному, думає Антоніна Василівна.

- Ми можемо поговорити про подорожі, - невпевнено пропонує Боря.

Перший поверх.

- Я, знаєте, вчитель географії.

- Знаю.

- Я багато де хотів би побувати. Наприклад, у Буенос-Айресі. А ви?

Вони виходять зі школи. Ще п’ять парадних сходинок, і вони попрощаються. Антоніна Василівна піде направо, Боря - наліво.

І тут Антоніна Василівна помічає їх. Вороняча пара на дереві в шкільному дворі. Дивиться просто на неї. З цікавістю розтуливши дзьоби. З якимсь неприродним потойбічним інтересом.

Антоніна Василівна завмирає.

Головне - витримати погляд, чомусь думає. Перечіпається об власну ногу і летить сходами вниз.

Страшний біль прострелює все тіло. В очах темніє.

- Антоніна Василівна! - чує над собою. - Антоніна Василівна! З вами все в порядку?!

Розплющує очі і бачить над собою стривоженого Борю, його пухкі губи, бачить любов у всій своїй красі, від якої нема куди сховатися.

- Не чіпайте мене! - щосили кричить Антоніна Василівна. - Не чіпайте мене!!!

Кричить так, що зі школи на крик збігаються вчителі й учні. Обступають Антоніну Василівну, а вона лежить на асфальті, не маючи сили підвестися.