Щоденник

Її голос каже з автовідповідача: «Лишень зателефонуйте мені, добре?» Потім залишає мені свій номер телефону і знову каже: «Я вас благаю…»

Двадцять п’яте червня

Уявіть собі, як мала дитина малює рибний кістяк — скелет риби з черепом на одному кінці і хвостом на другому. Довгастий хребет поміж ними перетинається ребрами. Саме такий скелет часто можна бачити в зубах мультиплікаційного кота.

Уявіть собі цей кістяк у вигляді острова, вкритого будинками. Уявіть собі ті будинки-замки, що їх намалює дівчинка, яка живе на стоянці в автопричепі: великі кам’яні будинки, кожен — з частоколом димарів, кожен — з гірським кряжем ламаної лінії даху, з виступами, башточками та даховими кониками, і все це, поступово вивищуючись, закінчується громовідводом на вершечку. Шиферні дахи. Чудернацькі загорожі з кованого заліза. Уявні споруди із заскленими верандами та слуховими вікнами. А довкола них — прекрасні ялини, сади з трояндами та тротуари з червоної цегли.

Буржуазне марення якогось дитинчати з родини білошкірих голодранців.

Саме про такий острів і мріятиме дитина, що виросла на стоянці для будинків на колесах десь у закапелку на кшталт Текумзе-Лейк, що в штаті Джорджія. Поки її мати на роботі, ця дитина вимкне у причепі все світло. А потім ляже спиною на зачовганий жорсткий килим у жилій кімнаті. Помаранчевий килим смердить так, наче на нього хтось ступив підошвою, вимазаною в собаче лайно. На яскравій поверхні килима — розплавлені чорні плями сигаретних опіків. Стеля — з патьоками від прониклої води. Дитина складе руки на грудях і стане уявляти собі життя в місцині, яку створила її фантазія.

Саме в цей час, пізно вночі, твої вуха ловлять кожен звук. Саме в цей час ти зможеш із заплющеними очима побачити більше, аніж із розплющеними.

Рибний кістяк. Відтоді, як вона вперше взяла в руки олівець, вона тільки його й малювала.

Поки ця дитина виростала, її матуся майже ніколи не бувала вдома. Татка вона не знала. Здається, її мати працювала на двох роботах. Одна — це якась гівняча фабрика скловолоконної ізоляції, друга — розносити харчі в готельному кафетерії. Ясна річ, що ця дитина мріятиме про щось на кшталт такого острова, де ніхто не працює, а лише збирає дику ожину, підхарчовується в забігайлівках та перебивається випадковими заробітками. Наприклад, вишиває хустинки. Або впорядковує клумби. Де кожен день не починається із дзвінка будильника і не закінчується мерехтінням телевізора. Дівчинка уявляла собі оці будинки, кожен з них, кожну кімнату, кожен гравійований край кожної плити над каміном. Візерунок на кожній паркетній підлозі. Просто брала і уявляла на рівному місці, ні з чого. Кожен вигин кожного світильника або водопровідного крана. Могла нафантазувати аж до найменшої кахлинки. Просто серед ночі уявити собі шматок кахлі. Кожен візерунок на шпалерах. Намалювати пастеллю кожну покрівельну дранку, кожну сходинку і кожну зливну трубу. Потім розфарбувати олівцями. Зобразити силует кожного цегляного тротуару та живоплоту і розфарбувати червоною та зеленою аквареллю. Вона бачила все це, все це уявляла, про все це марила. Їй так усього цього бракувало!

Відтоді, як дівчинка змогла тримати в руці олівець, вона тільки це й малювала.

Уявіть, що голова рибного кістяка показує на північ, а хвіст — на південь. Хребет перетинають шістнадцять ребер, що простяглися на схід та захід. Голова — це сільська площа, а рот — це гавань, до якої час від часу заходить пором. Риб’яче око — то готель, довкола якого розташовані бакалійна крамниця, магазин металевих виробів, бібліотека та церква.

Вона малювала вулиці з деревами, вкритими інеєм. Малювала птахів, що повернулися з вирію і збирають водорості та глицю, щоб побудувати собі гнізда. Малювала квітучі наперстянки заввишки з людей. А соняшники виходили в неї ще вищими. Малювала листя, що падає, кружляючи, донизу, а на землі під деревами — грудочки горіхів та каштанів.

Усе це вона уявляла собі дуже чітко. Подумки бачила кожну кімнату в кожному будинку.

