Кулiнарнi фiґлi

Скоро облетить солодкий цвіт,

І якась – іще недавня – відьма

Понесе цю новину у світ:

Двоє злОдіїв умерли від обіймів.

ЗлОдійко, не бійся, не дрижи:

Непритомні води – не навіки.

Не крадися – стрімголов біжи

За злодійкуватим чоловіком

Нетривало побували стрімголов – і досить.

Вкусили забороненого плоду, скуштували його смак? Правда, нічого особливого? Так собі. Вдома – смачніше.

І, люба моя, не картайте себе даремно: людина, а токмо жінка, навіть найповажніша і най-най, повинна в житті зазнати всього! І злодійства у тому числі. На те воно життя, щоб пізнавати його глибини і вершини.

Дякуйте Богові, що все закінчилося тихо-мирно, шило з мішка не вилізло, розбору польотів не відбулося. Сімейні мури залишилися непохитними.

Як непохитною залишилася столітня проста істина з берегів туманного Альбіону: мій дім – моя фортеця.

Отже, зміцнюйте її мури й надалі. Сімейна фортеця повинна бути міцною, як фортеця у старовинному Хотині, звідки давали чосу перелякані турки, гнані козаками Петра Сагайдачного і польським військом. Тож хай і з-під стін Вашої домашньої цитаделі затишку і любові драпають усі незгоди. Ваш дім – таки правдива Ваша фортеця. Це – істина.

Але разом з Вами оприлюднюю ще одну свою істину і я. А вона звучить просто, як дощ: моя земля – моє здоров'я.І я на ній працюю – від паркану до обіду, а буває – навіть і до вечЕрі.

Ніколи не думала, що колись, у стопроданому і стороздертому Києві відчую в собі поштовх і поклик крові справжньої селянки з її несамовитою любов'ю до землі, і що я – та, що листується електронною поштою, «знімає» інформацію з Інтернету, ховає руки за щитом манікюру і модних рукавичок, забагну мати свій город.

І почнеться для мене час, коли я буду кланятися кожному кущикові і деревцю, чаклувати-примовляти над помідорами-огірками, як над своєю першою дитиною, боротися з медведкою із силою люті далеко більшою, ніж меркантильна лють українського парламенту українському Президентові.

Голос моїх робітних предків-гуцулів озвався в мені так гостро і невідворотно, що подивилася я… подивилася на свої письменницькі руки «з облізлим манікюром», як сказала би інша буковинка-поетеса, – і взялася за лопату і сапу.

Милі мої посестри! Ніколи не лякайтеся, що город пошкодитьВашій інтелігентній поставі і рукам, розманіженим щоденними погладжуваннями хворобливої спини власного чоловіка чи нових своїх суконь.

Скажу Вам з усією відвертістю і відповідальністю дуже відповідальної людини: фізична робота не шкодитьне те що нам, інтелігентам у другому поколінні, а навіть потомственим князівнам і королівнам.

Навпаки – допомагає позбутися великих і малих болячок, набратися натхнення і просто напитися свободи своїх дій хоча б отут… на клаптику землі, де ти можеш витворяти дива, яких світ не бачив і не побачить деінде.

Ви боїтеся за свої руки із нарощеними за 150 гривень нігтями? Якщо вже так, то змастіть долоні вазеліном, вдягніть гумові рукавички – і до праці. Хоча я ніколи не натягую тієї гуми. Не можу. Не чую живого подиху землі.

А рятую свій манікюр дуже просто: трохи розмочую шматочок мила, тоді шкребуся нігтиками, мов кішка, заганяючи під нігті якнайбільше мила, і стаю до роботи в городі. А опісля лимонною кислотою, старою зубною щіточкою і пемзою швидко позбуваюся залишків землі на руках. Чи влаштовую маленьке прання. За хвилину – дві мої руки не тільки чисті і втомлені: вони дають силу моєму душевному здоров'ю.

І ще одна попутна порада: забудьте на городі про взуття.Я, скажімо, завжди ходжу босоніж. Земля і справді витяіує із нашого тіла все оте чорне й недобре, чим обростаємо ми поміж людьми, вливає в нас фізичну силу, боронить від застуди, від зурочення, а також з'єднує із космосом природи. Не вірите мені – спробуйте самі.

Але не ставтеся до свого городу, як до рабовласницької (для себе) плантації, на якій Ви повинні денно і нощно, даруйте, стояти раком і робити зі своєї рівненької спинки букву «зю». Найкращий ключ до розуміння цієї істини простий, як «два на два – чотири»: якщо Вам не сто років і Ви не стоїте під Печерською Лаврою із простягнутою рукою, то дачна ділянка не повинна служити Вам єдиним джерелом статків у Вашому холодильнику.

Коли я це зрозуміла – мені полегшало. І я вже не так побиваюся за побитим градом болгарським перцем чи потрісканими від дощів помідорами. Перець піде на салат. Помідори – на томатний сік.

Не шкодуючи місця під зелені і екологічно чисті харчі, я не пошкодувала місця під квіти. І Ви не шкодуйте. Якщо Ви не запекла фермерка – дайте відпочити очам на спогляданні красивого. І корисного, між іншим. Барви квітів, посаджені своїми руками, не можуть зрівнятися навіть із семибарвною веселкою, що п'є воду з самого Дніпра.

Зробіть у саду місце для відпочинку, поставте пеньок чи гойданку, натягніть гамак – і при світлі дня чи місяця дивіться, ловіть очима це диво. Як сказав би модний нині знавець людської природи, цілитель Норбеков – медитуйте, не відходячи від… квітів.

Просто дивіться, як на Ваших очах розпускається «спляча красуня» чи фонтанять «бризки шампанського».

Пасіться поглядом на плантації конвалій, лілій, ірисів, бегоній, нарцисів.

Дивіться, як пишаються своєю красою гладіолуси, тюльпани, агератум, майори, чорнобривці, флокси; як стелиться під самі ноги аубієра і барвінок, як стають навшпиньки люпин, дельфініум, айстри, тітонія, сальвія, ротики, як упродовж одного дня змінює кольори розкішна гортензія, неначе свій настрій примхлива жінка, особливо, якщо кущ поливати розчином марганцівки чи осілими залишками натуральної кави. Гортензію поливати, звичайно. Спивайте очима, як ледачіє без води ворожка, як скрашують низькорослу петунію і пащу лева мальви, як іпомея змагається із в'юнком і клематісом, як лаватера і бальзаміни заздрять теракотовій пишності цісарської корони (тигрової лілії), як червоніє, ніби з устиду, калина. А ще ж просяться в очі целозія, жоржини, ромашка, дзвіночки, троянди, наперстянка, альпійська айстра, півонії, ешольція, хризантеми, турецька гвоздика, водозбір.

Жаль, що на папері неможливо передати, як вечорами пахнуть вісім різновидів лілій у моєму городі. Бо від того запаху можна стратити розум.

Як повільно і пишно розпускається двадцять кущів троянд,

як осипається на землю жар маків,

як наливається кольором «заяча капуста».

Коли надійде сезон – можете понюхати разом зі мною мої запаморочливі квіти.

Я не знаю назв усіх квітів, що є на городі, але у мене вони цвітуть від березня до грудня. І я справді кланяюся кожній квітці – і вона мене чує, як жива істота.

І Ви, якщо навіть не кланяєтеся квітам на своїх городах, то поливайте їх. Не шкодуйте добрива. Квіти таки говорять з Вами, вони відчувають, коли Ви їх любите, і розкриваються, як люди, здавалося б, у найекстремальніших умовах.

Минулого року один із моїх трояндових кущів цвів навіть у мороз, не кажучи вже про хризантеми. Чи то троянда віддячувала мені за догляд? А я її доглядала гонорово: прикопувала залишки черствого хліба довкола куща. Не сваріться і не махайте на мене руками: це – не гріх. Хліб із землі виріс, у землю й пішов. Як людина.

Але коли минає пора цвітіння квітів, я справді вірю, що Багдадський злодій літо вкрав, як сказала Ліна Василівна… І краде це коротке життя… через те я так плекаю свою земельну ділянку, і парость виноградної лози (а у нас шість сортів винограду, що дають суперсмак винові), як свою архаїчну українську мову, збережену в моїх Карпатах майже у первинному стані.

Але вернімося до городніх справ.