І чим більше вона уявляла собі отой омріяний острів, тим менше подобався їй реальний світ. Чим більше уявних людей вона вигадувала, тим менше їй подобалися люди реальні. А особливо — її хіпова мамця, завжди втомлена і від якої завжди тхнуло смаженою картоплею та цигарковим димом.

Урешті-решт радість назавжди покинула Місті Кляйнман. Усе довкола стало бридким та огидним. Усі довкола стали тупими, грубими і… якимись не такими.

Звали її Місті Кляйнман.

Якщо ти це читатимеш, а її не буде поруч, то знай, що вона — твоя дружина. Якщо ти не клеїш дурня, то це — твоя бідолашна дружина, вроджена Місті-Мері Кляйнман.

Бідолашна маленька дурепа, яка малювала вогнище на березі моря, при цьому відчуваючи присмак вареної кукурудзи та варених крабів. Малюючи квітник та город біля якогось уявного будинку, вона відчувала запах розмарину та чебрецю.

Однак чим краще вона малювала, тим гіршим ставало її життя — аж поки в її реальному світі все стало не так. Дійшло до того, що вона скрізь стала почуватися чужою. Дійшло до того, що всі були не досить гарними, не досить вишуканими, не досить розумними. І хлопці в середній школі. І дівчата. Ніщо не було реальнішим за їїуявний світ. Дійшло до того, що вона ходила на студентські консультації і цупила гроші з гаманця матусі на наркоту.

Щоб люди не називали її божевільною, вона вибудувала своє життя довкола мистецтва, а не мрій. А насправді вона просто потребувала навичок, щоб переносити ці мрії на папір. Щоби зробити свій уявний світ якомога виразнішим і детальнішим. Реальнішим.

А в мистецькому коледжі вона зустріла хлопця на ім’я Пітер Вілмот. Вона зустріла тебе, хлопця з острова, що називався Чекайленд.

Коли ти вперше звідкись приїздиш і бачиш цей острів, то тобі здається, наче ти померла. Ти померла і потрапила до раю, назавжди убезпечившись від земних негараздів.

Риб’ячий хребет — це Межова авеню. А риб’ячі ребра — це вулиці, починаючи з Абрикосової за квартал на південь від сільської площі. А потім ідуть вулиці Березова, Вільшана, Горіхова, Дубова, Евкаліптова, Єрикова, Жасминова — і аж до Соснової та Тополиної біля риб’ячого хвоста. Там південний край Межової авеню переходить у гравій, потім — у ґрунт, а потім — губиться серед дерев мису Чекайленд-Пойнт.

До речі, непоганий опис. Саме така гавань, коли до неї вперше припливаєш на поромі з материка. Вузька та довга, вона схожа на риб’ячий рот, готовий жадібно заковтнути тебе, — зовсім як в отій біблійній історії.

Якщо маєш вільний день, то можна пройтися по всій Межовій авеню. Поснідати в готелі «Чекайленд», а потім прогулятися по кварталу на південь, повз церкву на Абрикосовій вулиці. Повз будинок родини Вілмот, єдиний будинок на Східній Березовій вулиці, з його шістнадцятьма акрами галявини, яка спускається прямо до води. Повз будинок Бертонів на Східній Кленовій вулиці. Відгороджені парканом ділянки густо заросли дубами, кожне дерево — вузлувате і високе, схоже на вкриту мохом застиглу блискавку. Небо над Межовою авеню влітку темно-зелене від щільного рухливого шару кленового, дубового та ільмового листя.

Ти приїздиш сюди вперше, і тобі здається, що справдилися всі твої мрії та сподівання. І що відтепер життя твоє завжди буде щасливим і безхмарним.

Річ у тім, що дитині, яка до того завжди мешкала тільки в будинку на колесах, цей острів і справді скидався на якесь особливе надійне місце, де відтепер вона завжди житиме у любові та турботі.

Таке здавалося дитині, яка звикла сидіти на зачовганому килимі з коробкою кольорових олівців і малювати оці будинки, будинки, яких вона ніколи не бачила. Просто малювала їх такими, як уявляла, — з ґанками та вікнами з вітражного скла. І одного дня побачила ці будинки наяву. Саме ці будинки. Ті будинки, які вона вважала лише виплодом своєї уяви…

Щойно навчившись малювати, маленька Місті-Мері вже знала мокрі таємниці септичних відстійників за кожним будинком. Вона знала, що проводка в їхніх стінках була стара, обмотана для ізоляції старим ганчір’ям і пропущена крізь фарфорові трубки та виводи. Вона могла намалювати зворотний бік усіх парадних дверей; де кожна родина остров’ян позначала ім’я та зріст кожної своєї дитини.